Зваживши обстановку в дивізійному масштабі і ширше, Федір обмежувався тільки наскреслюванням основних питань, переліком невідкладних справ і в цьому дусі давав політвід- ділові директиви, там їх одержували і запроваджували в життя своїми силами, своїми методами, своїм апаратом. На цьому Федір не тільки помирився, а й зблизився з політичним відділом» і вже ні разу, аж до останнього дня, не було в нього жодного конфлікту, навіть жодної незгоди. Він зрозумів, що не командувати політвідділом треба, а тільки допомагати йому і стежити, як втілюються в життя основні директиви.
Політичний відділ, як величезна губка, раз у раз насичувався численними відомостями, фактами, багатим досвідом, що припливав від частин і навколишнього населення, і потім, перетравивши цей досвід усередині — на різних нарадах, засіданнях і просто в індивідуальних обміркуваннях, — він випаровував його у вигляді розсипчастого кадру організаторів і агітаторів, у вигляді безлічі всяких листків, відозв, інструкцій та вказівок.
І чи погано, чи добре, але завжди обслужено було політично навіть населення прифронтової смуги — не тільки свої бойові частини… По селах роз'їжджалися верхи, розходилися піші, розповзались у «червоних кибитках» агітатори-комуніс- ти і розповідали населенню, куди і чого йде Червона Армія, для чого її створено, що діється в Радянській Росії, що відбувається за її межами-. Часто і самі знали мало — нізвідки довідатися, часто й переказати до ладу не вміли, зате головне завжди доносили, були світочами, були рупорами, були вчителями… А то спектаклі ставити почнуть, «живий» ліхтар дістануть, возяться з ним, картини показують, — хіба ж це не дивно було в якомусь там убогому, глухому сільці, де до того ж живе половина татар, які ніколи не розходилися по радіусу далі як на тридцять-сорок верст?
З червоноармійцями працювати легше: вони завжди вкупі, готові, організовані, та й чи можна рівняти їх щодо розвитку з сільським населенням? З червоноармійцями і без політичного відділу завжди веде роботу свій партійний осередок; йому від політвідділу потрібна тільки матеріальна підмога та свіжий матеріал, — з роботою частіше вміли справлятися й самі.
А що за робота в полку? Різна: залежить від того, де полк стоїть і що робить. В тилу, наг відпочинку, — одне діло, тут можна і по системі зайнятися, і неписьменність день по дню викоріняти, лекції провадити, хоч. і не в дуже великому масштабі, читання організувати по годинах — та хіба мало що можна зробити? І робили. А в поході, в боях, — тут газета до рук тижнями не потрапляла, тут не до лекцій, не до мітингів. В боях — то вже в боях! А на відпочинку — впасти, заснути б, чи що, виспатися, відпочити або залатати ось діряві чоботи, прикрутити підметку, що відлетіла, отямитися, підготуватись до ранішнього нового походу.
При об'їздах полків звичайно виходило само собою — мовчки, без попередніх умов — так, що Федір не встигав переговорити з усіма командирами, а Чапаев не встигав ознайомитися з осередком і політичцою роботою. Але чого не встигав зробити один — неодмінно встигав другий. А коли їхали далі й розмовляли в дорозі — все життя полку було як на долоні. Дружно, ладно жили. Ладно, дружно працювали.
Коли розпочався загальний наступ на Колчака, вже повернуло остаточно на розталь, рушила на річках крига; на горбочках, а незабаром і в долинах оголилася земля; струмки і струмочки порозмивали шляхи; по грязюці, змішаній із снігом, по тонкому льоду, не тільки артилерії — неможливо було їхати кінному, а подекуди й пішому не пройти. Весна вступала в повні права.
Рух був утруднений до краю — цим і можна почасти пояснити спочатку повільне просування червоного війська. Але тільки почасти — причини були і в чомусь іншому. Від перших же сутичок передове колчаківське військо спинилося наче в роздумі. А тут удар за ударом посипалися з різних боків. Полк Тараса Шевченка, який перейшов до нас, сплутав у них в цьому місці карти й одразу підбадьорив червоноармійські частини, які тут билися. Не даючи ворогові опам'ятатися, чимраз дружніше, чимраз наполегливіше стало напирати червоне військо. Ворожий фронт похитнувся. Ініціативу було вже вихоплено. Поворотний момент відчувався і був помітний уже не тільки прозорливому окові. Зростали надії. Більшала сила. Наступ, розвиваючись, обіцяв перемогу.
X. ДО БУГУРУСЛАНА
Пам'ятного дня почався вже загальний фронтовий похід, а окремі сутички, певна річ, були і весь час до того.
На фронті антрактів не буває.
В двадцятих числах квітня, у великодні, відбулися перші зустрічі з ворогом. Він продовжував свій переможний похід від Бугуруслана на Бузулук. Бригада Сизова стримувала цей натиск, розбившись полками по лівому берегу Боровки. Сюди полкам дістатися було дуже важко: не давали можливості розгаслі дороги, бурхливі, глибокі весняні потоки. Не тільки гармати везти було неможливо, навіть кулемети переправляли розібраними, зсипаними в лантухи. І як тільки дісталися до Боровки, зав'язались бої, що вже не припинялися весь час аж до самісінької Уфи.
В одній операції під Бугурусланом Сизов мало не попав сам в лапи до білих — врятував щасливий випадок. Він з Вихором та чоловіка із сімдесят кінних пробрались у ворожий тил і помітили в лощині батарею, котра пересувалася. Поскакали, але тільки наблизились, як артилеристи-офіцери, зрозумівши, що це за вершники, стали на картеч розстрілювати червоноармійців. Видно вже було, як «номери» (солдати, що стояли біля гармат) відмовлялися стріляти, як офіцери били деяких шаблями і рукоятками револьверів, але неможливо було нічого зробити. І от, пославши більшу частину загону з обхід, одвернувши увагу, сам Сизов, Вихор та купка артилеристів, пробравшись — сусідньою лощиною, на весь кар'єр винеслись майже до самих гармат. Остовпілі офіцери звели були на руки маузери, але вже було пізно, — одному Вихор з нальоту розкраяв голову, другого збили конем, а решту свої ж «номери», поваливши, м'яли на землі або тримали з закрученими за спину руками. Все сталося з дивовижною швидкістю: «номери» наче тільки й чекали того, щоб вершники підскочили до гармат. Ті, що тримали офіцерів, благальними поглядами просили пощади, решта застигла з піднятими руками. Офіцерів не лишилося, солдатів не зачепили жодного. Батарею направили на полк, до якого вона поспішала на підмогу; а полк цей, побачивши безнадійність становища, здавався тим червоним* частинам, які на нього наступали. Цією операцією лишився керувати Вихор, а сам Сизов з десятком ординарців поскакали далі, в обоз, і коли мчали повз повозки, навантажені взуттям та солдатськими гімнастерками, забивало дух од радісної думки, що все це дістанеться червоноармійцям. Обозники не опиралися: хто сторопів од несподіванки, хто не розумів нічого, вважаючи вершників за «своїх», подумавши, що їх повертають кудись «за призначенням», — так увесь обоз з кількох сотень возів дістався на поживу червоним полкам.
Неподалік від обозів стояв штаб дивізії; там зчинився переполох: у таких випадках про кількість нападаючих завжди утворюється перебільшене уявлення й цим пояснюється" і паніка, яка дає в руки «нальотчикам» дешеву перемогу, а часто і багату здобич. Точнісінько, як і завжди, вийшло й тепер: ніхто нічого й нікого не думав організовувати, ніхто нічого не хотів, не намагався роздивитися й дізнатися — кожному впору було думати лише про врятування власної шкури. Одним з перших вискочив надвір начальник дивізії полковник Золотозубов; він разом з дивізійним попом вскочив у таратайку, що стояла напохваті, і кинувся навтіки. Всюди біганина, крики, плутанина, поквапна лайка, погрози.
А десяток кінних червоноармійців гасав серед переляканої штабної публіки, гиканням, стрільбою і криками про здачу посилюючи і без того нестримну паніку. За начдивом поскакав Сизов і вже наганяв, заміряючись шаблею, коли батюшка обернувся з таратайки і вистрелив; куля рлучила коневі в передню ногу, він закульгав, почав відставати. Тоді спинилась і таратайка; полковник зіскочив на землю і з руки почав бити з маузера. Друга куля влучила коневі в голову, він хитнувся й упав, тільки Сизов устиг, падаючи, випручати ногу і, як зіскочив, кинувся тікати до сусіднього переліска. На самому узліссі селянин на возу править парою здорових робочих коней. Сизов до нього. Тут розбалакувати ніколи, показав йому дуло револьвера, скочив на ближчу упряжку, відрубав посторонки і помчав геть, назад, туди, де зосталися товариші. Але паніка вже вгамувалась. Там зрозуміли, що гроза наскочила не страшна, — товаришів, мабуть, погнали, а може, й перебили, не було кікого; тільки проносячись повз хатину, де був штаб, побачив Сизов одного з ординарців без коня, із закривавле- ною щокою. Кинувся до нього і крикнув, щоб сідав ззаду на широкий круп здоровенного коня. Не довго думавши, той з розгону злетів і вчепився за Сизова, мало не зірвав на землю.