Поглянь от і тепер.
На горі заліг наш цеп; десь тут у лісі, зовсім недалеко, відступає вороже військо; не розвіявся ще в повітрі пороховий дим, а в розчинені вікна хати вже вабить гармонія, і на заклик її збираються охоче, йдуть і бійці, йдуть і дівчата… Тут незабаром почнуться танці — без цього не обійтися.
Тому ще тут зустрічають так радісно червоні полки, що не тільки грабунків або насильства — не було жодцого випадку навіть найдрібніших образ і сварки;. саме як товариші прийшли і до товаришів, сповнені поваги, взаємної духовної близькості.
Величезній більшості не дісталося місця в хатинках — довелося розташуватися бівуаком на майдані біля обозів.
Відшукали кращу, просторішу халупу; тут розмістили бригадний штаб і оперативний відділ дивізії,— він їздить з нами нерозлучно всі ці останні дні. Протягли кабель, запрацював апарат, заголосили телефони. Незабаром тут з'явився самоварчик. За столом були командири і політичні працівники. Один одному поспішав розповісти, що зробив, що бачив і пережив у бою. Перебивали, недоговорювали, хапалися то за одне, то за друге, галасували, спішили один одного перекричати, змусити себе слухати, але кожен не слухати — розповідати хотів, бо він сам ще був сповнений недавніми переживаннями. Втоми наче не було… Так за розмовами, за гомоном минуло з півгодини.
Раптом — громовий удар, за ним другий, третій… Ми пере- зирнулися, повскакували здивовані з-за стола і просто до дверей. Може, бомбу хто впустив?
Але тут підряд три вибухи… Якщо артилерія? Але звідки ж їй узятися?
В цей час блиснув рушничний постріл, за ним ще, ще — зчинилася безладна стрілянина. Червоноармійці, що сиділи купками біля фургонів, уже посхоплювались і кинулися в різні сторони. Майдан одразу збезлюднів. У себе над головою ми побачили ворожий аероплан, що рівно й повільно, мов срібний лебідь, плив у голубій далині. Вибухи сталися у величезному сусідньому саду, де не було жодного червоноармійця…
Незабаром усе заспокоїлось і набрало свого недавнього вигляду… Вже тремтів присмерк, а за ним легко спустилася спокійна зоряна весняна ніч. Тихо на селі. Ніщо не нагадує про те, що тільки недавно закінчився бій, що всюди нишпорила і виривала жертви нещадна, жадібна смерть. А завтра, як тільки трохи підіб'ється сонце, ми знову в похід. І знову, як метелики навколо вогню, будемо кружляти між життям і смертю…
«Ну, а сьогодні як? — ставиш собі щодня вранці тяжке, болюче питання. — Хто зостанеться живий? Кого вже не буде? З ким виступати будемо завтра на світанку, з ким ніколи-ні- коли не побачусь… після сьогоднішнього бою? А попереду ще нескінченні походи, щоденні жорстокі бої… Весна… Початок… Колчак подався тільки в перших лавах, а розтрощити треба всю величезну стотисячну масу. Як це дорого коштуватиме! Скільки буде на осінь жертв, скільки не долічимося з оцих ось товаришів, що йдуть тепер зі мною!»
Після цього так- докладно описаного бою відкритий був шлях на Бугуруслан. Як і більшість міст, — не тільки в цих боях, і взагалі за всю громадянську війну, — Бугуруслан було взято обхідним рухом. На вулицях великих міст бої бували рідко. Головний бій, останній і вирішальний, звичайно розгорявся безпосередньо на підступах до міста, і коли він, бій цей, був невдалий для тих, хто оборонявся, невдаха, звичайно, відступав, лишаючи саме місто без бою в руках переможця. Так було і з Бугурусланом.
XI. НА БЕЛЕБЕЙ
Чапаєвська дивізія йшла швидко вперед, так швидко, що інші частини, відстаючи з важливих і неважливих причин, своєю повільністю руйнували загальний єдиний план комбінованого наступу. Вийшовши далеко вперед і б'ючи в лоб, вона більше гнала, ніж знищувала ворога чи захоплювала в полон. Випробувані в походах бійці дивували своєю витривалістю, своєю невибагливістю, готовністю коли завгодно, в будь- якій обстановці і в будь-якому стані прийняти удар. Були випадки, коли після багатоверстового походу вони падали з ніг від утоми — і раптом зав'язувався бій. Втоми наче не бувало: витримують натиск, самі розвивають наступ, ідуть в атаку, переслідують… Але бувало, й так, що щоденні бої і переходи заморювали до остаточного виснаження. Тоді на першому ж привалі падали і спали, як мертві, часто без належної охорони, одразу засипали всі — і командири, і бійці, і караули. і
Горами, вузькими стежками, бродом переходячи зустрічні річки, — мости ворог висаджував у повітря, відступаючи, — і в дощ, і в грязь, по вранішній росі і у вечірніх туманах, день ситі, два голодні, у благенькому одязі й взутті, з натертими ногами, з хворобами, часто поранені, не залишаючи строю, ішли переможно вони від селища до селища — нестримні, непереможні, терплячі до всього, горді й стійкі в опорі, відважно сміливі і страшні в натиску, наполегливі в переслідуванні. Билися героями, вмирали, як червоні рицарі, попадаючи в полон — мучениками гинули під тортурами та катуваннями! З такою надійною силою не можна було не перемагати — треба було тільки вміти нею керувати. Чапаєв цим хистом керування володів у високій мірі,— саме керування такою масою, в такий момент, у такому її стані, як тоді. Маса була героїчна, але сира; момент був драматичний, і в розпалі боїв багато дечого сходило з рук, прощалося, виправдовувалось винятковістю обстановки. Та маса була як наекзальтована, її стан не переказати словами; той стан, мабуть, неповторний, бо з'явився він внаслідок цілого ряду подій — різних подій, великих і малих, що були колись раніше і що супроводили громадянську війну. Волга назад не потече, причини ці назад не повернуться, і стан, той стан, зародитися не може знову. Будуть нові моменти — і прекрасні і глибокі змістом, але це будуть уже інші.
І Чапаєви були тільки в ті дні — в інші дні Чапаевих не буває і не може бути: його породила та маса, в той момент і в тому своєму стані. Тому він і міг так добре керувати «своєю» дивізією. Як глибоко він був правий, і сам того не розумів, коли називав славну 25-ту — своєю, Чапаєвською дивізією.,
В ньому зібрались і відбились, як у дзеркалі, основні властивості напівпартизанського війська тієї пори — з безмежною відвагою, рішучістю і витривалістю, з неминучою жорстокістю і суворими звичаями. Бійці вважали його втіленням героїзму, хоч, як бачите, нічого поки що особливо героїчного в діях його не було: те, що робив особисто він, робили й багато інших, але що робили ці інші — не знав ніхто, а що робив Чапаев — знали всі, знали докладно, з прикрасами, з легендарними подробицями, з казковими вигадками. Він, Чапаев, у 1918 році був чудовим бійцем, у 1919 році він уже славний був не як боєць, він був героєм-організатором. Але й організатором лише в певному, в умовному розумінні: він терпіти не міг штабів, зараховуючи до штабів цих всі установи, які воювали не багнетом, — чи то відділ постачанні, чи комендатура, чи зв'язок, що завгодно. В його очах — воював і перемагав тільки воїн з гвинтівкою в руках. Штабів не любив він ще й тому, що мало в них розумівся і організувати їх як слід ніколи не вмів; з'являючись у штаб, він більше розпікав, ніж указував, допомагав і роз'яснював.
Організатором він був лише в тому розумінні, що самим собою — улюбленою і високоавторитетною особою — він зв'язував, зливав воєдино свою дивізію, надихав її героїчним духом і палким поривом уперед, надихав її на перемоги, розвивав і зміцнював серед бійців героїчні традиції, і ці традиції— наприклад, «не відступати!» — були священними для бійців. Які-небудь разінці, пугачовці, домашкінці, зберігаючи ці бойові традиції, терпіли неймовірні труднощі, приймали, витримували і в перемогу перетворювали неможливі бої, але назад не йшли: відступати полкові Стеньки Разіна — це значило зганьбити безповоротно своє бойове геройське ім'я!
Як це красиво, але як і невірно, шкідливо, небезпечно!
Бойова гарячка — чапаєвська стихія. Тільки затихло — і він уже мучиться, нервує, нудьгує, сповнений тяжких дум. А з кінця в кінець по фронту ганяти — це його улюблене діло…
Бувало так, що й потреби гострої нема, тоді сам собі знаходив зачіпку і мчав за п'ятдесят, сімдесят, сто верст… Приїде в одну бригаду, а в сусідній дізнаються, що він тут, — дзвонять: «Негайно приїзди, е невідкладна справа…» І скаче Чапаєв туди. «Невідкладної» справи, звичайно, нема ніякої,— друзям-командирам просто хочеться посидіти, поговорити зі своїм вождем. Це саме вони, чапаєвські супутники, виносили і широко рознесли чапаєвські подвиги і чапаєвську славу. Без них він — та й усякий інший в цьому ж роді — ніколи не буде такий уславлений. Для гучної слави завжди буває мало гучних і славних справ — завжди потрібні оповісники, сліпо віддані люди, які вірили б у твою велич, були б нею засліплені, катхнені і в самому вихвалянні тебе знаходили б свою власну радість… Ми завжди схильні дати героєві більше, ніж він має насправді, і, навпаки, не додаємо дечого заслуженому і часом винятковому рядовому.