— Ану «Вєчну пам'ять», — пропонує хтось із натовпу.
Співаки багатозначно перезирнулися.
— Може, й справді заспівати?
— Аякже…
— Заспівача давай сюди, заспівача!
Протовпився височенний, сутулий, рябуватий паруб'яга, став посередині й одразу захрипів густючим басом:
— Благоденственное і мирное житіє, здравіє, спасеніє і во всьом благое поспєшеніє, на врага победу і одолєніє подаждь, господи!
Він замовк, глянув навколо, начебто говорив: «Ну, тепер вам черга», — і хлопці завили протяжно:
— Го-осподи, по-оми-луй…
— Всеросійській соціалістичній Червоній Армії з вождем і товаришем Леніним, — гримів він далі,— геройському командному складові двадцять п'ятої стрілецької і всьому двісті вісімнадцятому Стеньки Разіна полкові мно-огая ле-та!
Хор гримнув «Многая лє-та»…
— Артилеристам, кавалеристам, телефоністам, мотоциклістам, кулеметникам, бомбометникам, мінометникам, аеро- планним льотчикам, розвідникам, піхотинцям, ординарцям, кашоварам, різникам і всьому обозові мно-о-о-огая лє-ета!
І знову підхопили «Многая лета» — дружно, весело, гучно.
Обличчя в усіх веселі, розпливлися від усмішок, очі урочисто й гордо говорять: «Не звідкись взяли — у себе в полку склали цю пісню!»
Заспівач зниженим і ще похмурішим тоном виводив:
— Во блаженном успєнії вечний покой подаждь, господи, сибірському верховному правителеві, всіх трудящих мучителеві, його високопревосходительству білому адміралові Колчаку з усією його богохранимою паствою — митрополитами-єзуї- тами, архієпископами та єпископами, бандитами, шпигунами і агентами, чиновниками; золотопогонниками і всіма його поклонниками: білими колченятами, обдуреними хлоп'ятами і прихвостнями-дармоїдами… Ве-е-е-ечная па-а-ам'ять!..
Розлігся гугнявий, фальшивий похоронний спів. Зробилося нудно, наче й справді засмерділо дохлятиною.
— Усім контрреволюціонерам, — урвав співаків, закінчуючи, заспівач, — імперіалістам, капіталістам, усяким білим соціалістам, кар'єристам, монархістам та іншим авантюристам, зрадникам і перегонникам, спекулянтам і саботажникам, мародерам і дезертирам, товстопузим банкірам, від ранку до ночі — всій подібній сволоті — вє-ечная пам'ять!
Хор, а з ним і всі присутні червоноармійці затягли «Вечную пам'ять».
Скінчивши, стояли якусь мить мовчки і нерухомо, начебто дожидались чиєїсь похвали… Цим акафістом пишалися в полку надзвичайно, слухати його дуже любили й іноді вислухували по три-чотири рази.
З піснями, танцями гуляли до пізньої ночі, а вранці, на світанку, — виступати! І то нічого, що позаду безсонна ніч: швидкий і легкий звичайний крок.
Чишму вважали ключем Уфи. Шлях тепер очищено. Все свідчить про те, що ворог піде за річку і головний опір чинитиме на тому березі Білої.
Ще швидше, ще наполегливіше кинулося військо переслідувати відступаючу колчаківську армію.
— Тепер Уфа не втече, — наказав Чапаев, — аби тільки права сторона не підвела!
Він мав на увазі дивізії, які діяли з правого флангу.
— Чого ти так думаєш? — запитували його.
— А тому, що зачепитися йому, Колчаку, нема за що — так і покотиться в Сибір.
— Та ми ж от зачепились під Самарою, — заперечували Чапаеву. — А вже як тікали?
— Зачепились… ну то що? — згоджувався він і не знав, як це зрозуміти. М'явся, підшукував, але пояснити так і не міг. Відповів — Дарма, що ми зачепились… а він все-таки не зачепиться… Уфу візьмемо.
Ця впевненість у перемозі була властива більшості, нею особливо були сповнені рядові бійці. Коли в полках ставилося і обговорювалося питання про близькі можливості і бойові перспективи, там була лише одна лічба — на дні і години. Ніколи не говорили про живі сили, про техніку ворога, про дого підготовку, силу опору.
Говорили і лічили тільки так: «У вівторок ранком будемо в цьому селищі, а надвечір дійдемо до річки. Якщо місток не висаджений у повітря, ввечері ж і на той берег перейдемо… а коли зірваний — раніш як уранці не бути… В середу ввечері повинні будемо минути таку-от станцію, а в четвер…» і т. д. і т. д.
Ніби йшли похідним маршем, не маючи перед собою ворога, точно розрахувавши по днях і годинах, де, коли можна і слід бути.
В розрахунках помилялися рідко — звичайно приходили раніш від наміченого строку. Та й саму Уфу взято було раніш від призначеного і передбаченого дня.
Швидкість руху часом дивувала. Витривалість червоноармійців була разюча. Бійці не знали перешкод і не припускали можливості, що їх може щось спинити. Чишминський бій, коли кидались з бомбами на броньові поїзди, і справді показав» що перешкоди червоним бійцям поставити важко. Тепер Чишму прислали нагороди, їх треба було розподілити по полках. Але тут вийшов казус. Один з геройських полків, що особливо відзначився, нагород не прийняв. Червоноармійці й командири, яким було присуджено нагороди, заявили, що всі вони, всім полком, однаково мужньо і чесно обороняли Радянську республіку, що нема серед них ні поганих, ні хороших, а боягузів нема й поготів, бо з ними покінчили б свої ж хлопці. «Ми хочемо лишитися без ніяких нагород, — заявили вони. — Ми в полку своєму всі однакові…» В ті часи такі випадки були дуже, дуже частим явищем. Такі бували пориви, такі бували високі піднесення, що дивом дивуєшся! На діло дивились якось особливо просто, безпосередньо, зовсім некорисливо: «Чого я буду першим? Хай буду рівним.
Чим сусід мій гірший, чим він кращий від мене? Якщо гірший — давай його виправляти, якщо кращий — виправляй мене, от і все».
— В Пугачовському полку ще в 1918 році чоловік триста бійців організували своєрідну комуну. У них нічого не було свого: все майно — одежа, взуття — вважалося спільним, надягав кожен те, що йому в даний момент більше потрібне… Платню і все, що одержували з дому, знову ж таки віддавали в спільне користування… У бою ця група була особливо солідарна й тісно спаяна… Тепер, звичайно, вся перебита або покалічена, бо героїзму була сповнена незвичайного.
Відмова полку від нагород була тільки найбільш яскравим проявом тієї зневаги до відзнак, яка характерна була для всієї дивізії, в тому числі й для командирів, для політичних працівників, великих і малих. Принаймні того ж дня, зібравшись у політвідділі, товариші просили Кличкова, цілком з ним солідарного, послати до ЦК партії протест проти системи нагороджувань і висловити щодо цього питання свій принциповий погляд. Поміркували і послали такого папірця:
«Дорогі товариші!
Коли одному з геройських полків ми стали видавати нагороди, червоноармійці запротестували, від нагород відмовилися, заявили, що всі вони однаково бились, б'ються і будуть битися за Радянську владу, а тому не хочуть ніяких відзнак, бажають залишитися рівними серед усіх бійців свого полку. Ця вища свідомість змушує нас, комуністів, задуматися взагалі над системою відзнак, яка встановилась у Червоній Армії. Вибрати кращого ніколи неможливо, бо неможливо встановити якийсь єдиний критерій цінності. Один виявив багату ініціативу, другий — передбачливість, яка врятувала сотні людських життів; третій — мужність, витримку, спокій; четвертий — надзвичайну хоробрість; п'ятий — систематичною кропіткою роботою сприяв зростанню боєздатності частини і т. ін. і т. ін. — та хіба все мояша перелічити?
Кажучи одверто, нагороди часто видаються навмання. Бували випадки, коли їх одержували на жеребок. Бували випадки бійок і кривавих сутичок; на нашу думку, нагороди мають вплив найогидніший і розкладницький. Вони породжують заздрість, навіть ненависть між. кращими бійцями, дають поживу різним підозрінням, пліткам низького гатунку, розмови на тему про повернення до минулого тощо.
Вони ж слабких схиляють на приниження, запобігання, підлещування, плазування. Ми ще не чули від жодного нагородженого, щоб він був захоплений нагородою, щоб цінив цю нагороду, глибоко, високо шанував. Нічого подібного нема. З ким тільки доводилось говорити із командирів та рядових бійців — всі однаково обурюються і протестують проти нагород. Звичайно, коли нагороди присилатимуться й надалі, вони розподілятимуться, але якщо скасують їх цілком — повірте, що ніхто за цим не пожалкує, а тільки зрадіють і зітхнуть з полегкістю…»