До Кличкова якось після бою попала ціла пачка ворожих документів, серед них — телеграми, накази, розпорядження, запити колчаківського командування: «У найкоротший строк зібрати всіх малонавчених в одне місце і підготувати до відправлення залізницею; для супроводу призначити обов'язково офіцера*. Ці два останні слівця чудові: вони свідчать про смертельний переляк перед своїм власним «христолюбивим воїнством».
Але становище було ще серйозніше, ще трагічніше: ка офіцерів, виявляється, безоглядно покладатися теж не можна, — продадуть, того й жди, червоному командуванню. Був випадок. Чоловік десять червоних кавалеристів наразилися прямо на ворожий цеп. Тут було сто двадцять солдатів, два офіцери, кулемет. Чого б, вдається, легше — захопити цих кавалеристів або позбивати їх моментально з коней? А вийшло от що. Офіцери крикнули своїм солдатам: «СтрГляти не смій!», вибігли назустріч кавалеристам і заявили, що хочуть перейти з усіма солдатами до червоних. І, майте на увазі,— це при всіх переказах про «більшовицьку жорстокість» та нещадність до білих офіцерів: не злякались, зважились, пішли…
Ну, зате ж здорово просили за них кавалеристи перед своїми командирами, начебто тим, що добровільно здалися, щось і справді загрожувало страшне.
Офіцери були: один з конторників, другий — колишній народний учитель. Розповіли багато про колчаківську «дисципліну». Розстрілюють офіцерів за найменшу спрощеність розмови з солдатами; додержання етикету і кастових відмін вимагають з усією жорстокою суворістю. Страх перед «військом» позбавив розуму вище командування, і воно у зовсім простій, немудрій розмові офіцера з солдатом вбачає злісну, свідому «агітацію» Серед нижчого офіцерства заворушення, — його очевидна, глибока ворожнеча до вищого посилюється з кожним днем.
Ці оповідання офіцерів були безумовно правдиві. Федір мав змогу перевірити їх і по документах, про які згадано вище.
«Наказую встановити нагляд за поручиком Власовим», — значилося в одному наказі начальника дивізії. «Установити найпильніший нагляд за офіцерами Марковим, Жуком і Лі- зенцовим, які пробували вести розмови з рядовими», — значиться в другому його розпорядженні. Є запити, довідки про офіцерів — і все шпигунського порядку.
У Колчака явно не гаразд. Дисципліна підупала навіть і серед офіцерства — ряд телеграм свідчить про непослух, про невиконання наказів. Щоб підтримати «дух» армії, вище офіцерство вдається до заходів дуже сумнівних: починає привласнювати собі перемоги червоного війська, в наказах і листівках перелічує «своїми» такі пункти і селища, в яких принаймні з тиждень майорить червоний прапор. Військо про це, звичайно; довідується і остаточно перестає вірити навіть безперечно правдивим відомостям.
Одне слово, розпадалася армія колчаківська з очевидністю, цілком безперечною. Цьому процесові червоне військо допомагало щосили. У тил білим возами розвозили агітаційну літературу, і через жителів, і з аеропланів, і з своїми ходаками розсипали мільйони відозв, звернень, всіляких закликів. Червоні агітатори проникали вглиб ворожого розташування, в гущу білого солдатства і там безбоязно, зовсім недвозначно провадили свою героїчну роботу.
І все ж, незважаючи ні на що, бої часом бували такі серйозні й запеклі, що розбивали всякі припущення і всяку певність того, що почався розклад білої армії. В цих серйозних сутичках брали участь найстійкіші білі полки; їх було, порівняно з загальною масою, небагато, але билися вони чудово, і техніка в них була теж чудова. Перед самою Чишмою бій був такий серйозний, що в деяких ротах лишилося по червоних полках всього тридцять-сорок чоловік. Одчайдушно, натхненно, моторошно билися! На броньові поїзди кидалися з ручними бомбами, вкривали трупами весь шлях, бігли за страховищем, кричали «ура», кидались, як м'ячиками, страшними білими пляшками. А коли з'являлись броньовики, цепи лягали ницьма, бійці не підводили голови від землі: броньовик лежачого не б'є — тим і рятувались… Протинав вік цепи, гуляв у тилу, палив, але безрезультатно, а коли втікав — і за ним теж, як за поїздом броньовим, бігли і в нього кидали білими пляшками.
Героїзм межував з безумством: від кулеметного вогню броньовиків і броньових поїздів чимало полягло під Чишмою червоних бійців.
І тут через двадцять хвилин після того, як закінчили бій, коли ще в полі стояв пороховий дим і лунали у повітрі безперервні зойки ворогів і товаришів, яких вивозили з поля, — Чишма зажила звичайним у цих випадках життям. З підвалів і льохів, з клунь і комірчин, з печей і з-під припічків, з-під помостів і з горищ — виповзли звідусіль перелякані стріляниною селяни і заметушились коло стомлених червоноармійців.
Забряжчали відрами жінки, зашуміли самовари, задзвеніли чашки й ложки, горщики й миски. По хатах гомін пішов, оповідання-розмови. Згадували, кому як жилося, кому що бачити, чути, зазнати довелося за цей час, чого дожидали, чого діждалися… Коли підживились і чаю напились, почали гратися в чехарду, і можна було подумати, що зібрались тут хлопці не після бою, а на гулянку з далеких і близьких сіл на якийсь урочистий храм…
Увечері в полку Стеньки Разіна зібрався хор. Співаків було чоловік двадцять п'ять, у багатьох і голоси були чудові, та от біда — все бої, походи, заспівати ніколи! А охота поспівати була така велика, що на кожній зупинці, де хоч трошечки можна дихнути, співаки збирались докупи, самі собою, без запрошення, навколо улюбленого й поважного свого диригента… І починалися співи. Підступали, оточували любителів і охочі, а потім збиралося мало не половина полку… Тут уже купкою співати було неможливо — заводили таку, що знали всі, і полк заливався в дружній пісні… Співали пісень різних, але улюбленими були про Стеньку Разіна та Єрмака Тимофі- йовича. Були і веселі, танкові. Який-небудь вигадливий фальцетик, підморгуючи хитро і примружившись лукаво, заводив на найвищій ноті:
Хор підхоплював хвилями гучних голосів:
У такт плескали долонями, відбивали каблуками, але це ще «біг на місці». Другий куплет не витримували, тільки підхоплять:
Не знати звідки, на середину вискакують одразу два-три танцюристи і пішли шкварити… Танцюють до сьомого поту, до запаморочення, до нестями… Одні за одними, одні за одними…
Пісень мало — з'явиться гармонія… Танці і гармонія часто витісняють хор, але більше тому, що вже наспівались, пере- хрипли, як півні.
Особливо завзято танцювала полкова «інтелігенція» — фуражири, каптьори, канцеляристи… Але не поступалися перед ними й батальйонні та ротні командири — теж танцювали хвацько! ^
Часто чергувалися. Співають-співають, заморяться — танцювати почнуть. Натанцюються до чортиків, передихнуть і знову співи, — і так скільки стане горлянки та ніг.
За останні місяці прийнялися дві нові пісні, де найбільше подобалися приспіви, — їх співали з величезним піднесенням і запалом. Мотиви старі, а слова нові. Перший приспів таким чином був зроблений із старого:
Другий приспів обійшов усю Червону Армію:
Слова, які тут співалися, нічого не значили, — гарна пісня ще не з'явилась, але приспів… приспів співали чудово.