В різних напрямках поповзла розвідка» Двоє вже добрались до горба, виповзли на хребет, трохи піднялися, вище… вище… вище… і підвелись на весь зріст. Повернулися, доповіли, що на схилі нема жодної душі,— мабуть, ворог відповз переліском, який зараз же і починався коло сирту.
Пішли вперед, вибралися на найвищу точку, в бінокль стали роздивлятися.
— Он бачите, — показав Чапаєв, — куди йде ліс? Звідти, по моєму, вони й хочуть обійти.
— Не обійдуть, — зауважив Шмарін. — Три дні жену, куди їм назад? Дай бог тільки п'яти змазати.
— От вони тобі на четвертий і змажуть, — серйозно відповів йому Чапаєв, не відриваючись від бінокля, поводячи ним на всі боки.
— Не повернуться, — запевняв легковажний Шмарін.
— А як повернуться? — гостро і незадоволеним тоном сказав Чапаєв. — А якщо там командир не дурний та зрозуміє, що й тікати йому навіть легше буде, коли з тилу тебе шугне?.. Поки зберешся — де він буде? Роззява! А ти думай, крути мозком. Гадаєш, що отак він тобі горошиною під ніс і бу: де котитися?
Шмарін мовчав, відповідати було нічого. Чапаєв указав йому, що треба зробити, щоб запобігти можливому обходові, сказав ПІмаріну, щоб до з'ясування становища лишався тут, а сам з Федором поїхав-до двох інших полків.
І до чого він підходив, до чого торкався — скрізь знаходив, як і що треба виправити, де в чому треба допомогти. Коли вже були на крайньому правому фланзі бригади, в третьому полку, Шмарін прислав гінця, повідомив, що обхідний рух ворога справді-таки виявлено, але сам ворог зрозумів, що виявлено його передчасно, і відступив у раніше взятому напрямі. Свою писульку Шмарін закінчив урочисто.
«Всю злісну спробу я прикінчив негайно, не втративши жодного солдата…»
Треба гадати, що тут і «прикінчувати» не було чого: хмари розвіялися самі собою.
Заночували тут-таки, в третьому полку. Штаб його розташувався в селі, кругом було виставлено застави. За околицею, в бік ворога, півколом на ніч окопався червоноармійський цеп. У хаті, де спинилися, — поганенький каганець, такий, що обличчя людські ледь можна бачити. Втомилися, говорити не хотілося, почали тулитися по кутках, розлягатися по лавах, шукати, де зручніше заснути; в півтемряві вовтузилися, як чорні привиди.
В цей час привели на допит хлопчика років чотирнадцяти. Допит чинили полкові, фдозріваючи, що шпигун. Спочатку питали: хто ти, звідки, куди пробирався, чого? Розповів хлопчисько, що батька у нього і матері нема, у ту війну десь загинули. Сам він — біженець-поляк, а числиться тепер у ♦третьому добровольчому червоному батальйоні». Такого ніхто не знав, і підозріння посилилися ще дужче.
— Як тебе звуть?
— Женя.
— А ти казав, що Альоша? — захотів його хтось збити.
— Не вигадуйте, будь ласка, — твердо і з якоюсь природною гідністю заявив хлопчик. — Я вам ніколи не казав, що мене Альошею звуть. Це ви вигадали самі.
— Гей, хлопче, балакучий дуже!..
— А чому мені не балакати?
— Не мели, діло розказуй. Від білих ішов? Ну, кажи, чого прикидатися. Скажеш — нічого не буде.
— Та нічого не скажу, бо нема нічого, — з тремтінням у голосі відбивався він від допитувачів, що напосідали на нього.
— Ну, ну, не бреши. Тут ніякого твого батальйону нема… Вигадав… Кажи краще, чого йшов, куди?
І отак усі заходилися його прощупувати. Хотілося дізнатись, хто його, куди і чого послав.
Загрожували всіляко, залякували, про розстріл згадали.
— Ну, що ж, розстрілюйте! — крізь сльози промовив Женя. — Тільки даремно це… Свій я… Помиляєтесь…
Федір вирішив втрутитися. Він досі лежав і слухав, чекав, чим скінчиться допит. Тепер йому — однаково, свій хлопчик чи не свій — захотілося врятувати його, залишити у себе, перевиховати, коли треба буде. Він сказав, щоб закінчили допит, і поклав зраділого Женю поруч себе на підлозі… (Федір потім справді-таки виробив із Жені чудового і свідомого хлопця: він працював по зв'язку в бригаді і в полку).
Знову все притихло в штабі. Чадив каганець, з кутків похропували, посвистували сплячі, жвакали за вікном завжди готові, засідлані коні. Перед тим як усі стали лягати, Шмарін, що на той час уже прискакав з полку, вирішив «оглянути», чи все гаразд, і вийшов з хати. Скільки минуло часу — ніхто не запам'ятав потім, але вже було перед світанком, коли Шмарін підбіг, засапавшись, і в розчинені двері гукнув голосно, скоромовкою:
— Швидше, швидше, во'рог^ наступає!!!
Всі одразу схопилися, за хвилину були на конях.
— Цепи вже на горі, сажнів двісті! — задихався Шмарін, ніяк не потрапляючи в стремено ногою. Баский кінь крутився дзигою, не давався. Шмарін з розмаху, щосили вдарив його по морді…
Вискочили за ворота. В хистких сутінках сновигали в усі боки людські постаті. Куди вони бігли — зрозуміти було важко: одного напряму не було, кидалися в усі боки. За ворітьми зразу ж поділились, не кажучи ні слова, балакати не було коли. Дехто кинувся по дорозі — навтіки, рятуватися… Чапаев хутко збагнув і помчав до резервного батальйону, що стояв неподалік. Шмарін, а з ним і Кличков поскакали назустріч наступаючим цепам, перед якими, як слід було гадати, відступали цепи червоноармійців. Кличков поскакав тепер із ІПмаріним, щоб спинити відступаючих і особистим прикладом піднести їх дух. Блискавкою мигнуло в пам'яті, як він в Уральську сперечався з Андрєєвим про цеп, оборону, участь у бою під час паніки, і миттю охопила горда, урочиста радість.
— Фальшива тривога… Помилка… На горі свої цепи!
— Відставити! — раптом загорлав "Шмарін.
Кого стосувалася ця команда, зрозуміти було неможливо, та й не було нікого навколо, крім окремих бійців, що сновигали в усі боки. Зараз же послали, щоб повернути Чапаева й усіх, що поскакали по дорозі. Кричали і пострілами їх спинили, — за десять хвилин усі знову були на місцях.
Цю метушню, крики і стрілянину чули в полку і дуже здивувалися, навіть гадали, що їх обійшли, що треба вживати негайних заходів. Бійці насторожились, заметушились, приготувались, збиралися посилати в усі сторони нову розвідку, аж поки їм донесли, що тривога була фальшива. Коли знову зібралися в хаті, хоч було ще дуже рано, спати не спали, посідали за стіл, почалася розмова. Когось лаяли, але кого саме — зрозуміти було неможливо. Шмаріна? Ні, він повинен був підняти всіх на ноги, коли помітив небезпеку, а перевірити її не було часу. Самі себе? Ні, самі себе теж визнавали невинними, бо який це дивак сидітиме в хаті, коли тут поруч наступає ворожий цеп?
Сполох визначили неминучим, на тому і втихомирились. Хоч винного і не знайшли, але всі наче соромилися, ніяко- еіли чогось: розмови були непевні, в очі один одному не дивились, перемовлялися короткими фразами, дивлячись через голови, мимо, у вікно, в чорну порожнечу…
— От тобі й до паніки недалеко, — сказав Шмарін, нахиляючись над столом, прикурюючи від каганця. — Розбери ти, спробуй, хто обдурив…
— А тобі хто сказав? — спитав його Чапаєв.
— Із штабу полку… Назустріч…
— Та хто ж?
— От і не пам'ятаю, не впізнав… Проскочив далі — цеп іде, видно дещо… Отож думаю…
— Не думаю — знати треба! — серйозно зауважив Чапаєв. — Знаєш, що у нас було одного разу? Не тепер — у німецьку, там, на Карпатах. Гори — не ці горби: коли заберешся, і не злізеш скоро… Лізли отак, лізли, а австріяк засів у кожній норі, за камінням заховався, де за кущем, у піску лежить — одне слово, у себе людина дома живе, його нема чого вчити, куди ховатися треба… Розтягнемось, як на базарі, а він у тил стукне та й забере весь обоз… Артилерія є — і її бере. Ми, значить, цього разу загнали все всередину, оточили з боків та так і йдемо. Коней не вистачало — то ми биків, а вночі зареве, чорт, продасть ні за що… Ти прикладом і не думай — ще гірше завиє… Поки хліб був, то шматок ткнеш — мовчить. А потім погано. Вночі якось перехід треба було робити… І розвідка як слід: «Нічого, — каже, — нема, можна». Зібрались, пішли, а обоз з биками посередині весь. Ночі ці в горах — хто був, той знає. Що ж казати, гірше й бути не може. Що тобі от сажа чорна, що ніч — однаковісінько… Ідемо, не гомонимо, тільки камінці котяться згори аж донизу… От як уночі йдеш — і чого тільки не привидиться! Під кущем наче лежать кругом та чекають. А на дереві теж сидить… Камінь великий, а тобі як людина ото в сутінках. Хай йому чорт, хоч який ти хоробрий, а знай здригаєшся. Страшно вночі, звідки що береться: стріляти не бачиш, бігти не знаєш куди, наче в кільце попав… Командувати? Та як же тут командувати, коли не бачиш нічого! Сідай уже і сиди, поки тобі по потилиці стукнуть. Інша річ, коли ти сам наскочив. Тут шуму наробив — та й ходу… А от у горах, та не знаєш нічого, спробуй-но! Ідемо ми, йдемо, бач, комусь спереду ворог ніби стрівся… Він його — хлоп, а звідти нема нічого. Він ще пальнув, а тут — як зчинилась, як зчинилась, сама себе і давай. Місце наше було вузьке — ключем ішли. Спереду палять та й ззаду теж. А потім як садонуть з гори, та й тікати, та й тікати, бо стали падати вбиті, а звідки вогонь — не видно… Наниз бігти, а тут обози, худоба ця, бики, та перелякали всіх — вони теж скоком пішли. І все помчало з гір… Як рвонув назад, так і зім'яв усе ззаду… А тут навернули — ні проїхати, ні пройти. Іншого ходу нема. Дітися нікуди, через верх кинулися. А ті, що нижче, з гори, гадали, лізе хто, та по них, по них… Біжать і стріляють. Тільки оглянуться догори, та по них… Скільки народу полягло — ай-ай! А все через що? Паніка оця сама і є… Хто тобі, що тобі сказав, що де побачив, — ти подивись, а не роззявляй рота, не горлай: рятуйте, мовляв, цепи йдуть!..