— Слухаю, — каже, — заслужу…
— Ну, і заслужив? — спитав Федір.
— А то як же: портсигар срібний… Махорку в ньому носить… Таке діло зробив, що відразу нам чоловік двісті в полон попало — від його кулемета… І самому ногу перебило, його тоді й здали в нестройову… До мене потрапив, байдикує…
— Аз козачкою він як?
— Та чого з козачкою, — усміхнувся Сизов. — Вечір у неї тоді просидів, коржиків вона йому в похід напекла, чаєм напувала…
— А весілля… — засміявся Федір.
— Та ні,— махнув рукою Сизов. — У них і гадки не було, яке там весілля! Вона себе за благодійницю вважає, все йому сидить розповідає, як від смерті врятувала, а він їсть та п'є за чотирьох, помовчує або так собі, дурниці верзе божественні… Ранком виступати було, саме й підскочив на той час…
Розмова звернула на тему про статевий голод, про неминучість на фронті ґвалтувань. Наводили приклади, ділилися спогадами. Чапаева тема ця надзвичайно зацікавила, він усе ставив питання про те, чи може боєць без жінки пробути на фронті два-три роки… І сам зробив висновок, що «неодмінно мусить бути, а то який же він є солдат?»
Від Сизова — в бригаду Шмаріна. Якщо вже Сизов, заздрячи славі Чапаева, сам хотів зрівнятися з ним, то він мав на це багато прав — сам був справжнім і великим героєм. А от Шмарін — цей пнувся даремно. Метушні в нього було без кінця-краю, відпочинку він не знав, у русі був безперестанку, заклопотаний був повсякчас, навіть у сонного в нього заклопотаність ця відбивалася на обличчі. Шмарін — ой як любив розповідати небилиці про власні подвиги! І розповідав їх мало не при кожному побаченні. Правда, варіації, звичайно, мінялись, — там де-небудь промине або накине зайве поранення, контузію, атаку, — але загалом було в нього шість- сім твердо завчених подвигів, і розповідати їх було для Шмаріна високою насолодою. Коли розповідав, аж захлинався, захоплюючись бурхливим розвитком подій, милувався оборотами справи, тішився щойно вигаданими несподіванками. Під час оповідання він якось дивно смикав себе за густі чорні кучері, нахилявся до стола так низько, що носом торкався дощок, а двома пальцями — середнім і вказівним — для чогось гучно, міцно і в такт своїй мові бив по краю стола, і створювалось враження, ніби він не присутнім, а от цьому столу читає якусь повчальну проповідь, за щось дорікає, чогось учить.
Спочатку Шмаріна слухали, навіть вірили, а потім побачили, дізналися, що в розповідях вигаданого вчетверо більше, ніж правди, перестали слухати, перестали вірити. Не подумайте тільки, що він самими лише фантазіями промишляв, — ні, розповідав факти найдостеменніші, з життя, і біда не в тому була — в іншому: як тільки в якійсь операції проявить хто мужність або талановитість очевидну, то, значить, це Шмарін сам і зробив усе діло. А потім виявляється, що весь випадок на лівому фланзі був, поки він, Шмарін, на правому крутився. Виходить, талановитість командир батальйону виявив, а Шмарін полком командував, ну, щось там у цьому все роді… Любив чоловік приписувати собі чужі заслуги! Та й хоч кого Федір спостерігав з них — не лише Шмаріна: украсти чуже геройське діло, привласнити його і видати за своє вва-»
жалося в них справою найлегшою і цілком природною. До Шмаріна аби тільки приїхав — і почне! Наверзе, поїде — розпусти вуха, до ранку пробалакає, коли, звечора сяде. Його неодмінно «оточували», він неодмінно звідкись і кудись «прорвався», хоч усім відомо, що боїв у нього на ділянці за минулий, скажімо," день не було. У нього фланги завжди під «страшною загрозою», сусідні бригади йому ніколи не допомагають, навіть шкодять, і вже неодмінно «виїжджають» на його плечах, привласнюють собі перемоги його бригади, одержують подяки, похвали, навіть нагороди, а от він, Шма- рін, справжній герой, усіма забутий, його не помічають, не відзначають, вважають, мабуть, за маленьку людину, не знаючи, що він, Шмарін, і є героєм великих діл, украдених і привласнених іншими.
Коли друзі наші приїхали тепер до нього від Сизова і повідомили, що той цілу к^іу набрав полонених, Шмарін уважно вислухав і раптом швидким рухом приклав собі до невми- того жовтого обличчя велику п'ятірню і, наче замислившись, неуважно промовив:
— Так, так… Та куди там! Я так і знав, що їм дітися було нікуди…
— Кому нікуди? — спитав Чапаев.
— А отим, що Сизов забрав. Ви знаєте, товаришу Чапаев, що це за полонені? Я їм раніше набив — на правому в мене бій був — пам'ятаєте? Ні? В такому вигляді куди ж їм — тільки в поле і лишалося…
У Шмаріна була негарна риса: зменшувати заслуги інших, вменшувати навіть там, де йому нема від цього аж ніякої вигоди.
Побачивши, що Шмарін і тепер ладен оповідати про «вчорашні успіхи», Чапаев поставив йому найпотрібніше і найважливіше запитання, від якого відкрутитися і відмахнутися вже ніяк не можна:
— Що на фронті бригади?
Зайшли в штаб — кімнатку, таку прокурену — аж чорну, прокислу, смердючу, наче тут тільки й робили, що курили цигарки та чадили. У Шмаріна в штабі працювали хлопці тямущі, допомагали йому не за страх, а за совість. Метушливий базікало, небезпечний фантазер, Шмарін, проте, завдання дивізії завжди розв'язував непогано. Виконавець з нього був навіть зовсім непоганий, тільки-от у творці зовсім не годився, ініціативи не мав ніякої, сам творити нічого не вмів. Готового наказу ждав, не такий зрячий був, щоб побачити в усякій обстановці все головне і важливе.
У штабі публіка тямуща, повадки чапаєвські знає — розповіла все до дрібниць, мало що довелося додати самому Шма- ріну. Коли з'ясували обстановку, Чапаев одразу ж вирішив проїхати по полках бригади — вони вели наступ. Шмарін лишив заступника, зібрався і сам.
Почуті в штабі цифри нашого і ворожого війська, просте- жені по ка'ртах лінії річок і шляхів, зелені плями лісів, каштанові горбочки — все це жило в пам'яті Чапаева з дивовижною чіткістю. Він їхав і показував Шмаріну, що має бути за цим-от горбочком, які сили сховалися за ближнім лісом, де приблизно повинен бути брід… Він знав усе і уявляв усе ясно. Коли потрапляли на стрілку і дві-три дороги сходилися в одному пункті, Чапаев не довго думав, вибирав з них одну і їхав нею так само впевнено, немовби їхав знайомою вулицею яко- го-небудь маленького міста. Помилявся рідко, майже ніколи, хіба вже тільки на окружну яку попаде або в тупик упреться; зате й вибратися йому звідси — зовсім пусте діло: оглянеться, потупцює, щось зважить, згадає різні повороти, прикмети, які були по дорозі,— і гайда! Вночі розбирався важче, а вдень майже завжди безпомилково. Щодо вміння розбиратися в обстановці талант був у нього безперечний, і тут з ним звичайно ніхто не змагався: як Чапаев сказав, так тому і бути.
Під'їхали до першого полку. Він розкинувся у маленьких, щойно виритих окопах. Та й не окопи це, а якісь легенькі споруди, мов іграшкові, карткові домики: земля насипана ледве помітними горбочками, і в кожному з них устромлено соснову гіллячку, так що голову ховати й не добереш куди, — чи то під гіллячку, чи то за цей маленький горбочок, подібний до тих, що бувають у лісі над кротячими норами. Чи ворог і справді ці гіллячки за чагарник вважав, чи просто тривожити, викликати на бій не хотів, — мовчав, не стріляв, хоч і ховався зовсім недалеко за сиртом.
В окопи поповзом тягли харчі. Ляже на живіт, простягне руку з казанком або суповою мискою і повзе-повзе, як черв'як звивається, — на ліктях та навколішках аж від самісінької кухні. Бійці обідали, перепочивали. Після обіду — знову в наступ. Де в кого можна було помітити то книжку, то газету: певно, вже якась неймовірно стара — така вона брудна та засмальцьована. Ляже горілиць, голову гіллям прикриє, обличчя серйозне, спокійне, тримає книжку або газету перед носом і читає собі, та так усе по-звичайному і просто виходить, начебто в садку десь у себе на селі від липневої спеки заховався він у святковий день.
Чапаєв, Федір і Шмарін проходили позад цепу — по них не стріляли. Це одразу ж змусило Чапаева задуматися.
— А чи правда, що за горбком ворог, і хто це знає? Може, був та нема? — звернувся він до Шмаріна. — Ану перевірити!