— Чого кричати, ніяк не можна, — підтримав Шмарін, начебто не розуміючи, що мова йде про нього самого. — Від крику все те і виходить.
— Отож-то «від крику»… — кудись убік кинув Чапаев, спантеличений таким маневром Шмаріна.
— Я думаю, — втрутився Федір, — є такі становища, що вже ніяк не спиниш паніку, ніяк… Хто хоч будь, що хоч роби — ну, ніяк… От у цьому хоча б випадку…
— Так, тут була загибель, — згодився Чапаев.
— Загибель… І самі собі цю загибель створили, — вів далі свою думку Кличков. — Боротися треба не з панікою, а проти паніки, запобігти їй треба. А що для цього треба? Та чорт його знає що: на кожен випадок своє особливе… В цьому випадку, що на Карпатах, по-моєму, треба було пускати вперед зовсім особливих солдатів, зовсім особливих… І-розвідку особливу, яка найменше піддається нічним страхіттям… Та налагодити постріли там, знаки різні, сигнали… І тільки за сигналами, а не як кому заманеться.
— Зовсім не в сигналах річ, — спинив його Чапаев. — Сигнали… Ну, що тобі сигнал допоможе, коли коні біжать з переляку, бики? їх не треба було пускати всередину… Вночі цього не можна… Та й самого походу було не можна.
— Ні, чого ж не можна? Дуже б можна, якби обставити…
— Ну і обставили! — засміявся Шмарін. — Чого ж краще, бач, що обставили…
Цей дивний сміх, ці не до речі сказані слова урвали розмову. Ні спати, ні сидіти охоти не було, та й не було потреби лишатися тут… Розвиднялося. Ще зовсім було холодно, по- нічному. Тихо. Заспокоїлося, заснуло село, стривожене в незвичайний час… Чапаев дожидався- біля ґанку, коли йому підведуть засідланого коня. Федір підсідлував сам. Через кілька хвилин вони їхали знайомою вчорашньою дорогою.
XII. ДАЛІ
Чапаєвська дивізія обходила Белебей з півночі, брати саме місто доручено було не їй. Але вже така пристрасть усіх командирів — тикатися в пункти якнайбільші і довести неодмінно свою активну участь в оволодінні цими пунктами.
В громадянську війну не завжди мали на меті знищення ворога як живої сили — частіше гналися за територією, а особливо за визначними, відомими містами. Прагнення це мало, проте, під собою не тільки воєнне значення. Воно мало значення і політичне: кожний великий центр, велике місто було водночас і політичним центром на більш-менш широку округу, і перебування його в руках у білих або червоних зовсім не однаково відбивалося на політичній бадьорості або млявості цієї самої округи. А оскільки політика в громадянську війну була основною пружиною діяння — кожен і прагнув якнайшвидше оволодіти центральними пунктами.
Белебей був не дуже-то значним центром, проте і він мав своє об'єднуюче значення. Правофлангова бригада Чапаєв- ської дивізії підійшла до міста якраз у момент рішучої сутички, взяла в цій сутичці участь і разом із сусідньою дивізією ввійшла до міста. Був галас, були протести, було багато суперечок про те, хто місто взяв фактично, хто ввійшов перший, хто виявив спритність, героїзм, талановитість і т. д. і т. д. — суперечкам таким нема кінця, коли дві військові частини одночасно займають один якийсь пункт. Сам Чапаев не сперечався — цей клопіт доручав він бригадному командирові Потапову, і той ретельно вправлявся в дипломатичному мистецтві.
Полки розташувалися на північ, на березі Усеню. Вижидали. Тут — червоні, за річкою — білі. Так кілька днів.
Відпочивали, збиралися з силами, готувалися до сутички. Чапаев лаявся, весь час лаявся і висловлював незадоволення, вважав злочинною цю стоянку на Усені.
— Що за відпочинок? — кричав він. — Який дурень на фронті відпочиває?! Та й кому цей відпочинок потрібен? Може, самим штабам він потрібен? — ущипливо казав Чапаев, натякаючи на можливу там зраду, на свідоме гальмування швидкого й переможного просування червоного війська. А посувалися справді не дуже-то швидко. Із зупинками, з пе- репочинками, підготовками та перегрупуваннями виходило в середньому щось верст по вісім-десять на добу; були охочі,
що займалися й цими обчисленнями, даючи Чапаеву цифри, які його розлючували.
— Я не втомився, не втомився! — гримів він, стукаючи кулаком по столу. — Коли попрошу, тоді й давай, а тепер — вперед треба… Ворог тікає, треба на плечах у нього сидіти, а не відпочивати над річкою…
— Ну, Василю Івановичу, — казали йому, — ти про одну свою дивізію говориш… Чудний ти чоловік… А інші ж? Треба їх вирівняти, змінити, підновити, — та хіба мало чого по фронту треба! Не можна ж одну свою дивізію «на мушку брати» і думати, що вона сама все діло зробить…
— А не зробить? — блиснув очима Чапаєв. — Яка це підмога мені з боків! Чи бачено, щоб хоч от стілечки допоміг хто… Аякже — допоможуть!.. Однією дивізією візьму Уфу, тільки не заважай, не лізь…
— Хто це — не лізь?
— Та ніхто не лізь. Я сам зроблю, — відповів він уже трохи зниженим тоном, начебто схаменувшись і зрозумівши, що сказав не до ладу.
Таких скандалів і скандальчиків було багато. До самої Уфи Чапаєв був незадоволений ходом операцій, незважаючи на те, що дивізія здобувала перемогу за перемогою. Йому все здавалося, що мало дають простору, що ініціативу його обкрадають, до голосу його не прислухаються, на думку його не зважають.
— Що вони там бачать — карту? — вигукував він у своє- му колі.— Та ми ж воюємо не на карті, а на землі… На землі ми воюємо, хай їм чорт! — дедалі більше входив в азарт Чапаєв. — Ми тут усе знаємо і все бачимо самі… Нам указувати нема чого, тільки підмогу давай!
— Знову ж не так, Василю Івановичу, — напоумляв його Кличков. — Координувати, об'єднувати треба всі дії.
— І об'єднуй, — перебиває Чапаєв, — хто тобі заважає об'єднувати? Не заважай, кажу. Коли з розгону треба бігти, а ми — дивись-но, свята які справляємо на Усені…
— Які свята?.. Кинь, будь ласка, — заперечував йому Федір. — Годі, наряжалися вже досить із своєю квапливістю… Досвід навчив, от що…
— Цебто сидіти? — обурювався Чапаєв. — Над річками? Коли в Колчака тільки п'яти блискають? Ну, воюйте вже, брат, так самі, а ми не звикли… Надумали дивізії переміняти, та хіба час? — бурчав він. — Та хіба соЛдат тебе просить, нарікає?.. У чорт!.. Кину все, знову загоном командуватиму…
Там вже як задумав, так і все твоє, а тут… — і Ьін спересердя плюнув.
— Ти зміною незадоволений! — все хотів його урезонити Кличков. — Чудний чоловік! Міркування, значить, є, не з пустою ж головою в такі дні надумали перетасовку… Може й справді натопталися, втомилися до краю?..
— А-а-а… — махнув він рукою. — Ніхто не втомився… Вчора мені назустріч червоноарміець… Один шкандибає в лісі, кульгає, дивлюся — забинтований весь, маленький, худий, — як оселедець. «Чого ти, куди?»—питаю. «А я, — каже, — назад у частину до себе». — «Ну, а кульгаєш ти чого?» — «Поранений». — «Чого не лікуєшся?» — «Ніколи, — каже, — товаришу, не час тепер відпочивати, воювати треба… Уб'ють, — каже, — ляжу в могилу, робити там нічого, от і полікуюсь…» А сам сміється. Як подивився я на нього… Ох ти, чорт, думаю, видно, молодець і є… Зняв годинника з руки, даю йому. «На, — кажу, — носи, пам'ятай Чапаева». А він одразу не впізнав, мабуть… Веселий зробився, не бере годинника, а тільки махає все рукою… Потім узяв… Я — в свій бік, а він стоїть, дивиться та дивиться, аж поки його бачити перестав… От вони, втомлені… З такими втомленими всім Колчакам морди понабиваю!..