Так скакали вдвох ззаду ободів, поза хатинами, обірвавши червоноармійські значки, скакали на далекий пагорок, до якого мав підходити, на думку Сизова, свій полк. Попереду група кінних — стоять на самому шляху, об'їхати нема куди. Що за люди? Коли підскакали ближче, побачили, що свої, з обозу, збившись тут, не знають тепер, як через галявину, під обстрілом, пронестися до свого полку, що маячив на рівнині. У Сизова кінь хоч і здоровий, але для такого діла не годиться. Зрозумів це Яшка Галах — один з найкращих, найхороб- ріших ординарців.
:— Товаришу командир, — каже, — бери мого коня, а я злізу, пішки піду. Якщо заберуть — скажу, мобілізований, може, й не займуть — буває, що й не займають…
Роздумувати ніколи. Зіскочив Сизов з широкої доброї кобили, залишив на ній супутника, а сам пересів на швидкого Ящиного меринка. Витяглися низкою і помчали. Лишився Яшка Галах сам, поплентався назад, змішався з обозом. (Він вернувся тільки через три тижні; розповідав, що переховувався у них же в обозі — солдати-мужики не займали й не виказували; втекти зразу не вдалося, бо погнали його на тих підводах, які встигли заховатися від червоного полку).
По полю мчали кар'єром. Як бджоли, дзвеніли, шуміли, свистіли швидкі кулі; двох вершників поклали вони на широкому лузі, решта доскакала. Доскакав і Сизов. Швидко перекинули з другого флангу кінну розвідку, і вона попереду полку помчала відрізати обоз. Частина встигла відступити, але більше того дісталось полкові: цим добром немало тоді підкріпили босу, обтріпану сизовську бригаду.
Не зайва буде річ додати, що здобич свою полки, бригади та дивізії дуже не любили передавати вище «для загального розподілу» — лишали звичайно в себе, нагромаджували навіть іноді, задовольнялися вдосталь (що було рідко) і.вже тільки безперечно непотрібні, обтяжливі лишки передавали «вгору». Це стосується не тільки одягу, взуття, харчів — те саме Можна було спостерігати і щодо гвинтівок, патронів, кулеметів і навіть… гармат. Так бувало іноді, що в одному полку, ледве-ледве кулеметів з десяток набереться, а в іншому, дивись, аж під сотню підкотило — і мовчать, ніколи не скажуть, що сотня у них, навіть при ревізіях зуміють приховати, а вже в різних «звітах та донесеннях» і думати не думають про справжні цифри! Секретність тут була така велика, що навіть жоден командир бригади «самому Чапаеву» правди не казав.
Проте Чапаєв ніколи правди цієї й не домагався, а віддаючи накази, — хоч про те офіціально і не заявляв, — завжди мав на увазі десятків зо два, зо три зайвих кулеметів, а іноді «невраховану» гармату, яку десь випадково помітив або про яку почув від якогось там полкового просторіки. Цифра наявної зброї подовгу лишалась у донесеннях одна й та сама. Але не слід думати, що не було ніколи втрат — вони були, тільки доносити про них було невигідно та, мабуть, і соромно, тому про втрати мовчали і поповнювали їх з таємничих невичерпних своїх «резервів». Якщо нічого не говорили про втрати, то не все говорили і про здобич — тут виявляли своєрідну «далекоглядність»: не гнались за скороминущою славою, заради розширення «резерву» цифру здобутого зменшували вдвічі, втричі, а то й більше, залежно від потреби.
Куди ж дівалося це нагромадження? Як звітували про нього?
А тут звичайно з'являвся різний «брак, лом і непотріб»: у дивізію здавали тільки воістину негодяще, а що краще — лишали незмінно у себе. Коли про це дізнався і Федір, його вже не так хвилювали гіркі скарги на всякі нестатки, бо він знав, що скарги звичайно йдуть «авансом», голосити починають далеко перед тим, як підступають справжні нестатки. Розуміти доводилось так: «Дивізія, помагай! Нестатки підкрадаються до моїх таємних резервів!..»
І справді, слідом за скаргами зростали, посилювались, близилися справжні нестатки.
Тепер-от свою здобич бригада Сизова теж розпотрошила майже всю у себе — мало що дісталося дивізії, а про армію й казати нічого.
Федір Кличков про все дізнався і зробив свої висновки вперше лише на цьому прикладі сизовської перемоги.
«По-перше, — подумав він, — матиму це на увазі щоразу під час підрахування сил, а по-друге, постараюсь обмежити командирську брехню».
Забігаючи наперед, скажемо, що приблизно через півроку він і справді дечого добився, але взагалі мало, дуже мало. Тоді ж він відзначив і іншу обставину: командир бригади Сизов з групою ординарців працював у ворожому тилу. Працював, правда, успішно: відбив батарею, прискорив загибель ворожого полку, сплутав усе в обозі, мало не захопив начальника білої дивізії.
Це все добре, але… Вже тоді зародилось у нього це «але». І тоді ж зробив він логічний, незаперечний, такий переконливий і ясний висновок: командирові ніколи не треба захоплюватись окремою справою, він завжди повинен мати перед собою ціле — й операцію цілу, й військо свое в цілому, а окремі завдання комусь доручати.
Особиста мужність Сизова могла призвести до сумних наслідків, можливо, для цілої бригади, якби його підстрелив Зо- лотозубов, а заступник, скажімо, не зумів би керувати полками.
Цю думку Федір твердо засвоїв тоді ж, але засвоїв її якось абстрактно, а на ділі і сам од неї відступав не раз і ніколи не засуджував того, кому вдавалася молодецька витівка, — хай вона була майже безрозсудна, аби тільки кінчилася добре. Отака велика чарівність виняткового подвигу!
Як тільки дізналгіся, що у Сизова заварилось діло, поїхали відвідати його Чапаев з Федором, Кочнєв, Петька Ісаєв, кінних чоловіків п'ятнадцять; поодинці показуватися тут було неможливо — ворожі роз'їзди могли об'явитися в першому- ліпшому місці, та й куркулики сільські не дуже любили чер- воноармійців, тим паче «начальство». ч
День ясний, чистий, святковий. По селах у яскравих сарафанах, у кольорових сорочках гуляє, співає, грає зелена молодь — аж дивно все це бачити. На призьбах ридять, покректують згорблені старі баби; задля теплого свята вирядились у важкі кожухи, немов жаби, повилазили з нір, маячать тут і там, наче мармурові чорні статуї. Біля Ради товпиться народ, не знаючи, куди подіти вільний час. Чапаев указав їм вірний шлях, як позбутися святкової нудьги. По селах струмки глибокими рівчаками перерізали в усіх напрямах шлях; у тих рівчаках доводилося застрявати не одному десяткові бригадних повозок, рвучи посторонки, ламаючи колеса… В кожному селищі викликали голову Ради, давали йому розпорядження провести спішну мобілізацію і полагодити шлях… Зчинявся гвалт, протестували, не бралися, але, вже повертаючись назад, можна було побачити, що шлях полагоджений і впорядкований. Так від хутора до хутора, від села до села полагодили весь шлях до останніх, далеких полків.
Сизова застали в штабі. За загальним правилом, за звичкою, він зараз же розклав на столі розмальовану, перекреслену карту і почав указувати різні пункти, де, за останніми відомостями, розташувався ворог. Незабаром до штабу під'їхало чоловік з десять кіннотників, заляпаних грязюкою,
мокрих, — видно, що дуже потомлені… Виявилося, що група ця, на чолі з комісаром бригади Буровим, ходила в розвідку, побувала на цьому березі в чотирьох селах, перебиралась навіть і на той берег вплав через річку, привезла чимало цінних відомостей… Витягши записну книжечку, заховану десь під самим горлом, щоб не замочило, Буров крок за кроком змальовував перед присутніми обстановку за річкою… Ворог готувався запобігти наступові червоної сторони, зосереджуючи свої сили, підвозив артилерію, перегруповував частини, гнав поспіхом у різні сторони довгі повні обози… Маленька книжечка викрила великі справи. Про що дізналися — переказали далі, через штаб дивізії, в армію…