Мовчки, тільки мовчки! А щоб відмовитися від своїх слів, узяти назад, визнати неправильним що-небудь і одверто заявити про це, — ну, цього вже не ждіть, цього Чапаев не зробить ніколи! Мало того, йому й самі доводи треба подати категорично і переконливо, — він терпіти не міг людей, які скиглили й мимрили, і звичайно слів їхніх до уваги не брав, хоч би що ці слова собою означали.
Любив чоловік сильне, рішуче, тверде слово. А ще більше любив рішуче, тверде, розумне діло!
За два дні бригада Сизова виступила в похід. Треба було її відвідати — стояла від Бузулука всього за сорок верст.
Змучений безперервними боями, двічі поранений, втративши всяку здатність спокійно мислити й говорити, в двадцять два роки маючи вигляд старика — такий був командир бригади Сизов.
Він ще в 1917 році покинув у селі своє немудре господарство і вступив у Червону гвардію. Незабаром доля звела його з Чапаєвим, якому припав Сизов до душі розумною мовою, швидким ділом і дивовижною сміливістю, що доходила до безрозсудності. Чапаев призначив його командиром пішої розвідки. І бували випадки, коли втрьох-учотирьох підкрадався Сизов до сплячих козаків, а ще частіше — до чехословаків. Почне стрілянину, нагрішить, обеззброїть і, прижене, дивись, одразу десятка півтора. Таких справ за ним лічилося дуже багато — таких же молодецьких, фантастичних операцій, які проробляв і так любив сам Чапаев. На Іргизі, в Гусисі, в бою з чехами Сизову пробило ногу; похворів-похворів, одлежався. Тільки рана підгоїлась — він знову в стрій. Пробув недовґо — в новому бою пробило руку. І незначна була рана, не страшила операція, біль, болісне лікування, — все це було пусте, а от шкода було залишати бойових товаришів. І тут не долежав, вернувся передчасно.
Невпинні гарячі бої на Уральському фронті забрали останні сили, розтріпали і без того слабкі нерви. Його мускулясте загоріле обличчя то тут, то там пересмикується нервово; широкі нідрі тремтять, як у дикого звіра; розкуйовдилося личане русяве волосся, вимазаний чорнилом, червоний — леле, уже в зморшках — високий лоб; сухим металічним блиском горять запалені сірі очі; на широких робочих долонях — зашкарублі мозолі; комір сорочки весь час розстебнутий, начебто жарко, душно йому; голос нервовий, тремтить у розмові, зри- ваеться на високий, пронизливий фальцет. Коли говорить Сизов — з ним говорить увесь його худенький, мускулястий, пружний організм; у такт туди й сюди сіпається голова, тупотять ноги, стукають кулаки; Сизов собі ціну знає і скривдити себе ніколи, ніколи нікому не дасть, навіть своєму командирові.
Його торкнулася й роз'ятрила стихійна і якась казкова слава, що припала в степах Чапаеву. Запаморочилося від заздрощів у голові, зайняло від палких надій та бажань дух.
«А чому б і мені не бути Чапаєвим?»
І він увесь час був сповнений цього почуття, яке позбавляло тепер їхні зустрічі й щирості, й теплоти, затьмарювало таку ще недавню чисту дружбу. Чапаєв відчував у Сизові цю зміну, але ніколи не згодився б відпустити його від себе: він знав, що на таких Сизових народилася, держиться і шириться його особиста слава. А Сизов не залишив би Чапаева за славу, проміння якої падало й на нього, за широкий шлях, який той відкрив перед ним і на який тягнув за собою в нестримному барвистому пориві.
Зустрілись по-приятельськи. Не прогаявши жодної хвилини, зараз же до стола, до карти, до наказів, до прямого про-. воду, до телефону… Гінців — до командирів полків, до нач- госпів, лікарів, комісарів… Картину встановлено точно. Начебто все-все тепер таки передбачено, ніщо не повинно зірватися, от тільки б розіграти все, як до написаних нотах… Треба бути великим майстром, щоб уміти розігрувати по нотах! Щодо цього Сизов був майстер видатний, і вже через три дні чути було, як він покалічив цілу ворожу дивізію. Сиділи виміряли, виміряли, обмірковували, й сперечались, не згоджувались, застерігали один одного, потім договорювались, мирились на тому, що всім здавалося розумним.
— Тепер зібратися треба з полками, — сказав Чапаєв. — Дещо, може, і їм пояснимо…
— А… вмить!
Підвівся Сизов і всім командирам наказав привести негайно бійців у найбільший кінематограф…
— Та сказати, що товариш Чапаєв доповідь робитиме! — крикнув він навздогін. — Хай приготуються слухати.
Не зрозуміти, нащо сказав: чи направду, чи жартуючи, чи глузуючи з охочого «доповідати» Чапаева? З тону нічого не можна було зрозуміти — в нього на жарти й на команду однакова мова.
За півгодини у величезному, вогкому, непривітному залі кінематографа серед сірих шинелей — яблуку ніде впасти;
ще більше лишилося за дверима, не вмістилося. На естраді — стіл, на столі, як водиться, графин з водою, склянка, блискучий дзвоник з дерев'яною ручкою'… Як тільки з'явився Чапаєв — зашушукали, відкашлялися поквапно, поправляю- чи шапки, самі хотіли здаватися молодцями. А як сказав він перше слово, таке могутнє й улюблене: «Товариші…»—зімкнувся щільно безликий натовп, занімів, напружився в чеканні бажаних слів.
— Товариші! — звернувся Чапаєв. — Ідемо воювати на Колчака. Багато побили ми з вами козаків у степу — не нам звикати до перемог. Не втече од нас і адмірал Колчак…
Бурею нестримного захоплення, вигуків і оглушливих оплесків прорвався мовчазний натовп. Атмосфера одразу розпалилась. За дві хвилини, все сприймалося гостріше й гарячіше. Копійчаному слову п'ятак була ціна, слово в п'ятак розцінювалось на карбованець. У Чапаева було в запасі кілька виграшних фраз — він ніколи не минав нагоди вставити їх у свою промову. Це, по суті, були звичайнісінькі і навіть зовсім не барвисті місця, але в примітивній, підігрітій і співчутливій аудиторії вони справляли величезний ефект.
— Я, товариші, не старий генерал… — грозився протестуючий Лапаєв. — Цей генерал, бувало, за триста верст дає наказ узяти, хоч би там що, от таку і таку сопку. Йому кажуть, що без артилерії не дійдеш, що тут у тридцять рядів завитий колючий дріт… А він, сивий чорт, наказ висилає: гімнастику вас учили робити? Стрибати вмієте? От і стрибайте!..
У цьому місці аудиторія завжди вибухала дружним реготом і гучно виявляла промовцеві своє співчуття: звичайна, елементарна картина припадала до серця, потрапляла в точку.
— А я не генерал, — вів далі Чапаєв, облизнувшись і смикнувши себе за вус, — я з вами сам і назавжди попереду, а як загрожує небезпека, то першому вона попадає мені самому… Перша-бо куля мені летить… А душа жити просить, умирати кому охота?.. Я тому й виберу місце, щоб усі ви були цілі та самому не загинути марно… От ми як воюємо, товариші!..
В таких словах і в таких тонах була в нього уся промова. Проте, треба на честь його сказати, довго балакати не любив: не те що не міг, а розумів перевагу коротких промов.
Коли скінчив — важко вже було виступати Сизову, та й Федір справив не дуже велике враження. Після промов — концерт. Він був такою чудовою імпровізацією, яку можна було зустріти лише в ті дні і, мабуть, тільки на фронті.