— Авжеж, таких багато, — згоджується Федір, — може, більшість навіть, а все-таки і вони можуть втомлюватися…
Але Чапаева тут переконати було дуже важко. Навіть не допомогло посилання на Фрунзе, якого він поважав надзвичайно.
— Адже розпорядження без Фрунзе не проходять? Не самі ж тільки генерали їх підписують?
— А може, й самі? — якось загадково і тихо протестував Чапаев.
— Та як же це?
— А так… Наші вказівки Колчакові раніше відомі, ніж нам… Он як…
— Звідки це ти взяв? — дивувався Федір. — Ну, один-дру- гий наказ, може, й справді попав до Колчака, але не можна ж робити таких висновків, Василю Івановичу…
Але сперечатися — марна річ. Чапаев стояв на своєму: щодо штабів переконати його було неможливо, — не вірив їм до останньої хвилини життя… -
Рано-вранці квітучим лісом пробирались на Давлеканово… Виїздили на гори, їхали з гір, переїжджали чисті, джерельні річки, риссю проходили пахучими черемховими алеями. Дорога тиха, ясна, повна звуків, пройнята пахощами весняного ранку.
З цих лісів — по бригадах, по полках до червоноармійців, брудних, вошивих, змучених, напівголодних, напівроздягне- них… Що ближче до Уфи, то відчайдушніше опирається вороже військо. Затримується на всіх зручних місцях, особливо в горах, зосереджує ударні групки, ходить у контратаки… Обозів не дає — одводить їх заздалегідь поперед себе, охороняє великими загонами: мабуть, постачати Червоної Армії не хоче!
З кожним днем просуватися було важче і важче. Викривалося масове шпигунство: на Колчака працювала свої розвідники, працювали куркулі-селяни, працювали нерідко татари, яких багато обдурено було оповіданнями, ніби йдуть більшовики тільки для того, щоб відняти в них аллаха і порозбивати мечеті… Були випадки, коли в татарському селищі під час вступу червоного полку відкривали по ньому з вікон огонь. Стріляли жителі-татари, і не якісь там багатії, а справжня голота. Ловили… Що робили? По-різному робили… Декого розстрілювали на місці — війна церемоній не любить. А декого віддавали «на розмову» своїм же червоним бійцям- татарам. Ті в короткий строк пояснювали своєму одноплемінному, за що борються, і не рідкі були випадки, коли він сам після короткої розмови вступав добровольцем до Червоної Армії… Шпигунів ловили часто…
В Давлеканові червоноармійці сказали Федорові, що в полковому обозі везуть якусь дівчину, захоплену по дорозі: проситься, щоб підвезли ближче до Уфи, хоче ввійти туди з червоними військами, — в Уфі мати, сестри, родичі.
— Приведіть її до мене, — звелів Кличков.
Дівчину привели. Років дев'ятнадцять… Кульгає. Закінчила недавно гімназію. Вдягнена погано… Говорить багато про Уфу… Поривається швидше туди… Зовсім нічого підозрілого. Але він інстинктивно відчув недобре — без будь-яких приводів, без підстави, без найменших фактів.
Вирішив випробувати, думав: «Помилюся, чим рискую? Відпущу, і край!»
Говорив, говорив з нею про різні дрібниці і раптом руба:
— А ви давно поранені?
— Давно… Тобто чого ж… Ні… Звідки ви думаєте, що я поранена?
— А кульгаєте, — твердо сказав Федір і пильно подивився у вічі…
Поруч сидів товариш Тралін, начальник політвідділу армії, сидів і мовчки спостерігав картину оригінального допиту…
— Ну, так… — зам'ялась вона. — Нога… була… але вже давно… Зовсім давно…
Федір розумів, що питання треба ставити швидко і безперервно, оглушити її, не давати придумувати відповіді й викручуватися.
— Де поранені, коли?
— Папірця в штаб несла…
— Бій був близько?
— Близько…
— В розвідці в них працювали?
— Ні, не працювала, а друкаркою була.
— Брешете, брешете! — раптом крикнув він. — От що — мені все відомо. Зрозуміло? Все! Я вас знаю, наші розвідники мені про вас сказали. Дайте мені свою посвідку, зараз же… На цьому, на папірці,— знаєте?
— На якому? — боязко спитала вона.
— А от на тоненькому-тоненькому… Знаєте, як папіросний буває… Ну… ну-ну, давайте скоріш! Розвідники наші знають, як вам її писали. Та ну ж!..
Федір уп'явся очима і здивувався сам несподіваним наслідкам. Дівчина зовсім знітилася, коли почула про папірець… А відомо, що всім розвідникам дають посвідки на малесеньких клаптиках найтоншого паперу, і вони ховають ці посвідки в складках одежі, в щілинку каблука, затикають у вухо, — ну, куди тільки придумають.
Дівчина дістала мундштук, тричі його розгвинтила і витягла скрученого папірця, що приліпився по боках мундштукового ствола. Там значилося прізвище, ім'я, по батькові…
Успіх був надзвичайний…
їй учинили офіціальний допит: спочатку в себе, а пізніше — в армії. Допитував її товариш Фрунзе, що нагодився на той час. Дівчина розповіла багато цінного, заявила, між іншим, і те, що деякі червоні розвідники працюють одночасно і в розвідці білих. Дворушників скоро ліквідували. Багато дала матеріалу — дуже до справи придалася…
Таких випадків, тільки не таких серйозних та вдалих, було декілька… Між іншим, до однієї полковниці, запідозреної в шпигунстві і замкненої в лазні, посадовили під виглядом білого офіцера одного тямущого комуніста, і «дурна баба» розплескала йому чимало цінних новин.
Полки йшли на Чишму. Ясно було, такий важливий пункт дешево не віддадуть: тут сходяться під кутом дві залізничні вітки — Самаро-Златоустівська і Волго-Бугульмінська. Вже за десяток верст від станції починалися глибокі, рівні, добре обладнані окопи з чудовими бліндажами, з потайними ходами в долину, з обходами під гору. Були вирубані цілі гаї і на зрубах розчищені місця для кавалерійських засад, а поля, мов ліанами, були повиті колючим дротом… Нічого схожого не траплялося ні під Бугурусланом, ні коло Белебея; особливо окопів, так ретельно й грунтовно зроблених, не бачили вже давно. Було видно, що ворог готувався як слід.
На Чишму наступала бригада Сизова — разінці, домаш- кінці, пугачовці. Всі останні версти посувалися з безперервним, дедалі гарячішим боєм. Що ближче до Чишми, то запекліші сутички. Атаки відбивались, ворог сам не раз ходив у контратаку.
Але почувалася вже якась приреченість, навіть у найлютіших його атаках не було того, що дає перемогу, — певності у власних силах, прагнення розвинути досягнений успіх. Ворог немовби тільки відгризався, а сам і думати не думав стати переможцем.
Чи бачили ви, як по вулиці мчить стрімголов собаченя, і тут же, чіпляючись за хвіст, напосідає, гризе його інше, сильніше, певне своїх сил? Те, що втікає, і думати забуло про рішучу сутичку, — воно може тільки відгризнутися, часом укусити, і боляче навіть укусити, але це не сутичка: воно тікає, буде ганебно переможене. Враження саме отакого собаченяти, що відгризається, справляло колчаківське військо вже тут, під Чишмою. Ходили в контратаки, але все це робилося начебто лише для того, щоб дати відійти головним силам, відступити обозам. Начебто билися тільки ар'єргарди, заслони, які охороняли тих, що відступали десь спереду. На ділі було не так — билися великі, основні, головні сили. Але ініціативу вони втратили ще там, перед Бугурусланом, і от ніяк-ніяк не можуть повернути її назад. У колчаківській армії ширився і прискорювався згубний для неї розклад. Ніякі заходи боротьби: потурання, репресії, розправи — ніщо вже не могло спинити цього історично неминучого процесу. Крім загальних причин розкладу, які більш-менш швидко позначились на всіх білих арміях, тут, у Колчака, були ще й причини особливі, які дуже прискорювали самий процес. По-перше, Колчак мобілізацію населення проводив «не перебираючи», гнався більше «за кількістю, ніж за якістю», і, по-друге, намагаючись зцементувати і об'єднати це величезне намобілізоване військо купкою відданих йому кадрів, він неминуче мусив розв'язати цій купці руки щодо репресій над своїм же «військом». Всі види старої «солдатчини» у Колчака відродилися чи не повніше, ніж у будь-якій іншій армії білих. Різношерст- ність війська і жорстокість кадрів були тими двома причинами, які особливо швидко повели вперед процес розкладу кол- чаківської армії.