В боях під Белебеем брали участь полки каппелівського корпусу — цвіт і надія білої армії; їх било червоне військо так само, як било й інші білі полки. Червона хвиля котилася нестримно, І її урочисто зустрічало змучене і розорене населення.
Залізничні станції і полустанки схожі були на пляшки з комашнею: всі повзуть, поспішають, збивають одне одного, зриваються, підводяться і знову поспішають, поспішають, поспішають… Приходили поїзди — з них зіскакували, як божевільні, цілі юрби червоноармійців, мчали в різні боки, юрмилися біля маленьких цегляних сарайчиків, ставали в черги, бряжчали чайниками, квапилися, лаялись, обурювались, тупцяли на місці, чекаючи окропу; друга половина кидалася врозтіч по станції і селищу, закупала сірники, цигарки, воблу — що потрапляло під руку, випивала в перекупок молоко, закупала хлібища, хлібини, хлібці і хлібинки… Незмінно великим і шалено протестуючим натовпом галасували у коменданта', проклинали порядки і непорядки на всі заставки, паплюжили тричі нещасного коменданта, просили нездійсненного, присягалися неіснуючим, сподівалися неможливого: то вимагали негайно «бригаду» або машиніста, або паровоз новий, теплушки інші або обміняти теплушки ра класні… Коли в комендантській казали, що «ні, не можна, не буде», — до бурі протестів і образ долучалися погрози, клялися помстити- ся: самі або наслати якогось там свого грозу-командира.
Раптом дзвінок.
— Котрий?
— Третій.
І ціла ватага протестантів, мов шалена, зривається від комендантських ґрат і мчить кудись по коліях, збиваючи зустрічних, викликаючи то подив, то прокльони і загрози.
Три дзвінки… Свисток… Ешелон рушає,— і от ще довго йому навздогін мчать партіями і поодинці відсталі червоно- армійці, повисаючи на приступках, хапаючись за східці, вилізаючи на дахи… Або, змучившись, махнувши рукою, присядуть на рейках, втомлені, і будуть Тинятися до нового попутного поїзда — може, день, а може, і два, хтозна-скільки! — одного поїзда не помітив, другий не взяв, третій пішов перед носом…
У теплушках темрява: ні свічки, ні лампи, ні ліхтарика… На голих дошках, замизканих постолами, брудними чобітьми, засаленими казанками, залитих щами та чаєм, запльованих, закиданих махорочними цигарками, лежать чер- воноармійці. Довгі ночі — довго лежати, в темряві, холоді, ледве прикрившись поганою дірявою шинелькою, ткнувши під голову брезентову сумку. На станціях довго тягають сюди і туди, переставляють, передають, з кимось з'єднують, од когось відчіплюють, немилосердно б'ють буферами, аж мозок струшується… Кричать і лаються в темряві якісь люди з маленькими ручними ліхтариками… Десь на далеких задніх коліях поставлять «відстоятися». А там збилися такі ж поїзди, і в них так само повно напхано червоноармійців — визирають з верхніх маленьких віконець, зіскакують, вибігають, залізають, дряпаються вгору. Рух біля «замороженого» ешелону завжди триває цілу добу: хто поспішає «в справах», хто просто побігати — зігрітися, хто видивляється, де погано сховані шпали, дрова, ящики — все, чим можна топити, інші «так собі» тиняються цілком безтурботно цілу ніч біля станції і шукають, чи не буде якихось пригод.
Після багатьох днів подорожі, після тривалих митарств, виснажливих стоянок, скандалів, бійок і навіть перестрілки — приїхали! У широко розчинені двері теплушок швидко вилітають речі; накидають їх високу купу, двох з багнетами залишають стерегти, інших — на підмогу… Там зводять по підмостках коней, путають, в'яжуть, зганяють табуном, оточують, стережуть, щоб не розбіглися. Повільно скочують гармати, повозки з різним майном, автомобілі — все, що є.
Готово! Порожній поїзд, мов сирота, дивиться порожніми, тепер ще холоднішими теплушками. Галас, лайка, плутанина, безладдя, випадкова, розрізнена команда, якої ніхто ще не слухається. А ось справжня:
— В похід!
І починається біганина — клопітна, кваплива, розшукуються роти, взводи, рої… Нарешті все построено… Рушили. І загойдалися рядами — широкими, стрункими, застукали, загриміли повозки, заржали, зафоркали відпочилі коні, забряжчала зброя, то тут, то там зривається випадковий-постріл… Перші версти — рівними рядами, перші версти — бадьоро й чітко, з дзвінкими, голосними піснями, а далі… далі відсталих, змучених, хворих посадять на повозки, переплутаються ряди, і не чути вже пісень: тепер тільки б на віДпочинок швидше… Ось він і відпочинок, привал": одні за хвилину будуть завзято хропти в мертвому сні, інші, невгамовні, і тепер будуть пісень співати, гармонію слухати, танцювати — навприсядки, з гиканням молодецьким… З привалу до привалу, з привалу до привалу і — в окопи.
Починається бойове життя.
Бригаду, що прийшла до Бузулука, прийняв Потапов. Со- рочинською командував Сизов, а Шмаріну, трохи пізніше, передали ту, з якої до білих утік її безславний командир. Дивізія зосередилась. Зосередились і інші дивізії, зосередились, націлились армії, завмер увесь фронт, чекаючи перших ударів.
«Бути чи не бути» — ось якої ціни цим першим ударам надавав багато хто в той час.
«Якщо не вирвемо ініціативи, якщо нас відкинуть за Волгу і Колчак замкне на півдні і півночі фатальне кільце (а це так можливо), — бути чи не бути тоді Радянській Росії?»
Так! Усі небезпеки ці були тоді серйозніші і ближчі, ніж багато хто думав. Вятка, Казань, Самара, Саратов уже захлюпувалися першими бризками білогвардійської хвилі.
Шлях на Самару в Колчака був найбажаніший, найважливіший, найсерйозніший: звідси найближче до серця Росії.
Недарма на вагонах у нього стояло: «Уфа — Москва».
Передові роз'їзди вже близько показувались під Бузулуком — останніми днями втрачено було і Бугуруслан. Дедалі напруженіша обстановка, дедалі ближче ворог, дедалі небезпечніше становище.
Дещо в нас ще не готове, не все підвезли, не всі зібралися, не вистачає снарядів, перешкоджає весняне бездоріжжя — та ніколи "чекати, кожний день згущає хмари, наближає страшну, чорну грозу…
Стоїть готова до бою, налита енергією, переповнена рішучістю Червона Армія… Наїжачилася багнетами полків, бригад, дивізій… Чекає сигналу… За цим сигналом — груди на груди — кинеться на Колчака весь фронт і в страшному єдиноборстві випробуватиме свою міць…
28 квітня… незабутній день, коли вирішувався початок серйозного діла: Червона Армія рушила в похід на Колчака.
IX. ПЕРЕД БОЯМИ
Бузулук і не думав евакуюватися. Все поставлено було на ноги — готувалися до сутички. Партійний комітет, виконком, професійні спілки об'єдналися навколо дивізії, що стояла тут, віддавали всі сили Червоній Армії. Суворий лозунг «Все для фронту!» здійснювався тут наполегливо, — мабуть, так само, як сотні разів здійснювався в інших обложених центрах.
Бузулук був під ударом; ворожі роз'їзди з'являлися всього за кілька десятків верств від міста. Сюди тікали з усіх боків, а найбільше — з Бугуруслана, поодинокі радянські та партійні працівники, кого не встигли захопити колчаківські роз'їзди, не встигла виказати своя сільська біла шкура. Багато хто тут же вступав в армію рядовим бійцем, потім доходили з переможними полками до своїх сіл і знову бралися до роботи, а інші вже не кидали полків і йшли з ними в невідому далину — бійцями, рядовими червоноармійцями.
В атмосфері, насиченій нервовими настроями, кров'ю і порохом, почувалось наближення цілої епохи, нової смуги, великого дня, від якого почнеться нове, велике числення. Давались останні підготовчі розпорядження, все напружувалося, збиралося, спрямовувалось до єдиної мети. В містечку, завжди такому скромному і сонному, засвистіли трепетні мотоцикли, проносились автомобілі, в усіх напрямах скакали вершники, проходили чітким і сильним ходом колони бійців.
Штаб дивізії містився на розі двох головних вулиць; у цьому центрі рух не зменшувався ні вночі, ні вдень, — тут, як у фокусі, збиралось і відбивалось усе напружене, шумливе і поквапне життя останніх днів.
Чапаєв з Федором, близькі друзі і нерозлучні працівники, у себе на квартирі бували рідко: життя минало в штабі. З центру раз у раз надходили накази та розпорядження; з місць, від своїх частин, теж надходили різні відомості і запити, відбувались нескінченні «наради» по телефону, по прямому проводу… Найдовшими і найскандальнішими переговорами були, звичайно, ті, що кружляли навколо різних недостач. Але в той час недостач було стільки, скільки й самих питань, тому у відносинах з частинами (та й з центром) завжди панував підвищений тон, і він сповнений був то запевнень, то просьб, то загроз «дати справі зовсім інший хід». Чапаеву думалось, що досить тільки натиснути на «різні там раднар- госпи» — і вмить з'явиться вдосталь усе потрібне. Побачить він чи дізнається про якісь там два-три десятки возів, про чотири бочки коломазі, дізнається, що десь на складі лежить аршинів півтораста сукна, скількись там шапок, валянок, кожухів, — і гримить громом, добивається, щоб усе це було віддане в армію. Лозунг «Усе для фронту!» він розумів надто вже буквально. І думалося Чапаеву, що цими крихтами і клаптями можна буде нагодувати й одягти всю нашу багатомільйонну армію. Про економічну розруху і неминучі нестатки він. говорив багато разів, а от уявити собі справу в її конкретній суті, видимо, ще не міг, не вмів, і висновків із слів своїх не зробив ніяких. Від претензій і легковажних спроб його завжди відговорював Кличков і, треба сказати, відгово- рював без великих труднощів: Чапаеву завжди було досить навести кілька серйозних доказів, щоб він з ними мовчки погодився.