Вони, чапаєвці, вважали себе щасливими вже через те, що були співучасниками Чапаева (не лякаймося слова «героїзм» — воно має всі права на існування, тільки треба знати, що це за права); проміння слави, що освітлювало його, відблисками падало і на них. В полку Стеньки Разіна було два герої, які в боях утратили ноги: вони повзли на куксах, один сяк-так шкандибав на милицях — і жоден не хотів залишити свій многосл^вний полк, кожний за щастя вважав, коли Чапаєв, приїхавши, скаже до нього хоча б кілька слів. Вони не були тягарем для полку — обидва в боях працювали на кулеметах.
Минуться наші героїчні дні, і не повірять цьому, подумають — казка, а справді ж було так, що двоє безногих бійців- червоноармійців працювали в боях на кулеметах. Був сліпий, невидющий зовсім боєць. Він написав якось через своїх друзів листа до дивізійної газети — цей лист зберігається у нас і досі. Наводимо його тут, хоч і не повністю.
Лист сліпого червоноармійця
«Товаришу редактор. Прошу вмістити в газеті «Известия» фатальну подію, мою пригоду — втечу від уральського козацтва до товаришів більшовиків. Повідомляю в коротких поясненнях, що ми жили між козацтвом і Червоною Армією на Уральській залізничній станції. Старші два брати мої служили на поїздах під час війни козацтва з Червоною Армією. Коли був перший наступ на Уральськ товариша Єрмощенка 20 квітня (за новим стилем 3 травня) на станцію Семиглавий Мар, — 23 квітня, тобто 6 травня, від військового уряду був виданий наказ про мобілізацію селян, як проживающих у місті Уральської області. Брати мої відмовились іти проти Червоної Армії із зброєю в руках; належні мобілізації від козацтва, брати мої рішуче заявили, що ми не підемо проти своїх товаришів більшовиків, за що були розстріляні козаками 23 червня о 12 г. ночі. Я лишився сам, сирота, зовсім без ніякого притулку. Батьки мої померли п'ять років тому, більше нема в мене ніяких родичів ніде. Ще й зовсім сліпий до того, позбавлений зору, після розстрілу моїх братів пішов я до військового уряду просити притулку; військовий уряд мені об'явив, що брати твої не пішли воювати проти Червоної Армії — то й ти йдгі до своїх товаришів більшовиків^ хай вони дадуть тобі притулок. Тоді я їм сказав на відповідь: мабуть, не нап'єтесь ви неповинної крові, кровожерливі звірі,— за що й був посаджений я в тюрму і чекав розстрілу. Просидів 15 днів у тюремному ув'язненні, і мене звільнили. Пробувши я кілька днів під стінами міста без шматка хліба і вирішив іти під захист товаришів більшовиків. І хоч зовсім сліпий, вирішив дістатися я до своїх товаришів або заблудити й загинути де-небудь у степу, аніж жити в козачих руках. Один товариш провів мене потайки від Уральська на дорогу, сказав мені: іди в напрямі отак, щоб сонце світило тобі в спину, таким способом ти можеш вийти в Росію. Попрощалися ми з товаришем, і я рушив у путь. Пройшовши кілька верст, я збився з указаного мені напряму, пішов сам йе знаючи куди. В цей час мені спала на думку смерть моїх братів, лихо, скорбота і горе — випробування, тяжкі муки… Ішов шість днів степом, голодний, холодний, на шостий день моєї подорожі став знемагати на силах, уста мої залиті кров'ю, бо нема хліба, краплини води, нічим заспокоїти страшний голод. Заливаючи путь свою гіркими сльозами. Нема надії на порятунок життя. Тоді я скрикнув голосно: «Любі мої брати! Ви лежите в землі спокійно, а мене покинули на горе. Візьміть мене до себе, припиніть моє страждання, я вмираю з голоду серед степу, хто прийде тут до мене на поміч гірких сліз, ніде нема нікого…» Аж ось чую спереду собаче гавкання і дитячі голоси, і я на слух прийшов, спитав дітей, який це хутір — козачий чи мужичий. Мені сказали, що це хутір мужичий, Красні Тали, за сім верст від козачої грані. Один мужик узяв мене до себе в хату, напоїв, нагодував, заспокоїв мій голод, вранці провів мене в село Малаховку, і тут я вже насилу дістався до Петровської області…»
Далі він розповідає, як добре його прийняли в Радянській Росії, як приголубили, як піклувалися.
«Голова ради Іван Іванович Дєвицин палко вітав мене, був у великій радості і захопленні. Тепер у своїх товаришів більшовиків забув я страждання і вважаю себе в безпеці… Помістили мене в будинку в просторій кімнаті, дали мені м'яку постіль, зняли з мене подерту, брудну білизну, взули, одягли мене в новий, чистий костюм економічний і продовольчий відділи… Живу я справжнім буржуєм, висловлюю велику подяку, глибоке почуття…»
Іде перелік осіб, яким висловлюється подяка, а закінчується лист так:
«Хай живе Всеросійська Радянська Республіка, товариш Ленін, непереможний герой Чапаєв, хай живе волосна Рада, економічний і продовольчий відділ!»
Не лист, а ціла поема. І такий мученик за Радянську владу, сліпий червоноармієць, що шанував подвиги Чапаева, як святиню, був найкращим оповідачем, бандуристом-чапаєвцем, що розповідав бувальщини й небувальщини, що сам вірив своїм вигадкам, бо створював їх сам, прикрашав сам. А хто ж такий сильний, щоб не повірити своїй власній вигадці?
Слава Чапаева гриміла далеко за межами Червоної Армії.
У нас зберігся інший лист якогось радянського працівника з Новоузенська, — прочитайте і побачите, яка безмежно велика була віра у всемогутність Чапаева: його вважали не тільки за вождя-бійця, а й за повноправного хазяїна в тих Місцях, де проходили і воювали полки Чапаєвської дивізії. Надрукований лист на навощеному папері, запакований був старанно, надісланий Чапаеву з нарочним. Якийсь радянський працівник, Тимофій Пантелеймонович Спічкін, скаржиться хіому на несправедливості новоузенські, просить допомогти, тільки в Чапаева сподівається знайти швидке і справедливе розв'язання питання. Він пише:
«Терміново
Дивізійному командирові Василю Івановичу товаришу Чапаеву
Голови Новоузенської ради народних суддів Тимофія Пантелеймоновича Спічкіна
Кричуща скарга
Прошу Вас, товаришу Чапаєв, звернути на цю скаргу особливу геройську увагу. Мене знають другий рік Уральського фронту за чесного радянського працівника, але лихі люди, новоузенські злодії і злочинці, намагаються мене заплямувати і зробити божевільним, щоб моїм заявам на злодіїв не надавати значення… Справа така: 16 злодіїв украли… (іде перелік прізвищ, хто скільки крав). Коли я, Спічкін, заявив про цю крадіжку в Самару, то 14 злодіїв, які лишилися незаарештовані (двох заарештовано), заявили, що Спічкін божевільний, і дали, щоб лікарі Спічкіна оглянули. Лікарі визнали мене розумово здоровим. Тоді 14 новоузенських злодіїв- ґрабіжників сказали: «Ми вам не віримо»—і відправляють мене в Самару в губвиконком, для огляду через лікарів-психіатрів. Але, беручи до уваги, що тепер уся правда і справедливість на фронті у героїв і червоноармійців, подібних як Ви, товаришу Чапаєв, я, Спічкін, Вас терміново прошу зробити потрібне розпорядження, допомогти в Новоузенську заарештувати всіх згаданих 14 злодіїв, відіслати їх у Самару для віддання під суд ревтрибуналу, і за це Вам населення скаже велике спасибі, бо в думці народній ім'я Ваше славне як самовідданого героя і стійкого оборонця республіки і свобод. Я на Вас цілком покладаюся, товаришу Чапаєв. Захистіть мене від 16 новоузенських злодіїв-грабіжників.
ТИМОФІЙ СПІЧКІН
25 квітня 1919 року»
У «додатку» до цієї справи Спічкін указує Чапаеву, де і як «розкопати» весь матеріал, закінчуючи такими словами:
«Я прошу негайно заарештувати без ніякого вагання всіх, що лишилися… злодіїв і повторюю… Ваше славне ім'я буде ще славніше за такий захист населення від мародерів-злодіїв і визволення населення від цих брудних павуків-мікробів».