— Більшовиків годував?
— Усіх годував, — ще тихше відповів той.
— Усіх?! — схопився козак… — Знаємо, як усіх ви годували, падлюки! Все зруйнували, скрізь напаскудили…
Він вилаявся гидко, розмахнувся і вдарив червоноармій- ця по обличчю. Линула з носа кров… Тільки того й чекали, як сигналу: удар по обличчю розв'язав усім руки, кров миттю викликала дику, шалену, кровожерливу лють. Схопившись з місця, козаки почали бити червоноармійців чим попало, збили з ніг, топтали, плювали…
Нарешті, один негідник вигадав диявольську кару. Нещасних підняли з підлоги, посадили на стільці, прив'язали мотузками і почали вирізати біля шиї шматок за шматком смужки кривавого тіла. Виріжуть — посиплють сіллю, виріжуть — і посиплють… Від нестерпного болю страшенно кричали збожеволілі червоноармійці, але крики їхні тільки розпалювали осатанілих звірів. Так мучили кілька хвилин: різали і солили. Потім хтось ткнув у груди багнетом, за ним другий… Але їх спинили: можеш заколоти на смерть, мало помучився!.. Одного все-таки закололи. Другий ледве дихав — оце він тепер конав перед полком…
Коли з Трифоновки кілька годин тому почали білі спішно тікати, двох закатованих кашоварів відтягли і сховали в купі гною.
І вся історія…
Мовчки й похмуро вислухав полк цю жахливу повість. Закатованих поклали на видноті і, зробивши все необхідне, зібралися ховати, віддаючи останню шану.
В ці хвилини приїхали Федір з Чапаєвим. Вони, як тільки дізналися про подію, зібрали бійців і в коротких словах роз'яснили їм усю безглуздість подібної жорстокості, попереджаючи, щоб щодо полонених не було суворої помсти.
Але великий був гнів червоноармійців, обуренню не було краю. Закатованих опустили в землю, дали три залпи, розійшлися… В ранковому бою жодного з полонених не довели до штабу полку. Ніякі промови, ніякі запевнення не стримають у бою від помсти: за кров там платять тільки кров'ю!..
Навіть і на собі Федір відчув далекий, але безсумнівний вплив цієї історії: він другого дня підписав перший смертний вирок білому офіцерові. Про випадок цей, мабуть, варто розказати.
Вийшло це так.
Приїхали в Руеький Кондиз до Сизова. Він у ранковій атаці захопив сьогодні чоловік вісімдесят полонених. Варти коло них майже ніякої. „
— Будьте певні, не втечуть, дрючком їх не заженеш тепер до Колчака! Раді-радісінькі, що в полон потрапили!
— Що, Сизов, знову? — спитав Федір, мотнувши головою в бік полонених.
— Так точно, — усміхнувся той. — Я їх хотів був трохи багнетом помацати, а вони — вай-вай-вай, у полон, кажуть, хочемо, не чіпай, христа ради. Ну, і загнали.
— А офіцери?
— І офіцери були… Та не схотіли в полон іти, кажуть, невесело в нас…
Сизов значливо глянув на Федора, і той більше не розпитував.
— А може, і ще є?
і Може, та мовчать щось.
— А солдати хіба не виказують?
— Бачте, — пояснив Сизов, — солдати тут у них переплуталися з різних частин, не знають один одного, поповнення якісь приспіли…
— Ану лиш, — звернувся Федір, — спробуймо разом… Тільки наперед я хочу з полоненими поговорити — так, про всячину, про все потроху.
Коли Федір почав говорити, багато хто слухав не тільки з увагою й інтересом — мало того, слухали просто з недовір'ям, з подивом, що відбивався у виразі облич, у розгублено застиглих поглядах. Було ясно: багато дечого чують вони оце вперше, зовсім того й не знали, не припускали того, про що тепер оповідав їм Кличков.
— От я вам тепер усе пояснив, — закінчував Федір. — Без перебільшення, без обману, начисто виклав усю нашу правду, а далі розбирайтеся самі, як знаєте… що вам дороге і близьке: чи те, що бачили і чогр не бачили ви в Колчака, чи те, про що я вам тепер говорив. Але знайте, що нам. потрібні лише сміливі, справжні і свідомі оборонці Радянської влади, тільки такі, на яких можна було б завжди покластися. Подумайте. І як хто надумає боротися разом з нами — заявляй: ми ніколи не відштовхуємо таких, як ви, що обманом попали до Колчака…
Він скінчив. Посипались запитання і політичні, і військові, і щодо вступу в Червону Армію… До речі, з них бійцями вступило більше як половина, і потім Сизову ніколи не доводилось каятися, що влив їх у свої славні полки.
Вишукували в дві шеренги. Кличков обходив, оглядав, як одягнені і взуті, ставив окремі запитання. Деякі обличчя спиняли на собі увагу, видно було, що це не робітники, не прості селянські хлопці; їх одводили вбік і потім у штабі додатково й докладно встановлювали, хто вони такі. Один особливо викликав сумнів… Дивиться нахабно, зухвало, стоїть і злорадно посміхається всій процедурі огляду й опиту, ніби хоче сказати: «Ех ви, сірі чорти, не вам нас опитувати!»
Одягнений він був наполовину як простий солдат, але й тут виникло підозріння: штани і чоботи чудові, а сорочка погана, подерта, з усього видно — з чужого плеча; на його* випещене гладке тіло вона ледве налазила, а комір і зовсім не сходився на здоровенній яскраво-червоній шиї, що скидалася на свиняче стегно. На голові звичайний солдатський кашкет — знову видно, що чужий; не пристав до лиця, та зовсім його і носити не може. Не почувається в ньому простий солдат.
Федір спочатку пройшов мимо, не сказавши ні слова, а йдучи назад, спинився і в упор, несподівано спитав:
— Адже ви — офіцер, так?
— Я не… ні, я рядовий, — заспішив і збентежився той. — А чому ви так думаєте?
— Та так, я знаю вас, — схитрував Кличков.
— Мене знаєте? Звідки? — здивувався той.
— Знаю, — пустив собі під носа Федір. — Але от що: нам тут спогадами не займатися. Я вас ще раз питаю: офіцер ви чи ні?
— Ще раз відповідаю, — випростався той і задер високо голову, — я не офіцер…
— Ну, гаразд, нарікайте на себе…
Федір вивів його вперед, разом з ним вивів ще кілька чоловік і з усією групою пішов уздовж рядів, але перед тим звернувся до колчаківських солдатів з короткою і палкою промовою, розповівши, яку роль відіграє біле офіцерство в бо- ротьбі трудящих проти своїх ворогів і як це біле офіцерство треба знищувати, раз воно одверто йде проти Радянської влади.
Пішов уздовж рядів, показуючи групу, питав — чи не впізнає хто в цих особах офіцерів. Вгодованого пана пізнало відразу кілька чоловік, коли з нього зняли кашкет.
— Як же, знаємо, офіцер безпремінно…
І вони назвали частину, якою він командував.
— Тільки його й бачили два дні,— а як же не впізнати… Він комір допіру підняв, а кашкет, значить, опустив, — і не вгледиш. А тепер — як же його не впізнати? Він і єсть…
Солдати «впізнавали» з явним задоволенням. Усього того разу впізнали кількох чоловік, але з офіцерів був тільки цей один, а то все чиновники, службовці різні, адміністрація…
— Ну, що ж? — обернувся тепер до нього Федір.
Той дивився в землю і вперто мовчав.
— Правду солдати кажуть? — ще раз спитав Федір.
— Так, правду. Ну, й що з того? — І він, певно, зрозумівши серйозність становища, вирішив поводитися з тим же зарозумілим нахабством, як і на першому допиті, коли обманював.
— То я ж вас питав… і попереджав…
— А я не хотів, — відрубав офіцер.
Федір подумав був зараз же одіслати його разом з групою чиновників у штаб, але згадав, що ще не робили трусу.
— Ану лишень розпорядіться обшукати, — звернувся він до Сизова, що стояв тут же і мовчав.
— Та чого ж розпоряджатись, — зірвався той, — я сам… — І він почав мацати по кишенях. Витяг різні дрібниці.
— Більше нічого нема?
— Нічого.
— А може, ще що? — спитав Сизов.
— Сказав — значить нема, — грубо увірвав офіцер.
Цей його зарозумілий, презирливий і зухвалий тон дратував неймовірно. Сизов витяг якогось листа, розгорнув, передав Федорові, і той дізнався з нього, що офіцер — колишній семінарист, попівський син і більше як рік бореться проти Радянської влади. Лист, видимо, від нареченої. Пише вона з ближнього міста, звідки недавно вигнали білих. «Відступають білі ненадовго… — говорилося там, — терпи… від червоних нам життя немає ніякого… Хай тебе береже господь, та й сам бережи себе, щоб помстйтися на більшовиках…»