Ми виступили з Архангельського рано, на світанку, коли ще сонце навіть не зігріло землю, на луках пахло нічною вогкістю, а в повітрі стояла напружена досвітня тиша. Один по одному виходили в просторе поле наші полки, вишиковувались і мовчки, без криків, без пісень, без шуму, сунули до високого сирту, що заслоняв ближчі села. В усіх напрямках розкидані були передові групи; кінна розвідка помчала вперед і незабаром зникла з очей. Ми їхали перед полками — Чапаєв, командир бригади і я — раз у раз розсилаючи вістових або з одержаними новими відомостями, або по свіжий матеріал. Ліворуч, з-за другого сирту, лунала приглушена артилерійська пальба. — це за Кінелем; там має посуватися наша бригада, яка Дістала завдання вийти ворогові в тил і відрізати відступ, коли ми його поженемо з Пилюгіна. Хто палить — не розібрати, десь далеко, — верст за двадцять — двадцять п'ять; це лише на світанку ясно доносяться глухі гарматні удари, вдень їх не було б так виразно чути.
Раптовим ударом в тил ми думали зчинити паніку в ворожих лавах і, користуючись замішанням, забрати артилерію, про яку донесла розвідка. Пальба за річкою свідчила, що ворог і помітив, і правильно зрозумів наш маневр, — шанси на успіх знижувалися.
Виїхали на косогір. Внизу — маленьке сільце Скобелєво; звідси почнемо наступ на Пилюгіно. Прискакала розвідка, повідомила, що Скобелєво ворог покинув ще напередодні ввечері. Підійшли до села. Селяни тулилися коло хат і боязко поглядали на військо.
— Сьогодні білі, завтра червоні,— скаржилися вони, — потім знову білі, потім червоні — не бачимо краю… І хліб у нас поїли, і худобу забрали, знедолили кругом… — Потім чухали потилицю і з філософською примиренністю додавали: — Воно, що й казати, війна… розуміємо — жалітися ні на кого. Та важко стало, сили нема… І коли вона вже скінчиться, проклята? Таки ж і відпочити треба.
— Коли переможемо, — відповідали їм. — Раніше ніяк не кінчити.
— Це коли ж? — дивилися вони втомленими, скляними очима.
— А самі не знаємо. От помагайте — скоріш піде. Як дружно візьмемося, де ж йому встояти, Колчакові?
— Де там встояти!.. — згоджувались мужики.
— Виходить, помагати треба…
— І помагати треба, — згоджувались вони далі.— Спробуй- но, помагай. Ти йому поміг, аж бач, ви село й зайняли… Тільки за вас заступився, а він село назад бере, отут дивись, як тебе з двох боків бити почнуть. Наше-от Скобелево надивило- ся всього: і ваших бувало багато, і ганяли тут нас не раз… То по підвалах ото воно ладніше, — ні туди ні сюди…
Ми пояснювали мужикам на ходу, поспішаючи, наганяючи тих, що пішли вперед, у чому вони помиляються, що для них означає офіцерська, панська влада Колчака, що — влада Рад… Розуміли, згоджувались, але видно було, що говорили з ними на ці теми рідко і мало, знати вони до ладу нічого не знали і крутили розмову тільки коло «спокою».
Так не скрізь бувало, лише в такій глушині, у таких закутках, як Скобелєво. У великих селах — там, звичайно, кололись різко на дві половини непримиренних ворогів; з приходом білих задирала голову одна половина, мстилася, знущалася, переслідувала, виказувала; з приходом червоних свято було на боці других, і вони теж, звісно, не милували своїх споконвічних ворогів…
Частини проходили селом, одна по одній переправлялися через невеличкий міст, розсипалися по луці цепами. З Пилю- гіна відкрили по луці артилерійський обстріл…
Але вже далеко на правий край відбігали перші цепи, за ними тбнкою, рідкою стрічечкою вишикувалися інші, купки зникли, розтанули, вірний приціл взяти було дуже важко, — наслідки обстрілу були мізерні.
Ввійшли з Чапаєвим у хату, питаємо молока. Перелякана стрільбою, квола, хвора хазяєчка принесла глек, поклала окраєць хліба, ласкаво, любовно, дбайливо допомагала черво- ноармійцям, які товпились тут же, і їх годувала, розповідала, як страшно їй було, коли оце стріляли по селу. Коли стали давати за молоко гроші — відмовляється, не бере.
— Я, — каже, — і так проживу, а вам хто його знає, скільки воювати Доведеться.
Так і не взяла. Гроші ми сунули дітям; вони тулилися коло матері, чіплялися їй за поділ, як звірятка, позирали блискучими оченятками на незнайомих людей з гвинтівками, револьверами, шаблями і бомбами.
— Ви от платите, — зауважила хазяйка… — Хоч і не треба мені, а гаразд… Чи сіна, чи вівса, за все віддають… А ті — обгризли геть усе, хоч би тобі соломинку заплатили… І Ванюшку, сина, з конем погнали… Чи вернеться — один бог знає.
В її голосі, в манерах не було підлесливості — говорила правду. Хоч не завжди, не скрізь розплачувались наші — не знала вона того, а про «колчаків» у кожному селі одне й те ж: обдирають, не платять, розтягують начисто…
Ми сидимо в халупі, і видно з вікна, як вибухають на луці снаряди — за двісті-триста сажнів. Тут і там, одна за одною безперестанно з'являються над землею маленькі хмарки густого чорного диму, і з кожною появою такої хмарки здригається повітря, двигтить земля, як бубонці, дзеленчать шибки у вікнах халуп. Ворог б'є по цепах, але невдало, навмання, без будь-яких наслідків, — перельоти на багато десятків сажнів… Ми затримуємося, чекаємо свою артилерію, щоб з місця в кар'єр пустити її в діло. Виходжу з халупи, забрався на горбок, лежу. Коли це прибігає жінка. Оглянулась по сторо- нах, витягла щось з-під фартуха, тиче:
— На от, на, скоріш…
— Подивився — яйце, і, не розуміючи, в чім річ, сповнений здивування, дивлюся на неї широкими очима.
— Скільки заплатити?
— Е, що ти, рідненький, — образилась вона. — Адже втомився… Які тут гроші! їж ото собі…
Вона поспішала, видно було і з мови, і з рухів; скаже і озирнеться — помітять, мовляв, сільські, а білі прийдуть — викажуть, то біди не здихаєшся…
— Та що ти так ото? — питаю.
— А братик з вами у мене… рідний… разом воює… Теж у Червоній Армії… Казали, білі ото розбили вас, Самару нібито взяли, чи ж правда?
— Ні, голубонько, неправда, — відповідаю. — Зовсім неправда. Сама бачиш, хто кого б'є.
— Отож-то бачу… Ну, будь живий, голубе…
І вона квапливо шмигнула з косогору, ховаючись і оглядаючись, зникла серед хат… А я сидів з дивним, радісним, особливим почуттям. Дивився на яйце, чогось усміхався і уявляв собі образ цієї милої простої жінки. «Є в нас скрізь, — думав я, — навіть і в такому закутку, Скобелеві, свої люди… Хоч і не розуміють, може, багато дечого, але інстинктом почувають, хто куди йде… От вона, жінка, подивись: ждала… діждалась… рада… і тепер не знає, чим довести свою радість… яйце сунула».
Прийшла артилерія, вказали їй шлях, і лощиною, напружуючись та пірнаючи, потягли коні важкі гармати. Ми бачили, як спинились батареї позаду цепів, як блиснув перший вогник: бббах… ббб… ах… Далі — без перерви. Цепи почули свою артилерію, пішли веселіше… Ми посідали на коней і в
супроводі ординарців поскакали вперед… Виїхали на гору — звідти Пилюгіно, як на долоні: прямою дорогою тут не більше як три версти. По флангах, до цепів, роз'їхались у різні сторони: Чапаев — праворуч, я — ліворуч,
— Товаришу, — звернувся до мене вістовий, — це чого там, наші, дивись-но, відступають, чи що, тікають… Сюди, мабуть?..
Я подивився. Справді, якесь сум'яття — червоноармійці перебігають з місця на місце, цеп то стягнеться, то розтягнеться знову. Ми — туди. З'ясувалася справа дуже просто: цеп перешиковувався і брав інший напрям.
Поле тут засаджене соняшником. Ледве пробиралися ми між здоровенним колючим соняшничинням. Добрались до першої лінії, позлізали з коней. Вістовий ішов кроків за тридцять од нас, я сам приліг у цеп. Побіч мене лежали молоді хлопці з загорілими обличчями, обидва куці, широкоплечі здоров'яки — Сергеев і Климов. У цепу, коли наступає він, тихо, не почуєш людського голосу, — тільки команда гримне або кашляне, відплюне хто-небудь. Та рідко-рідко хто кине випадкове слово. Моменти ці глибоко змістовні: під огнем, у свисті і дзижчанні куль, кожну мить чекаючи, що вона проб'є тобі череп, ноги, груди, не до слів, не до розмов. Ти сповнений складних, мінливих, звичайно невиразних дум. Стаєш зосереджений, мовчазний, майже злий. Думки плутаються, хочеться згадати зразу якомога більше, якомога скоріше — в одну мить, щоб нічого-нічого не забути, не проминути… І здається, що от головного якраз і не згадав, а треба не баритися; поспішати треба…