Кров ударила Федорові в голову.
— Годі! Ведіть! — скрикнув він.
— Розстріляти? — в упор і з якоюсь моторошною простотою спитав його Сизов.
— Так, так, ведіть…
Офіцера повели. Через дві хвилини розітнувся залп — його розстріляли.
Іншим разом Федір вчинив би, мабуть, інакше, а тут не виходили з пам'яті два трупи замучених червоноармійців з
вирізаними шматками м'яса, з просоленими глибокими ранами…
Потім — ця впертість, нахабно задерикуватий офіцерський тон і, нарешті, лист нареченої, що малював з безсумнівною точністю і обличчя офіцера-нареченого…
Кличков був неспокійний, цілий день настроєний тривожно й похмуро, не усміхався, не жартував, говорив мало і неохоче, старався весь час лишитися сам… Але тільки перший день, а на ранок — наче нічого й не було. Та й дивно було б на фронті довго мучитися цими переживаннями, коли день у день, кожну годину бачиш разючі, жахливі картини, де не один, а десятки, сотні, тисячі стають жертвами…
Криваві сліди війни: пошматовані трупи, понівечені тіла, спалені села, жителі, викинуті й умираючі з голоду, — ці криваві сліди, якими і до яких знову і знову йде армія, не дадуть вони довго мучитися тільки однією з тисячі жахливих картин війни! Вони заслоняють її іншими. Так було і з Федором: він уже на ранок згадував спокійно, що вчора тільки вперше наказав розстріляти людину…
— Тобі дивно! — сміявся Чапаев. — А побув би ти з нами в 1918 році… Як же ти там без розстрілу будеш? Захопив офіцерів у полон, а стерегти їх нікому, кожен боєць на обліку — в атаку треба, а не на конвой. Всю пачку так і порішиш… Та все одно, — вони нас милували, чи що? Еге, батечку?
— А перший свій вирок, Чапаев, пам'ятаєш?
— Ну, може і не найперший, а знаю, що важко було… Тут завжди важко починати, а потім звикаєш…
— До чого? Убивати?
— Еге, — просто відповів Чапаев, — убивати. От, приміром, приїде кавалерист із школи там якоїсь. Він тобі і так і сяк рубає… Ну, повітря ловко рубає, падлюка, дуже ловко, а як людину розітнути треба — де і вся вченість поділася: разок, другий — сама. каша… А потім — нічого. Завжди вперше не теє…
Говорив Федір і з іншими загартованими, старими бійцями. В один голос запевняли його, що хоч би яким там способом — чи заколоти, чи зарубати, чи наказ дати про розстріл, або розстріляти самому — з будь-якими нервами, з будь-яким серцем уперше боязко почуває себе людина, ніяково і покаянно, зате потім, а надто на війні, де весь час пахне кров'ю, чутливість у цьому напрямі притуплюється, і знищення ворога — в будь-якій формі — має характер майже механічний.
— Стьопкін-от, вістовий у мене, — звернувся Сизов до Федора, — він же теж розстріляний, я сам і наказ дав про нього.
— Тобто як розстріляний? — здивувався Федір.
— Так-от…
І Сизов розповів, як на Уральському фронті того й справді мало не розстріляли.
— Він на кулеметі сидів, — розповідав Сизов. — Та й хлопець, як усі, з довір'ям був. А в станиці якійсь ведуть, дивлюсь, молодичку, мовляв, зґвалтував. Стривай-но, хлопці, чи правда, ану, давайте молодицю сюди на допит, а ти, Стьоп- кін, лишайся, разом допитувати буду. Сидить Стьопкін, мовчить. Спитаю — тільки головою мотає та мимрить щось не до ладу. А нарешті — якраз перед тим, як сама молодиця прийшла: «Правда, — каже, — було…» Тут і молодиця на поріг. Губа в нього не з лопуцька — вибрав козачку соковиту, років на двадцять п'ять. Комісар тут і всі зібралися. Нічого, мовляв, зробити не можна, розстріляти доведеться Стьопкіна, щоб і іншим не кортіло… Тут Армія Червона йде, визволяти йде, а молодичок ґвалтує; за це — хоч-не-хоч, а кінець один… Та й були випадки, своїх рішали, чим же Стьопкін щасливіший? Помилувати, то що ж, думаємо ми, буде: шквар, значить, хлопці, а карати не будемо? Як подумаю — ясна річ, а як подивлюся на Стьопкіна — шкода мені його, і хлопець він золотий на походах… Комісар уже-наказав там, у команді. Приходять.
— Кого тут брати?
— А почекайте, допит чинимо, — кажу. — Ґвалтував, Стьопкін, признавайся?..
— Та хіба, — каже, — я не признаюся?
— Нащо ти це зробив? — кричу йому.
>— А я, — каже, — хіба знаю, не пам'ятаю…
<— Та чи знаєш ти, Стьопкін, що тебе чекає за таке діло?
— Не знаю, товаришу командир…
— Тебе ж розстріляти доведеться, дурна голова, — роз-стрі- ляти!..
І він тихо у відповідь:
— Воля ваша, — каже, — товаришу командир, якщо так — воно, значить, уже так і єсть…
— Не можна не розстріляти тебе, Стьопкін, — запевняю я його. — Ти мусиш сам зрозуміти, що вся станиця хуліганами звати нас буде… І за діло… Бо яка ж ми Червона Армія, коли на молодичок кидаємось?
Стоїть мовчить, тільки голову ще нижче похилив.
— Як тебе простити, то й кожного треба простити. Чи так? — питаю.
<— Виходить, що так.
— Зрозумів усе? — кажу.
— Так точно, зрозумів…
— Ех ти, Стьопкін, чортове опудало! — розсердився я. — І нащо тобі молодичка ця здалася? Сидів би на тачанці, і лиха б ніякого не було… А от — ось маєш!
Чухає потилицю, мовчить. А я до молодички: як він, мовляв, тебе? Жвава молодичка, балакуча.
— Чого — як? Зцапав, та й усе… Я верещу, я йому в морду його погану плюю, а він — он чорт який… подужаєш його?
— Значить?
— Отак-то і значить… — каже.
" — Ми його покарати хочемо, — кажу.
— Так його й треба, падлюку, — зацокотіла козачка. — Бач, морду виставив негодящу… Розпіканку йому дати, щоб знав…
— Та ні, не розпіканку, ми його роз-стрі-ляти хочемо…
Молодиця так і присіла, роззявивши рота, вирячила очі,
розвела руками…
— Так, так, розстріляти хочемо! — повторюю їй.
— Ну, як же це? — сплеснула руками козачка. — Боже ти мій, господи, та хіба ж можна людину губити?.. Ну, що це, господи! — сполошилась, крутиться коло стола, голосить…
—* Сама скаржилась, пізно тепер, — кажу.
А вона:
— Чого ж скаржилася, — каже, — хіба я скаржилася?.. Я тільки кажу, що побіг він за мною… Доганяти став, та не догнав…
— Так, значить…
— Отож і значить, що не догнав. А що він, поганець, зробити хотів — то звідки, — каже, — я знаю, що він хотів… в голову ж я йому не лазила…
Я їй дивлюся в обличчя, бачу, що бреше, а не спиняю, хай бреше: може, й справді Стьопкін живий лишиться… А щоб тільки вона не дзвонила, сорому не гнала на нас. А що в них там" вийшло — то плювати мені на те. Вона й сама, може, охоча була… Думаю, коли голосить та просить, — на всю станицю говоритиме, що збрехала, скривдити хотіла Стьопкіна… Я й підсолодив:
— Годі,— кажу, — годі, молодичко… Тут усе діло ясне, і треба вести…
— Куди його вести? — заверещала молодичка. — Я вам не дам його нікуди — от що…
Та як кинеться до нього, — обхопила, вчепилася, плаче, а сама лається та кляне, з місця не йде, тремтить, як лист на вітрі.
— Могла б ти його врятувати, та й не захочеш сама… Он чоловіка нема в тебе два роки, а дивись — яблуко яблуком. Якби ти от заміж за нього — ну, так-сяк, а то… ні…
— Чого його заміж? Не хочу я заміж!
— А не хочеш, — кажу, — тоді ми повинні будемо робити своє діло. — І встаю з стільця, ніби йти зібрався.
— Та він і вінчатись не буде! — крикнула мені крізь сльози козачка. — Він, мабуть, і бога не знає.— А сама не пускає Стьопкіна, обхопила кругом.
А він, як теля, стоїть, мовчить, не ворушиться, наче й не про нього мовиться.
— Там як хочете, — відповідаю, — мені тільки, щоб одразу все сказати: миритесь чи не миритесь?..
Вона розвела руками, відпустила свого нареченого, та так уся пика розповзлася до вух, усміхається…
— Чого ж, — каже, — нам лаятися?..
І він, чорт, сміється: зрозумів, у чому річ, куди ми його обернули.
Щоб нічого там не було, ми їх обох геть з хати — молодим, мовляв, робити тут нічого. Всі стоять коло стола, сміються навздогін, різні поради посилають. Вийшло, що Стьопкін і нажив у цей вечір. А я його вранці кличу, кажу:
— От що, Стьопкін: дурником "ми тебе оженили, а завтра в похід. Молодичку з собою не тягай, коли що там у вас і справді вийшло… А тобі, щоб гріх загладити, я завдання даю: заслужити нагороду… Як тільки бій буде — нагороду заслужи, а то не прощу ніколи і за падлюку вважатиму…