— Ти що, — каже, — сволота?
— Я не сволота, товаришу Чапаєв, — кажу, — ви це обережніше…
Він за револьвер. «Застрелю!»—верещить. Та тільки до кобури, а я свій уже вийняв і доповідаю: у мене куля дослана — давай стукнемось…
— Геть з комбригів! — кричить. — Я тебе зараз же з посади зніму… Пиши рапорт — Михайлов буде заступати. Михайлова замість тебе, а сам геть, геть! Це що за командир! Я кажу — стій, а вони бігти п'ятнадцять верст. Це що, що це таке, га? Це командир бригади, га?
Уже "так хрестив, так хрестив, а револьвера, одначе, не вийняв, та й я свій сховав… Говорити тут нема чого. Курга, кричу, наказ пиши!.. Та й написав усе як слід.
— Чотирьох гінців негайно…
Підскакали.
— От пакети Михайлову, шкварте, та швидко мені!
Тільки й бачили, полетіли… Сидимо — мовчимо… Буря минула, слова всі були сказані. Я на лавці сиджу, а Чапаеву сісти ніде — стоїть біля стінки… Очі сині, люті стали, так і блискають. Нічого, мовляв, прохолонеш, голубе, притихнеш… а в цей момент, бач, Васька голову в двері висунув і пищить:
— Так що курка зовсім готова…
Лаятись — лаятися, а запросити треба.
— Товаришу Чапаєв, будь ласка, — кажу, — курку їсти в садок. — Там садочок був такий невеличкий.
— Гаразд, — каже.
Хоч, чую, голос і непривітний, а вже злоби й нема. За-, сміявся б, може, та соромно…
Вийшли в садочок, посідали, мовчимо.
— Сизов, — каже, — спини гінців.
— Не можна їх, товаришу Чапаев, спинити, — відповідаю. — Як же їх спиниш, коли полетіли?
— А вирядити кращих, — кричить і знову збагровів.
— Нема кращих — вони найкращі…
— А ти ще кращих, щонайкращих пошли! Не розумієш, чи що, про що я кажу?
Як же не розуміти — усе зрозуміло. А сам собі мовчу: дай, мовляв, ущипну його, бо чого ж сволотою лається?
— Чого, — кажу, — сволотою лаєшся? Я своє самолюбство маю. Винен, то суди, в трибунал віддай, розстріляють нехай, а лаятися сволотою не смій…
— Я зопалу, — каже, — а ти не все… теє…
Ну, ще посідали — тепер шестеро.
Як рвонули — мов птахи! За'годину всі повернулись — тих пострілами спинили…
Тут же всі накази ці дерти, рвати — кинули…
— Не чіпай, — каже, — свого наказу, хай женуть, накази скасовувати не треба… А я й сам зміню, що треба…
Оце й кінець, більше нема нічого. Як з'їли курку, — жодного слова поганого один одному не сказали… У нас, товаришу Кличков, і все так, — закінчив Сизов. — Галасуємо-галасуємо, а тоді чай сядемо пити та розмови розводити…
— Ну, й усе? — спитав, усміхнувшись, Федір.
— А що ж іще? — вискалився Сизов. — Тільки по дорозі назад, коли я діло все зробив, — і гори забрав, і в полон нагнав отих, що в* дивізію цими днями переправив, — їде знову..
— Здоров, — каже, — Сизов! — А сам сміється, веселий…
— Здрастуй, — кажу, — Чапаев. Як твоє здоров'я?
Нічого не відповів, підступив до мене, обняв, поцілував
тричі. ч
— На от, бери, — каже, — завоював ти її у мене.
Зняв срібну шаблю, перекинув мені На плече, стоїть і мовчить. А мені його, голого, аж жаль стало, — чорну дістав свою: на, мовляв, і мене пам'ятай!
Адже коли вже пообіцяє — слова додержить, ти сам його знаєш…
На цьому розмова урвалася, — Сизова покликали до телефону, чогось просили з полку. Та Федір і сам не відновлював розмови, видно, все було сказане, що сталося тоді. Нічого серйозного. Нічого особливого. А тим часом під гарячу руку
могли натворити купу всяких ускладнень. Нянька тут потрібна була постійна і невсипущо пильна: як тільки вона одвернулась, — вже так і знай, переламають ноги собі й іншим!
З боєм ввійшов у Трифоновку і на. відпочинок розмістився 220-й полк. Коли червоноармійці зайшли до крайньої хати, їх вразила там безліч кривавих плям на підлозі. Зацікавились, почали розпитувати хазяїна, — той мовчить, затявся, нічого не розповідає. Тоді йому пообіцяли під слово честі цілковиту безкарність, самі ж червоноармійці взялися і просити «в разі чого» свого командира й комісара, аби тільки розповів по щирості, як і що тут було. Селянин, нічого не кажучи, повів їх у повітку і там на купі гною, трохи розкидавши зверху, показав на щось закривавлене, безформне, брудно- багрове: «Ось!» Бійці перезирнулися здивовано, підійшли ближче і в цій безформній, залитій кров'ю масі впізнали людські тіла. Зараз же багнетами, ножами, руками розкидали гній і витягли два теплих трупи: червоноармійці.
Раптом один з трупів поворухнув рукою — хлопці здригнулися, інстинктивно подалися назад, кинули його знову на гній… і побачили, як за рукою зігнулася нога, розігнулася, зігнулася знову… Задрижала повіка, трохи розплющилось око з-під чорних налитих мішків, але мертвотний, олов'яний блиск свідчив про те, що мислі вже не було… Вість про страшну знахідку облетіла весь полк. Бійці збіглися дивитися, але ніхто не знав, у чому річ, всі губилися в здогадах і припущеннях. Селянинові вчинили допит. Він не опирався, розповів усе, як було.
Двоє червоноармійців, кашовари Інтернаціонального полку, помилково попали сюди кілька годин тому, прийнявши Трифоновку, захоплену білими, за якесь інше село, де були свої. Під'їхали вони до хати, питаються, де тут розшукати господарську частину. З хати повискакували козаки, з криком накинулися на сторопілих кашоварів, стягли на землю і зараз же погнали в хату. Спершу допитували: куди вони і звідки, питали, де й які стоять частини, скільки в кожній частині народу. Обіцяли червоноармійцям цілковите помилування, коли ті говоритимуть правду. Так чи ні, але кашовари щось їм говорили. Козаки слухали, записували, розпитували далі. Все це тривало хвилин десять.
— Більше нічого не знаєте? — спитав один з козаків.
— Нічого, — відповіли полонені.
— А що це у вас отут на шапці, зірка? Радянська влада сидить? Бач, поначіпляли…
Червоноармійці стояли мовчки, мабуть, почували щось недобре. Серед присутніх настрій швидко змінився. Поки допитували — не глумилися, а тепер, як дійшли до зірки, і лаятись почали, і загрожувати, одного ткнули в бік.
— Кашу варив?
— Варив, — тихо відповів кашовар.