Щойно замовкли останні слова останнього промовця, — ще, здавалося, стояли вони в повітрі, і всі чекали нових, інших
слів, — як гримнула гармонія. Звідки він, гармоніст, коли виліз на естраду — ніхто не помітив, але діяв він, безперечно, за чиєюсь невидимою, нечутною командою. І що ж заграв? «Ка- маринську»… Та так хвацько, аж ноги затрусилися — у танок поривалися… Чапаев вискочив молодчиком на саму середину естради і пішов, і пішов… Спочатку лебедем, з вихилясом, навкруги… Потім, притупуючи на каблуках, чечіткою. А коли в несамовитому пориві загикав, закричав і заплескав спів-, чутливо тисячоголовий натовп, лівою рукою підхопив свою чудову срібну шаблю і витанцьовував навприсядки — тільки шпори забряжчали та шапка з'їхала набакир. А вже який щасливий був гармоніст — вятський хлопчина з горбастим лиснючим носом і маленькими, як у слона, очицями на широкому обличчі: подумайте, сам Чапаев витанцьовує під його охриплу, заграну до смерті гармонь!
Останній стрибок, останній молодецький викрутас — і Чапаев відскакує вбік, витягає досить-таки засмальцьовану димчасту хустку, витирає задоволене, веселе мокре обличчя…
Цілу годину не бути порожній естраді: танцюристи тепер вискакують навіть не поодинці, а цілими партіями. Охочих знайшлося багато, що справжня конкуренція. Хто за- танцьовувався довго, тих безцеремонно гонять: відтанцював, мовляв, своє, давай місце іншому!
За танцюристами пішли оповідачі-декламатори: таку верзли нісенітницю, що тільки ахнути можна. Не було ще тоді на фронті ні книжок, ні збірок добрих, ні пісенників революційних, — на фронт усе це потрапляло рідко, червоноармійці мало що знали, крім власних частівок та масових воєнних пісень…
За оповідачами надривалися співаки; теж не задумувалися довго над піснями, виспівували, що спаде на думку. Канитель!.. Але весела, соковита, барвиста, щира канитель. Від походів, від бойової гарячки, від окопної напруженої нудьги, від напівголодного життя — з якою охотою і радістю відпочивали бійці! Потім цілий день по хатах або купками на брудних розталих вулицях, за столом, у стайні, за насінням — скрізь тільки й мови було про веселий мітинг-концерт… І в центрі всіх розмов-спогадів стоїть Чапаев: от такий командир і любий бійцям… Сьогодні на світанку холодним, туманним полем хай веде він цепи і колони на приступ, в атаку, в бій, а ввечері, під гармонь, хай вибиває з ними разом «Кама- ринську»… Мабуть, на ті часи і справді потрібний, необхідний був саме такий командир, народжений селянською цією масою, командир, який органічно втілив усі її особливості.
Виросте маса — відпаде і в цьому потреба. Вже й тоді не потрібен був би такий-от Чапаєв, скажімо, полкові іваново- вознесенськнх ткачів. Там його примітивні промови не мали б ніякого успіху, там вище відваги молодецької ставилася спокійна свідомість, там на бесіду та збори йшли охочіше, ніж на «Камаринську», там розмовляли з Чапаєвим, як з рівним, без захопленого погляду, без паленіючого від щастя обличчя. Тому менш за все любив Чапаєв бувати в полку івановських ткачів, таких скупих на тріумфи та захоплення.
Коли Федір уперше з'явився в політичний відділ дивізії, він відчув недоброзичливе, холодне, видимо, упереджене ставлення. «В чому ж річ?» — дивувався він і не думав, що неприязне ставлення політпрацівників до «партизана і мордобійця» Чапаева переносилося механічно і на нього, «чапаєвського комісара».
Мало того. Тут, у політичному відділі, вже було відомо про приятельські взаємини між Кличковим і Чапаєвим, а пояснювали це дуже просто. Або «наш комісар» підпав під чапа- євський вплив, ходить перед героєм на задніх лапках і в- механічною фігуркою, яка виконує несвідомо не свою — чужу волю. Або ж «нашому комісарові» і під вплив підпадати нема чого: сам такий же партизан і «молодець»…
Одні припускали таке, інші — інакше, але всі згоджувалися, що «комісара треба присадити» з першого ж кроку. Тим-то, коли Федір прийшов у політвідділ, там йому начальник злорадо, ні слова не кажучи про роботу, про потреби, про плани, ткнув у руку якийсь папірець і став глузливо, дивлячись просто в очі, стежити, яке справить він враження. Це була повістка, — трибунал викликав Кличкова «як обвинувачуваного». Він одразу не зрозумів, у чому річ, а потім згадав і розсміявся… Рижиков (начальник політвідділу) непорозумі- ло дивився на Федора і, очевидно, сподівався зовсім іншого ефекту.
— До суду за щось! — процідив він крізь зуби Клич- кову.
— Знаю… Дурниця… Не поїду… Це, бачте, так вийшло. В минулий наш приїзд до Самари їдемо з Чапаєвим дорогою, — кругом високі кучугури понамітало, вузько, тісно, нікуди з дороги поткнутися, тільки в сніг… І раптом, на санчатах мчить якийсь фертик — комісаром зв'язку, чи що, виявився, не пам'ятаю… Тільки випещений такий… видно, в партію проліз випадково… Мчить, падлюка, і хоч би що! Притиснув нас, змусив у сніг зіскочити, щоб не попасти під коня… Ну, я йому зопалу ото, здається, по шиї пообіцяв дати за таку підлість… Спинив коня, зліз, розпитав, записав і Чапаева. Ну, от і все… в трибунал подав…
В міру того, як Федір невимушено розповідав цю нікчемну історію, обличчя Рижикова дедалі більше втрачало свій тріумфуючий і зловтішний вираз. Виходило, що «історія» справді-таки дурна і радіти зовсім не доводиться з того, нібито «комісар наш так і є… щось уже там накоїв… у трибунал викликають…»
Виявилося, що все дурниця. А з другого боку, самий вигляд Федора, такий простецький та дружній, і манера поводитися, і вся розмова свідчили про те, що це зовсім не «якийсь партизан і мордобоєць». У Рижикова думка про Федора похитнулася вже після першої з ним зустрічі, а далі й остаточно змінилася: яка підозріла й негарна була спочатку, така щира й довірлива стала згодом.
У трибунал Федір написав, що справа дрібна, їхати нема коли, а зараз бої починаються — і тут він вважає себе по- трібнішим.
«А всім, усякій заочній постанові,— писав він, — певна річ, вважаю себе зобов'язаним підкоритися, але повідомляю, що справа вся полягала в тому і тому…»
І він сповістив про справу докладно, від початку й до кінця. В трибуналі зрозуміли, повірили, згодилися — більше Федора не турбували. Були чутки, що фертика цього при наступних чистках із партії вигнали як випадковий елемент.
У Кличкова з Рижиковим, а через Рижикова і з усіма політпрацівниками швидко встановилися чудові стосунки. Кличков скоро переконав їх у тому, що про Чапаева наговорено їм багато всяких дурниць, а насправді він, Чапаев, зов- сім-зовсім не такий.
Лише один раз, та й то з самого початку, відбулася неприемна й гостра розмова — про повноваження. Питання про повноваження і розподіл функцій між комісаром і начальством політвідділу дивізії протягом усієї громадянської війни було взагалі одним з найскандальніших і найтуманніших питань. Чого ж дивуватися, коли воно посварило тепер, хоч і ненадовго, Рижикова з Федором.
Рижиков наполягав на цілковитій автономії політичного відділу, на безпосередньому зв'язку його з армією, на цілковитій беззвітності перед комісаром, згоджуючись тільки на легеньке інформування… А Федір, навпаки, всі питання повертав в інший бік і посилався на різні інструкції та постанови, якими у великій кількості запасся в Самарі, уважно розглянув, засвоїв і тепер немилосердно заперечував Рижикову «на законних підставах». Питання розв'язалося дуже легко, але розв'язала його не полеміка, не аргументи того або другого, не формальні підстави, посилання та різні «пункти» — розв'язало саме бойове життя. Федорові перші ж дні й тижні показали, що керувати агітацією і пропагандою, займатися організаційними питаннями політроботи, спрямовувати систематично й детально роботу серед населення, стежити за повсякденною звітністю, роботою статистичного та інформаційного відділів, зв'язуватися з осередками, охопити неосяжну галузь культурно-освітньої справи, — де ж йому, коли ж йому?
Все це — безпосередня робота політвідділу, а значить, і його начальника. Комісарові, що часом на п'ять-шість днів відлучається по бригадах і зовсім не буває в ці дні в дивізійних центрах, — йому тільки під силу підмітити на місцях, що і як робиться, що і як треба робити, що є справою першої черги, що — другої, третьої, куди потрібні сили, де їх, на якій роботі, зосередити в даний момент.