Федір з гордістю, з радістю дивився на комісара — цього високого на зріст, дужого, репаного здорованя, що, як виявилося, був пітерським слюсарем і добровільно пішов на фронт ще в минулому 1918 році.
Одійшли вбік, розговорилися.
— А як політична робота? — спитав Федір.
— Та що… — махнув комісар, — скажу вам одвертр, товаришу Кличков, нічого не роблю, їй-богу, нічого. Лайте не лайте, а ніколи. Що, по-вашому, робити? Чи от за річку їхати, чи програму вчити?.. За річку потрібніше.
— Правильно, — сказав Федір. — Та я й не про те… Що обстановка нам диктує — хто скаже проти того? Ну, а бувають же моменти, коли можна?
— Ніколи! — відрубав упевнено Буров, скручуючи на пальці цигарку..
— Це ви вже занадто… — недовірливо заперечив Федір. — Занадто… Моменти бувають, неправда, їх тільки треба вміти ловити…
— А спробуйте з хлопцями нашими, — усміхнувся Буров.
— Це інша річ…
— Та що інша… спробуйте, — начебто, дошкуляв той Клич- кову. — Воно теє, скажу вам, дуже теє…"
І він значливо підніс палець угору, наче загадав — загадку і чекав розв'язання.
— Важко? — спитав Федір співчутливо.
Той мовчки нахилив голову, а потім крикнув:
— Не тільки важко — не можна! Зовсім не можна! Ми, кажуть, воювати прийшли, а книжки читати потім будемо… Коли війну закінчимо, тоді книжки, от що…
— Так-от тут саме ваше завдання і починається, — не дав йому докінчити Кличков. — Комісар якраз і повинен переконати в іншому: повинен переконати, що без політики воювати не можна… Що ж за армія буде, коли не знає, куди й за що воювати йде! І час на це можна знайти… не вірю, що не можна… Спробуйте… Іншим разом самі згодитесь, що можна… Тільки розворушіть усіх тут — полкових комісарів, осередки… Та й сам… Од вас — ой як багато залежить…
— Та я — бачте, — він показав на мокру, заляпану гряззю тужурку.
— Не тільки, — відмахнувся серйозно Федір. — Цього мало. Отут саме, ваша різниця з командиром і починається. Адже створюється враження, що ви — лише вояка добрий, а більше й нічого…
— їм головне це, — переконував комісар. — Як з ними не будеш — ф'ю! На чорта ти їм потрібен. Балакати — балакаєш, а сам, кажуть, не робиш. Сам, кажуть…
— Та стривайте, стривайте, — спинив його Федір. — Знову повторюю: треба… Але не тільки це треба, не тільки… Хто ж, крім нас, освічуватиме? Зрозумійте, що мало бути сміливим воїном, треба бути ще й свідомим…
І він почав доводити Бурову необхідність і можливість еєс- ти політичну роботу навіть у найскладнішій обстановці.
Той уже не протестував, але видно було, що користі великої в цій галузі від нього не буде… Командир? Так, командиром він буде чудовим.
Через якийсь час цьому товаришеві дали командну посаду, а комісаром на його місце призначили іншого.
Закінчивши розмову, підійшли до стола. Сизов розповідав про вчорашній випадок.
— …Чоловіка з п'ятнадцять… одягнені як слід, а відзнак нема ніяких: солдати і солдати. Тільки в командира зірка була червона — то в кишеню сховав. Приїхали в село — до Ради: де голова? А мужиків тут з півсотні набралось, — шепочуться чогось, одвертаються, бояться…
— Ви колчаки, чи що, солдатики? — питають.
— Колчаки, — кажуть хлопці, прикинутись задумали, подивитися, що з цього вийде.
— А сюди чого, воюєте?
— Воюємо, братці, та червоних от шукаємо: де вони тут, хто знає?
І стали мужиків розпитувати, які, мовляв, тут військові частини у червоних та де вони є, куди йдуть, як поводяться з селянами…
А ті носи повісили, слова путнього не скажуть.
— Он Іван Царфенович хай розкаже, він у нас знає все, це наш голова…
Іван Парфенович з'явився на дверях — чолов'яга так пудів на одинадцять… — обвів оповідач руками навкруги живота, показуючи, яка була солідність у Івана Парфеновича.
Всі розсміялись.
— Так, так, — підтвердив Сизов. — Тут по Радах скільки завгодно таких зустрінеш… Не розгледіли ще мужики, в чому річ, та й бояться… так наволоч усяку часом і оберуть…
Так-от, спускається з ганку… І оком не моргнув, не злякався Іван Парфенович, іде собі до «колчаків», вклоняється аж від дверей, руку під козирок бере, усміхається.
— Здравія, — каже, — желаю.
— Ти голова? — питають хлопці.
— Так точно, — каже і знову сміється, сучий син. — Посадили ото, падлюки, — каже, — і сиджу… Сподівалися вас, рідних, на тому тижні… От… слава богу, прийшли — всю ж душу розмотали.
А хлопці начебто не вірять, значить.
— Та що ти, мовляв, дурня клеїш, — 'розказуй діло: де «ваші»?
— Які це наші? — витріщив очі голова.
— Ну, чого — які: червоні де? Розказуй, червоний чорте!
Тут голова навколішки, виправдовуватися, свідків трьох з
натовпу (пудів по вісім); ті за нього.
Та де ж, мовляв… Іван Парфенович — людина статечна, він ніколи з цим не зв'язувався, мужики його примусили в Раду залізти.
Хлопці з коней, зайшли до Ради, записали всі його свідчення, дали підписати: хочемо, кажуть, панам офіцерам матеріали привезти…
Все підписав, падлюка… Тут йоґо з трьома ото (Захисниками на воза та й сюди. Як зрозумів, так і завив: я, христом- богом, каже, сам у більшовиках… А мужики перелякались — говорити не знають що… Зовсім перелякався народ, — махнув рукою Сизов, закінчивши оповідання.
— А де тепер? — спитав Федір.
— Усіх чотирьох у трибунал послали… Що народ біля фронту спантеличився, це точно: на тиждень по чотири рази зустрічали і білих, і червоних, сплуталися, хто перший приходив, хто останній, хто кривдив здорово, а хто й не чіпав… Коней, що позабирали, — і не злічити, а возів поламано, сараїв попалено, посуду розбито, розтягнено — краще і не згадувати. З худобою, правда, селяни узнали, як рятуватися: заженуть у хащу лісову цілі табуни та так і не виводять звідти, корм ночами тягають. А солдати прийдуть: кОні де, корови?
— Всіх забрали… геть усіх.
— Хто забрав?
Тут уже, коли білим, — то на червоних кажуть, а червоним — на білих. Минало. Але не завжди й тут минало, дізнаватися потім стали, розвідку по лісах пускали… Відшукають табун — приженуть, а село — ревма реве… Тільки що ж сльозами вдієш, коли й кров ніпочому?!
По дорозі до полків заїхали в якесь село:
— Рада є?
— Рада? — м'ялися мужики. — Та була Рада…
— Де була?
— А мабуть, у цьому домі,— показують на великий забитий будинок…
— А тепер де?
— Тепер? Хто його зна… На селі… Там он десь… скраю…
— Та що ж ви, хлопці, невже не знаєте?
— Та чого нам… Ні, не знаємо нічого. їжджайте он на той куток, там, може, скажуть…
—. Ви ж самі — тутешні?
— Аякже — тут усі живемо.
— А не знаєте, чи є Рада?
— Та, мабуть, є…
— А староста є?
— І староста є.
— А молоко є?
— І молоко є.
— Ану, глечик швидше, та холодного!
— Це можна… Ванюшко, гей!
Вирядили хлопчика, послали по молоко; не знали, як поводитися, про що говорити. Знайшлося двоє — впізнали Чапаева. Але ще довго, вперто не вірили, що приїжджі «не з офіцерів будуть». Нарешті, з різних ознак, фактів, спільних спогадів, — повірили. Стали говорити охоче й легко. В розмові відчувалося співчуття, але втома, втома… І переляк… глибокий, хронічний, зашкарублий…
Мужички гуторили про те, щоб «дали спокій — від усіх;, мовляв, зле виходить… Війна кругом тяжка мужикові…»
Відпочиваючи, пробалакали понад годину, і, коли зібралися від'їжджати, селяни проводжали дружньо, виряджали по- товариському…
На самому березі Боровки, в селі, спинився Михайлов із своїм полком, — сюди проїхати можна було тільки берегом, а з того боку з-за сиртуде лежали ворожі цепи, йшла невпинна стрільба: як побачать — і пішла, і пішла… До села лишалося вже зовсім недалеко… видно було клуні, коли ворог посилив огонь… Задзижчали квапливі кулі, одному з супутників пробило ногу. Вдарили по конях — учвал!.. Розбилися низкою — один від одного кроків на двадцять. Федір пригадав, як він рятувався в слбміхінському бою, й одразу відчув зміну: тепер уже не було того панічного страху, як тоді… Хай там — розриви, тут — кулі; і кулі бувають страшніші за снаряди. Все страшне по-своему: «Куля — для тіла, шрапнель — для душі». Він скакав і ніяк не вірив, не припускав, що куля може зачепити і його. «Сусіда, звичайно… може… а мене — навряд…» А чого такі думки — і сам не знав.