На скаку поранило двох коней, одному з ординарців пробило шапку… Сховалися за високі стоги сіна, спішились, один за одним від стогу до стогу, від клуні до клуні почали перебігати в село. Чапаєв перебігав останній. Федір, щоб спостерігати, заховався і стежив, як той спочатку рвонувся й побіг, але раптом повернув назад і шмигнув знову за стіг. Потім перечекав і вже не пробував перебігати прямо в село, а взяв у протилежний бік, обходом, і до штабу прийшов останній…
Федір поцікавився:
— Що це ти, Василю Івановичу, здрейфив неначе? За клунею, як боягуз, ховався?
— Кулю дурну не люблю, — серйозно відповів Чапаєв. — Ненавиджу… Дурної смерті не хочу!.. В бою — давай, там можна… А тут… — І він сплюнув енергійно і люто.
До штабу було пройти нелегко: село обстрілювали з високого зарічного сирту. Тільки помітять кого між хатами, так і гатять у те місце мало не цілими пачками. Червоноармійці теж не дають себе скривдити: повилазили на клуні, поховались на покрівлях, за тинами, поробили дірок у стінах сараїв — пильнують, що діється на тому березі. І тільки зачорніє, застрибає постать або голова десь виткнеться за горбом, — починають стріляти. Тут іде не бій, а справжнє взаємне полювання, вогонь по «випадковій цілі». І — дивна річ — по селу гуляють дівчата в святкових барвистих убраннях, де-не-де пісень співають, забавляються… Парубки теж гав не ловлять — крутяться коло них, підспівують, а один-от із гармонією підсипається…
Треба сказати, що річка тут неширока, і з-за сирту видно — боєць іде, чи селянин, чи дівчина підстрибує… Стрільба в провулках шла тільки по червоноармійцях. Селяни ходили байдужісінькі — спокійні, неквапливі… І якби не перестрілка, важко було б подумати, дивлячись на них, що навкруги щосекунди витає смерть: село наче десь у найглибшому тилу і в цілковитому спокої справляло свій традиційний Великдень…
Михайлову хотіли порадити, щоб розвідку зробив через річку, а він її, виявилося, послав ще зранку, чекав тепер з хвилини на хвилину. Розвідка справді повернулася скоро, двох поховали на тому березі — вбили їх в останні хвилини, коли вже спускались до броду. На фронті рідко що дається даром! Повідомлення вислухали, порадилися і вирішили вночі ж зробити наскок. Знали, що брід цей буде охоронятися, — треба було завидна шукати іншого. Операцією Михайлов брався керувати сам. Надій на успіх було небагато, і головна надія полягала в тому, що білі частини вже наполовину були підготовлені, загітовані заздалегідь. Ця своєрідна агітація провадилася простим і оригінальним способом: чоловік десять комуністів виповзають на животах майже з середини села і пробираються через ті самі прольоти, в які обстрілюють у селі червоноармійців. Повзуть і повзуть, не підводячи голови, не коливаючись, не похитуючись у сторони, повільно і все в одному напрямі. Доберуться до тину — тут дірки ще вночі пророблено, — лізуть у ці дірки і сповзають до берега. Перед самісіньким тином відбувається невелике маскування, а деякі проробляють його і раніше, ніж виповзуть, у селі» Маскування теж нескладне: одному гіллячок,'паличок, ялиночок понатикають, понавішують з усіх боків, ганчірок, чи що, понакидають, щоб на людину не був схожий. Отака потворна істота і суне до води. Буває, сіна накидають, соломою обсиплють, рогожею накриють: усяк на свій смак… Десяток або півтора отаких потвор виповзають на берег з різних кінців і, припадаючи то до горбочків, то до кущів, до прибережного різного укриття, випростовуються раптом і починають кричати:
— Солдати!.. Білі солдати!.. Товариші!.. Бийте офіцерів! Переходьте до нас!.. Вас обдурили!.. Селян на селян женуть. Офіцери — пани… Вони вам вороги, ми ваші брати. Переходьте, товариші!.. Бийте офіцерів!.. Переходьте!..
Річка тут неширока, з берега на берег чути дуже добре, а особливо гучно чути по росі: виповзають агітатори, звичайно, присмерком, вечірнім або вранішнім, коли не дуже помітно, як вони рухаються… Офіцери з того боку бридко лаялися — вже так кепкували, так кепкували, що слів поганих не знаходили для провідників-бідьшовиків. Відкривали і стрільбу, але куди ж, у кого тут будеш стріляти, — не видно ніде нікого.
Лаятися — лаялись, а частини на березі все-таки надовго лишати боялися, міняли раз у раз, весь час жили в переляку, ждали якихось страхів у себе зсередини… Білі солдати близько до серця брали переконливі прості слова, що долинали до них з-за річки, і — казали потім — не один десяток розстріляли офіцери за підслухані солдатські розмови про «бра- тів-більшовиків*. Шпигунська робота в білих що далі, то більше розвивалась і серед солдатів: селяни починали там розуміти своє.драматичне становище, коли їх силували, гнали боротися проти свого ж діла, проти свого ж брата трудящого. Все це- в дуже значній мірі полегшувало боротьбу червоноар- мійських полків. А робота агітаторів і вкрай розкладала білі частини.
Постріляють-постріляють офіцери — кинуть, а агітатори так само повільно, тихо, не похитуючись, повзуть назад у срло.
Увечері, напередодні наміченого нічного наскоку, агітацію було проведено особливо успішно: в окремих місцях білі солдати, рискуючи життям, навіть перегукувалися з агітаторами, ставили різні питання, вказували на труднощі переходу, на суворість нагляду, на жорстокість розправ.
Вночі Михайлов з добірним загоном вирушив здійснювати задумане діло.
Другого дня в бригадний штаб надійшла його телеграма: «Відібравши двісті чоловік, уночі, вбрід, а почасти по дерев'яному мосту, зробленому нашвидку, перебрався на другий берег Боровки і зненацька атакував сонного ворога. Захоплено в полон понад півтораста чоловік, чотири кулемети, гвинтівки, патрони, кухні, обози…»
— Забрав півтораста, — уголос сказав Чапаєв, — то це забрав, а на місці що лишилося? Пиши! — звернувся він до штабника, який складав донесення про успіх: «Забрав у полон півтораста і зарубав на місці двісті».
— Слухай-но, що ж це? — здивовано подивився на нього Федір. — Які двісті?
— Не менше, — відповів Чапаєв, нітрохи не зніяковівши.
— Та які двісті? Що ти, брат, вигадуєш?
— Нічого я не вигадую, — образився Чапаєв. — Коли йому, дурневі, невдогад, що ж я — так і повинен пропустити?
— Та писати ж зажди… Ну запитаємо, чи що, додатково пошлемо, а тепер… це ж вигадка, Василю Івановичу.
— То що? — усміхнувся він легковажно. — Повеселити треба.
— Кого повеселити? — заперечував Федір. — Що тут за веселощі! Та дізнаються про такі штуки, тобі й вірити ніколи не стануть^.
— Не дізнаються, — знов усміхнувся Чапаев, але Федір добився, щоб ці двісті «мертвих душ» все-таки не включали, і Чапаев неохоче мусив згодитися.
Коли повернулися до себе в штаб, там чекало розпорядження: негайно виїжджати, захопивши з собою одне, друге, третє. Вказувалися місце і мета: перекидали в іншу армію. За час переходу перекидань цих було декілька: туди-сюди ткнуть, дивись — бригаду відірвуть, знову з'єднають, — словом, як годиться, як диктували обставини. Чапаев завжди обурювався і круто лаявся під час усіх цих переміщень, вважаючи їх чи то випадковістю, чи то проявом злої волі якихось «ворогів». На диво прості були в нього думки в таких випадках, навіть іноді можна було прийняти їх за жарт, якби не були вони сказані так серйозно. В новій обстановці*, по суті, ніщо не було нове, та й їхати було вже не так далеко. Армії тоді стояли тісно, йшли безперервним фронтом. Успіхи й невдачі в одній одразу позначалися на іншій. Відомості розносилися швидко; ці відомості то наганяли сум, то окриляли надіями. Особливу радість виявив Чапаев, коли зачув про успіх бригади Сизова.
— Молодець, падлюка, недарма вчений, — радісно заявив він у штабі про Сизова і негайно послав телеграму, де між іншими діловими фразами висловлював свою радість: голі привітальні телеграми посилати не годилось.
Наступ розвивався успішно. Зайняли цілий ряд пунктів, великих і малих. По фронту метались, як шалені,— всюди треба було встигнути, вказати, допомогти, попередити, а часом і брати участь особисто в бою. Один з таких бойових епізодів Федір занотував у свою книжку під назвою «Пилюгінський бій». Наводимо цілком цей нарис.