Не менш блискучою є спічкінська «заява», що була, мабуть, наслідком гонінь на нього чотирнадцяти «павуків-мікробів».
«Ви, товаришу Чапаев, визнаний герой всенародно, і славне Ваше ім'я гримить повсюди — Вас згадують навіть діти. Я, Спічкін, визнаний герой, але не в військовій справі, а в справі цивільній. У мене також є великі пориви до слави і доблестей. Прошу Вас цьому вірити! Ви переконаетесь у цьому на ділі. Я, Спічкін, жива вогняна енергія і жива праця. Вважав би за щастя бачити Вас особисто, а Вам цознайомитися зі мною, Спічкіним. Бувши з природи людиною кришталевої чесності, люблячи народ, за який віддав душу (що можу переказати Вам особисто про свої великі подвиги), я бажав би негайно стати Вашою правою рукою і свою вогняну енергію віддавати для Вашої військової справи, для відбиття ненависного бандита — Колчака. Прошу Вас негайно прийняти мене до лав Червоної Армії добровольцем, у славний Ваш полк імені Стеньки Разіна.
Голова Новоузенської ради народних суддів.
ТИМОФІЙ СПІЧКІН»
І «кричуща скарга», і «заява» Спічкіна повні суперечностей, неточності і справді-таки справляють враження гарячкового маячення, але все, висловлене тут, згущено, — в іншій формі, іншими словами на кожному кроці повторювалося в чапаєвській практиці. І характерно, що він, Чапаев, ніколи не відмовлявся втручатися в такі справи; навпаки, любив. розібрати все сам, докопатися до дна, вивести різних негідників та дурисвітів на чисту воду. Ці листи прийшли в самий розпал наступу, і тому ходу їм він не міг дати ні найменшого, але турбувався, пам'ятав довго, весь час хотів побувати там, на місці, і розібрати. Обмежився тільки грізним листом, де метав «на винних» грім і блискавку. Та ба! Ці «чотирнадцять павуків-мікробів» без будь-якого розслідування, заочно, вже були для Чапаева безперечними падлюками. Вірив він усьому з надзвичайною легкістю, хоч з такою ж легкістю в усьому і зневірявся — в усьому, але тільки не в справах і питаннях військових: тут якраз навпаки — нічому не вірив, а працював виключно «своїм розумом».
Коли подумаєш, чи мав він, Чапаев, якісь особливі, «надлюдські» властивості, що дали йому невмирущу славу героя, — бачиш, що властивості у нього були цілком звичайні, цілком «людські»; багатьох цінних властивостей навіть і зовсім не було, а ті, що були, відзначалися тільки дивною якоюсь свіжістю, чіткістю й гостротою. Він властивостями своїми вмів володіти чудово: породжений сирою, напівпартязанською селянською масою, він її наелектризовував до краю, насичував її тим змістом, якого хотіла й вимагала вона сама, — і в центрі ставив себе!
Чапаєвську славу породили не так його героїчні діла, як самі люди, що його отрчували. Цим нітрохи не зменшується колосальна роль, яку відіграв і сам Чапаев як особа в громадянській війні, проте слід знати і пам'ятати, що навколо імені кожного з героїв завжди більше легендарного, ніж історично реального. Але спитають: чому саме про нього, про Чапаева, створювались ці легенди, чому саме його ім'я користувалось такою популярністю?
Та тому, що він повніше за багатьох інших втілив у собі сиру і геройську масу «своїх» бійців. До душі припав їм своїми вчинками. Мав у собі якості цієї маси, які вона особливо цінувала й шанувала, — особисту мужність, завзяття, відвагу й рішучість. Часто цих якостей було в нього не більше, а навіть менше, ніж у інших, але так уже вмів обставити він свої вчинки і так йому допомагали це робити свої, близькі люди, що внаслідок від вчинків його незмінно виходив аромат богатирства й чудесності. Багато хто був і хоробріший за нього, і розумніший, і талановитіший в справі керівництва загонами, свідоміший політично, але імена цих «багатьох» забуті, а Чапаев живе і довго-довго житиме в народі, бо він — корінний син цього середовища, який до того ж дивно поєднував у собі те, що було розкидане по інших індивідуальностях його соратників, по інших характерах.
Нема потреби описувати операцію за операцією, нема потреби говорити багато про оперативні накази, їхню цінність і помилки, про успіхи наші і про поразки. Про це скажуть ті, хто дасть спеціальні воєнні нариси. Ми ж у нарисі своєму нітрохи не претендуємо на повноту викладу подій, на їхню точну послідовність, точність дат, місць, імен… Ми даємо тільки зарисовки побуту, породженого тією порою і для тієї пори характерного. От хоча б і тепер, на шляху до Белебея, не станемо стежити, як розгортались суто воєнні операції, а наведемо всього дві-три побутові картини того часу.
За Бугурусланом, від селища Дмитровськоґо на Татарський Кондиз, ішла сизовська бригада. Тут були жорстокі бої. Віддавши Бугуруслан, ворог все ще не хотів повірити, що разом з цим містом він утратив і свою ініціативу, що кінець настав його переможному походові, що тепер його будуть гнати, а він — оборонятися, відступати… Напружив він сили, зустрів міцними ударами натиск червоних полків. Та вже пізно, — могутній дух упевненості в перемозі відлетів од білих армій, примчав до червоноармійців, дав їм бадьорість, заразив їх тією невтомністю і відвагою, які живі тільки при впевненості в "перемозі.
Момент переходу ініціативи з однієї сторони на другу завжди дуже знаменний і яскравий — не помітить його тільки сліпий. Одна сторона раптом затьмариться, опуститься і обм'якне, тоді як друга наче наллється живлющою таємничою вологою, стане дибки, наїжиться, заблищить, стане грізною і прекрасною в своїй несподіваній величі. Приходить такий момент, коли в меркнучій армії щось до такої міри розслабне, так вихворіє, стане безкровним і млявим, що їй Лишається один кінець — умерти. Внутрішній довгий, виснажливий процес виходить назовні і кінчається смертю. Такого приреченого на неминучу смерть, але все ще живого покійника являла собою в бугурусланські дні ще так недавно могутня, непереможна армія білого адмірала. Історія вже тоді поклала суворою рукою ганебну печать безславної смерті на її низький, злочинний лоб.
А Червона Армія, така пружна і стисла, так помітно оновлена свіжими струмками фабрик і заводів, професійних спілок, партійних осередків, — вона була в ті дні подібна до світового богатиря, який прокинувся і все візьме, всіх переможе, перед яким згине чорна сила.
Цим настроєм була сповнена і Чапаєвська дивізія, з цим настроєм сизовська бригада била ворога під Руським і Татарським Кондизами.
У штаб бригади приїхав Фрунзе, ознайомився швидко з обстановкою, розпитав про успішні останні бої Сизова і тут же, в хатинці", написав подячний наказ.
Це ще вище піднесло переможний дух бійців, а сам Сизов, підбадьорений похвалою, поклявся новими успіхами, новими перемогами.
— Ну, коли так, — сказав Чапаєв, — клятву марно не давай. Бачиш оці гори? — І він з вікна показав Сизову кудись невиразно вперед, не називаючи ні місця, ні річок, ні селищ. — Бери їх, і от тобі моє слово честі: подарую свою срібну шаблю!
— Гаразд! — засміявся Сизов.
А днів за три після цих урочистих обіцянок вони мало не пострілялися. Федір Кличков, сильно застуджений, лежав тоді в ліжку і замість себе з Чапаєвим відпускав їздити по фронту помічника свого Крайнюкова. І от на третьому ж виїзді сталася ця сама історія, але хворому Кличкову про неї нічого не розповідали — до нього долітали лише якісь глухі чутки. Чапаев теж мовчав і похмуро ухилявся від розмови, коли звертали до цієї теми. Зате Сизов розповів усе охоче й докладно, коли Федір, одужавши, приїхав до нього в штаб.
— Помилка, товаришу Кличков, суща помилка, — розповідав він Федорові.— Обидва ми трохи не доглянули за собою… дурниця… словом, і розповідати про це не варто було б, та гаразд, сам люблю ці дурниці згадувати… Адже він який — огонь! Що з нього візьмеш? Запалить та, того й жди, сам згорить… Доглядати треба, а тебе не було в той час… Ця мила людина, заступник, сміється, а в суперечку з ним не заходить, ну, і не кожного він слухає, Чапаев. Всьому так бути, значить, і треба було, щоб. ми покуражилися, — тільки біди від цього аж ніякої!.. Як зараз пам'ятаю — стомився я, аж ноги крутить!.. Несила терпіти… Дай, думаю, засну, може, пройде… Як гепнувся — от був і нема! Васька — хлопчисько, — ну, віртовий у мене, пам'ятаєш, шахраюватий такий, — хатинку в татарина розшукав: мала, брудна, та й нема нічого, одна лавка біля стіни. Ткнувся я на лавку — сплю непробудним. А перед сном я Васькові наказав: «Ти, — кажу, — шельмо, щоб курка на ранок була готова. Зрозумів?» — «Зрозумів», — каже. І чортзна-що мені тоді й снилося… Нібито самого Колчака замість курки виделкою колупаю. Я його колупну, а він нахилиться… я його колупну, а він припаде та ще, собака, поверне голову і сміється… Така мене лють узяла — як трісну його виделкою по макітрі, а шабля пополам, наче, виходить, і ударив я шаблею, а не виделкою. Схопив уламок, штрикаю, штрикаю йому в голову, а замість голови — телеграфний стовп, і одна по одній, як галченята, на юзі буковки вискакують. Я розумію, що це мені наказ дає Чапаев, а з наказом я не згоден був. Розбий, каже, а переслідувати буде інша бригада! Іди ти, думаю, сам знаєш куди: повинен я буду за кров помститися чи ні? Хто мені за сто чоловік заплатить, яких я на горі поклав? Кургін, кричу, наказ пиши… У Кургіна завжди папір в руці і олівець за вухом. Летить щодуху. Я й озирнутися не встиг, а він уже заголовок нашкрябав. Скажи, говорю, в наказі: як тільки зіб'ють ворога, — бити його треба і гнати п'ятнадцять верст! Зрозумів? Як же, каже, зрозумів. Вони з Ваською все розуміли у мене з голосу та вже й варті були один одного. Знаю, що дістанеться мені від Чапаева, а що ти робитимеш, коли він таку діру пробив? Я викликав його до проводу, пояснити все хотів, поговорити, а. цей негідник Плешков — адже він начальником штабу в дивізії був — навіть і не покликав Чапаева: наказ, каже, дано, і розмов бути ні про що не може… Що ж тоді, думаю: не може — то й не може, а в мене своя голова на плечах. Наказ Курга змайстрував, я його підписав — заграла музика… Тільки знаю, що добре не буде, — не любить Чапаєв, коли в нього накази переробляються. Спав я, спав, бачив усякі сни та як схоплюся раптом на лавці… Бачиш, ще й сонце майже не зійшло, розвидняється… А Чапаєв уже тут як тут — не втерпів, цілу ніч скакав: