Перебіжки одна за одною, все-частіше, все частіше… Ближче ворог… Зовсім близько… Ще хвилина — і перебіжок не буде, за останньою перебіжкою — атака… Заради цього страшного моменту, саме заради атаки, і поспішаєш тепер усе відразу, якнайшвидше, згадати… Там — межа, чорна безодня…
Я поволі опустився між бійцями. Вони посунулись, подивились непевно мені в обличчя, ні про що не спитали — як лежали мовчки, так і лишились. Полежавши, помовчав і я, але стало тяжко від мертвотної тиші,— вийняв кисет, скрутив цигарку, закурив…
— Хочеш, товаришу? — звернувся до сусіда.
Він підвів голову, мов не зрозумівши одразу і здивувавшись моєму запитанню; ще більше здивувався він тому, що раптом, так-от несподівано почув тут тепер людську мову. Подумав якусь мить, і я побачив, як очі його засвітилися, повеселішали.
— І то діло, давай, — потягся він до кисета. — Гей, друже, — звернувся одразу ж до Сергеева, — чого землю жуєш? На от, краще закури з нами.
Сергеев так само повільно, як і Климов, трохи підвів голову і подивився на нас похмурим, суворим поглядом, а потім скрутив, закурив і сам повеселішав… Розмови нема ніякої, тільки кидаємо окремі слова: «вогко»… «колеться»… «погасло»… «бач, летить»…
— Перебіжка!!! — залунала команда.
Вмить схопилися. Разом, ніби гумовий, підстрибнув увесь цеп. Він не випростався на весь зріст, а так і застиг горбатий.
— Бігом!!! — почулося в ту ж мить.
Усі кинулися бігти, далеко поперед себе викидаючи гвинтівки… Біг і я, зігнувшись у дугу, нерівним, шкутильгаючим бігом. Ворог заторохкотів кулеметами, заквапився рушничними залпами.
— Лягай! — залунала негайно ж нова команда.
Всі ткнулись у землю… як ткнулись, так кілька секунд і лежали нерухомо. Потім цоволі заворушились, стали підводити голови, оглядатися. Хто ткнувся попереду — рачкував тепер назад, щоб зрівнятися, хто ткнувся позаду, підповзав поволі, низько нахиливши до землі ^голову, — ніхто не хотів лишатися наодинці ні позаду, ні попереду.
Климов, що біг швидше і ткнувся попереду нас, рачкував тепер назад і, коли б я не посунувся, просто в обличчя влучив би мені величезною підошвою американського черевика.
Лежимо — мовчимо. Чекаємо нової команди. Вже більше не пробуємо курити, не чути навіть і окремих уривчастих слів. Климов із Сергєєвим поруч. Мабуть, згадалося Климову, як кілька хвилин тому стало йому легше в розмові,— чую, загр- ворюз з Сергєєвим:
— Сергеев…
— Чого тобі?
— Комаха, бачиш, — і тиче пальцем у траву.
Сергеев йому ні слова: — похмурий, насупився, мовчить.
— Сергеев! — пристає він знову.
— Та ну, чого? — кидає той неохоче.
Климов і сам нічого де відповів, зітхнув і потім, немов зібравшись з думками, тихо сказав:
— А Любоньку віддали в Проніно…
Мабуть, згадав землячку, а може, й кохану, хто його знає… І цього разу ні слова не відповів йому Сергеев. Розуміючи безнадійність, замовк Климов, а зі мною, певне, охоти не було говорити; розтягся ще щільніше по землі і почав водити пальцем по ранній рідкій траві,— то комашку роздавить і дивиться, як вона в конвульсіях конає на його брудному широкому пальці, то землі грудку сколупне, візьме її між пальцями і сипле, все сипле по піщинці, аж поки висиплеться вся…
— Перебіжка!.. Бігом!!!
Швидко схоплюємось, біжимо вперед з безумним поглядом, з перекривленими обличчями, з широко роздутими, палаючими ніздрями. І чекаємо. Біжимо й чекаємо. Біжимо й чекаємо… бажаної команди: «Лягай!»
Падали мертвими, закостенілими тілами, завмирали, підбиралися, втягалися в себе, як черепахи, а потім відходили, починали рухатися, нетвердим, сторожким поглядом дивитися по сторонах.
Тут же Маруся Рябініна — дев'ятнадцятилітня дівчина, — теж з гвинтівкою, ступає гордо, не хоче відставати. Бона не знала, дорогий наш друг, що через кілька днів, біля Заглядіна, так само, як тепер, піде вона у наступ бродом ч<£ рез річку, одна з перших кинеться в атаку, і прямо в лоб на смерть вразить її ворожа куля, і впаде Маруся, і попливе теплим трупом по закривавлених холодних хвилях Кінелю… Тепер вона теж усміхалася, щось мені кричала дружнє, та не розібрав здалеку… Земляків своїх я не бачив уже два місяці і не встиг навіть про те дізнатися, їцо Микита Лопар і Боч- кін — туТ же, в полку, перебрались з уральських частин; надокучило воювати по інших полках. Терентія так і не побачив я цього разу. Лопар з другого краю болотини махав ко- мунаркою і тряс величезними рудими кучерями…
Все знайомі, дорогі обличчя… Але ніколи було чекати — до клунь лишалося близько сотні сажнів. Кожної секунди можна чекати, що звідти зустрінуть раптовим огнем. Це улюблений на фронті прийом: завмерти, причаїтися, націлити дула й підпустити ворога близько-близько, а потім раптом — кулемети і, залп за залпом, бити жорстоко й невпинно, рядами, купами накласти перед собою людські тіла, бачити, як завагався ворог, посунув назад, помчав геть, і бити, бити його навздогін, а може, й кинути на нього приховану десь тут Же кавалерію — добивати, рубати ворога, що втікає, розгубився, збожеволів у смертельному переляку.
Ми були готові до всього. Раптом праворуч два короткі залпи, за ними одразу ж швидко-швидко заторохтів кулемет. Вістовий поскакав дізнатися, в чому річ; за дві хвилини сповістив, що це наші на правому фланзі викликають ворога на відповідь. Але відповіді не було. Можна було подумати, що селище очищене, але, навчені гірким досвідом, поволі, обе- режно, навпомацки посувалися на клуні наші цепи. Кілька чоловік кулеметників, а з ними бійці підхопили кулемет, підбігли до однієї з найближчих клунь, налагодили його швидко до бою — приготувалися стріляти. Але тихо… На правому фланзі здалеку глухо покотилось «ура», — це наші пішли в атаку, захопивши майже без бою всю групу ворога, яку залишено було там охороняти село. З-за гори, з лівого боку, прогриміли один по одному три гарматні постріли… Гуркіт і виття слабшали, поступово завмирали, було чути тільки удари, від вибухів долицав тільки ледь чутний відгук, — значить, не по Пилюгіну це, а сам ворог б'є кудись убік. Він бив по тих частинах, які йшли з крайнього лівого флангу йому в обхват; вій переносив туди артилерійський огонь, швидко відступав і проти нас залишив тільки невеликі частини, — так дізналися згодом, а тепер багато що було досі неясне, і можна було сподіватися всякого повороту і наслідку. Коли кулеметники влаштувалися біля клуні, ми з командиром батальйону підійшли ближче, щоб дізнатися, чи не побачили, чи не помітили чого- небудь на токах; але там, як і досі, тихо, ніхто не показується — ні з білих, ні з жителів, наче мертве стало порожнє село. Обережно, озираючись навкруги, заглядаючи під стоги, за клуНі й сараї, поволі просуваємося вперед. Ні звуку, ні шелесту, ні слова, ні пострілу — в такій тиші куди страшніше, ніж під пострілами. Тиша на фронті — жахлива, тяжка річ.
Позад нас, неподалік, ішли іванововознесенці,— їх червоні зірки вже тут і там мигтіли поміж клунь та стогів сіна. Цей рух, квапливий, нерівний, непевний, відбувався в могильній тиші, у щосекундному чеканні раптового вогню…
Вдалині промайнула жіноча постать: мабуть, селянка… Треба швидше довідатись…
Риссю — туди.
Жінка-селянка стояла коло льоху й пильно дивилася на. мене застиглим, мутним, розгубленим поглядом. У цьому погляді відбився жах щойно пережитого страждання, в ньому відбилося непорозуміння і напружене, болюче питання, чекання нової, неминучої біди, невідворотної біди, наче вона чекала удару, хотіла б відвести його, але не могла. «Чи скоро?» — питав цей "стомлений погляд, і, мабуть, не вперше і не тільки на мене дивилася вона, така змучена, і питала: «Чи скоро?» Біля неї, коло хати, піднявши ляду, виглядало з льоху друге, таке ж змучене, сіре, напівмертве обличчя жінки: