під очима нависли синяво-багрові набряки, губи висохли, вибилося волосся з-під ганчір'я, накрученого на голову. Питанням і благанням був сповнений скорботний погляд.
— Білі тут чи пішли? — питаю їх.
— Пішли, втекли, рідненький, — відповіла та, що виглядала з льоху. — Чи можна нам звідси вилазити, рідненький? Стріляти будете ще?
— Ні, ні, не будемо, вилазьте…
І одна по одній почали вилазити з льоху жінки, тільки вони — мужиків не було. Виповзали ще малі дітлахи; цих закутали ковдрами, рогожами, мішками, — мабуть, думали, що борошняний мішок врятує їх від шрапнелі… Витягли за сухі довгі руки діда з сірими мокрими очима, з широкою білою бородою. В нього на поясі теліпалась довга мотузка, — певно, на ній спускали його в льох.
Коли всі зиповзли, одне за одним, тримаючись за тин, оглядаючись несміливо по сторонах, вони зашкандибали до своїх халуп. Велика, значлива картина, як посувалися вони, мов тіні попід тином у гробовому, драматичному мовчанні, все ще сповнені переляку, замучені своїм страхом, замерзлі в вогкому, холодному льоху!
На розі юрмиться купка селян, — вони теж іще не розуміють, не знають, чи закінчився бій, лишатися їм тут, а чи ховатися знову по хатах, під Сараї, по лазнях…
— Здрастуйте, товариші! — гукнув їм.
— Здоров… Здрастуй, товаришу! — дружно відповіли вони. — Діждалися, хвалити бога…
Не знаю, чи вірити цим привітальним словам. Може, й білих вони зустрічали так само, щоб не займали, — з боязкості, з переляку. Але подивився на обличчя — і бачу справжню, щиру радість, таку справжню радість, яку вигадати не можна, особливо не можна відбити її на простодушному селянському обличчі. І самому стало радісно.
Ми рушили на середину села. Там нова юрба, але видно, що це вже не селяни.
— Ви що, хлопці, полонені, чи що?
— Так точно, полонені.
— Мобілізовані, чи що?
— Так точно, мобілізовані.
— Звідки?
— Акмолінської області.
— Скільки вас тут?
— Та от, чоловік тридцять, а то поховалися по сараях… Та он з городів біжать.
— То, значить, самі лишилися?
— Так точно, самі.
— А зброя де?
— Поскладали он там, біля тину…
Під'їхав, подивився: купа гвинтівок. Зараз же до зброї, до полонених приставили своїх хлопців, наказали стерегти, поки переправимо в штаб дивізії.
Полонені мали жалюгідний вигляд, одягнені були погано — хто в кожушок якийсь, хто в сіряк, хто в діряві пальтечка; взуті теж погано — дехто в валянках, у лаптях і все це подерте вкрай… Вони ніяк не були схожі на військо — просто юрба голодранців. Дивно було: чого це вони так погано одягнені, адже колчаківське військо навпаки, закордонним добром по- стачазться щедро.
— Що це, — питаю, — хлопці, дуже погано одяг вас Колчак? Невже всіх так?
— Ні, це нас тільки. "Т
— За що ж так?
— А все не йшли. Повтікало наших багато — хто назад до себе, а хто в Червону Армію.
— Виходить, не добром" до Колчака йшли?
— А навіщо він нам… Своїх одяг з позументами, а нас — дивіться от… — І вони показували свої дірки та лахміття. — Та все вперед гнав, під самі постріли: таку, каже, сволоту й жаліти нічого…
— А от ви втекли б давно…
— Та не можна тікати, позад нас він своїх — поставив, — ^- ці не воювали, а тільки дивилися, щоб не втекли…
— Ну, а тепер як же вдалося?
— Та от всі в городах… між грядками полягли і чекали. А потім вийшли.
— Куди ж тепер: служити в Червоній Армії у нас будете?
— Так точно, тому й лишилися, щоб у Червоній Армії. Куди ж нам? Того й хочемо.
Розмову на цьому й скінчили.
Вздовж по селу поскакали ми до гори, в той бік, куди втік ворог. Частини наші, видно було, вже видиралися на укіс, збиралися на містку, переходили піщаним крутим схилом.
— Чи багато тут білих було? — питаю по дорозі.
— Тищу було… — відповідають селяни.
Але вірити цим «тищам» ніколи одразу не слід: іноді «ти- ща» обертається на п'ять, шість тисяч, а то й просто на двісті чоловік. Тільки згодом, порівнявши десятки відомостей і свідчення полонених, можна приблизно встановити цифру.
В усякому разі, судячи по обозах, війська тут було досить. Недовго і не так уперто, як звичайно, держався в Пилюгіні ворог, мабуть, тому, що помітив і побоювався обхідного руху на лівому фланзі…
— Чи давно білі втекли?
— Та недавно, — відповідній селяни. — От тільки-тільки перед вами. Мабуть, і по горі недалеко зайшли.
Але стомлені наші частини не могли переслідувати. Хіба що кавалерію можна було пустити для перевірки, але кавалерії мало, — надії не було і на неї.
Ті, що пішли вперед і забралися на гору, все ще не втрачали надії захопити ворожі обози. Але захопити вдалося лише невелику частину, яка залишилась, — головний обоз давно й далеко зайшов уперед.
Пилюгіно лежало під горою. Гора крута й стрімка. Перебравшись через міст, тільки з великими труднощами можна було піднятися на вершину. Тут у гарячці стався драматичний ЕипаДок: передові частини, що підіймалися прямо по схилу, як тільки вискочили на вершину, помітили на другому кінці цепи. Відкрили вогонь. їм відповіли. Зав'язалася перестрілка: це свої не впізнали своїх. Двох убито, п'ять чоловік поранено. Вона закінчилася б іще тяжче, коли б вчасно не збагнув обстановку командир того полку, який виходив з-за гори з лівого боку; він самовіддано, рискуючи життям, махаючи в повітрі хусткою й шапкою, кинувся по полю назустріч тим, що стріляли, добіг і роз'яснив, у чому річ. Коли ми на горі побачили чоловік шістдесят кавалеристів, що спішились біля пітних, змилених коней, — наказали їм розбитися на дві групи: одній наліво — дізнатися, чи нема якихось ознак, що там ідуть наші обхідні частини; другу половину послали праворуч, куди пішли ворожі обози. Зв'язку з обхідними частинами так і не встановили — там було щось подібне до зради, і кілька чоловік довелось арештувати," передати справу в трибунал. Але тепер ми нічого не знали і все сподівалися, що навіть невеликими ударами можна добитися наслідків, як тільки в тилу у ворога з'являться наші полки. Але полки ці не з'явились, і ворог відступив спокійно, безкарно, з обозами. Розвідники, послані направо, як тільки від'їхали сажнів триста, були жарко обстріляні відступаючими цепами, змушені були спуститися в яр і далі просуватися чагарником.
На тачанці забрався на гору перший кулеметник. Я його взяв із собою, і ми поїхали туди — вперед, де видно, було, як колихаються ворожі цепи. Вони відступали рівною галявиною, йшли до лісу, помітно поспішали, мабуть, чекали переслідування нашої кавалерії, не знаючи того, що кавалерії у нас майже нема. Самі ми, звичайно, вдіяти нічого не могли, але все ще була якась невиразна надія, що ось-ось у ворожому тилу залунають перші постріли, тоді звідси навіть і своїм кулеметом можна здорово посилити паніку, деморалізувати ворога остаточно і забрати обоз… Всі сподіванки були марні. По п'ятах відступаючих проїхали ми версти з півтори: розвідка з правого боку, а ми на горі — безперервно обстрілювали відступаючих. Вони відповідали і все йшли до лісу, аж поки зникли. Ми ні з чим вернулися назад.
На горі заліг Іваново-Вознесенський полк. Коли ми з кулеметником стали наближатися, помітили, як кілька чоловік, поклавши гвинтівки на коліна, прицілювались у нас і чекали, коли ми під'їдемо ближче. Я голосно закричав, що їдуть свої, замахаз хусткою — відвернув, нову біду. Кілька чоловік підвелося нам назустріч і, коли мене впізнали, похитували головами, ахали, лаяли себе за необачність. Ми спустилися з гори і в'їхали в село.
Тут я зустрівся з Чапаєвим — він об'їздив частини. В тій атаці, що була перед клунею, він брав участь особисто і звідти ж ввійшов у село. Повернувши коня, я поїхав разом з ним назад на гору.
Ожило село. Всі хати позаймали червоне/армійці. Жінки товпилися біля колодязів, бігли по воду, поспішали ставити самовари, частували прибулих товаришів. Вже тепер не ховалися вони від нас, не боялися, а молодь так навіть і зовсім розгулялася. Дівчата сільські знайомилися з червоноармійця- ми так швидко, що тільки дивом дивуєшся.