Такого листа надіслали до ЦК партії. Відповіді ніякої не одержали.
В листі цьому багато і невірного, і наївного: тут нема державного підходу до справи, аж солодко від ніжності й нудної добрості, але все це щире, все це щиросерде, все це дуже, дуже в дусі, в-характері того часу!
Одразу ж, через якихось кілька днів, надіслали до ЦК другого листа, за ним було послано і третього, але про нього — потім.
Другий лист — у тих самих тонах, що й перший: писако його з приводу нових окладів платні. Річ у тому, що за час просування на Уфу, незважаючи на тимчасові голодування, становище з харчуванням загалом було досить непогане, бо в критичних випадках харчі можна було дістати і в населення. Голодували тільки тоді, коли довіз чомусь припинявся зовсім, а посувалися полки і швидко, і такими місцями, де все було зруйновано, спалено, винищено. Так, тут доводилося скрутно!
На фронті дуже часто буває так, що гроші дівати зовсім нікуди, і вони стають справжнім тягарем для того, у кого нема до них спеціальної охоти. У ті місяці й роки найвищого духовного піднесення і величезної моральної чутливості особливо розвинена була педантичність — навіть у найбільших працівників і навіть у дуже маленьких справах і з незначних приводів.
Якийсь там комісар і вдягався просто, як рядовий червоно- армієць, і харчувався разом з ними з одного казана, і в походах бідував пліч-о-пліч, а помирати в бою завжди поспішав першим! Так поводилися кращі. А випадкові пройдисвіти, своєкорисливі, полохливі й непридатні взагалі до такої виняткової обстановки — вони якось самі собою витрушувалися з армії: їх виганяли, переводили, вони просто дезертирували — легально й нелегально. Дуже високий авторитет, заслужений в армії комуністами, заслужений ними був недаром і нелегко. На всі найважчі діла, в усі найскладніші операції першими йшли й посилались найчастіше комуністи. Ми знаємо випадки, коли з п'ятнадцяти-двадцяти чоловік, убитих і поранених в якій-гіебудь невеликій, несерйозній сутичці, половина, а то й три чверті було комуністів.
Так-от, повторюємо, курс на «зрівняння» був тоді найсерйозніший і навіть найзаконніший. Нерідко траплялися випадки, коли командири і комісари відмовлялися від спеціальних окладів, здавали надлишки в полкову касу, а самі задовольнялися тим самим, що одержували й рядові бійці.
«Зрівняльне» прагнення було таке сильне, що Федір з Ча- паєвим одного разу досить серйозно радилися про те, як усю дивізію зобовіязати говорити на «ти».
Приводом до цього було ось-що.
Найвідповідальніша публіка майже завжди говорить чер- воноармійцеві «ти», і це не тому, що зневагу якусь має, а природно вважаючи цілком Зайвою цю світську «викаючу» галантність у бойовій, жорстокій і суворій обстановці. Там навіть якось безглуздо звучали б ці «ввічливі» розмови, принаймні в ту пору вони були дуже не до речі. Командири та комісари і самі були або робітники, або селяни; вони з бійцями поводилися так само просто, як усе життя звикли просто поводитися з своїми товаришами десь на заводі або на селі. Яка там ще салонна ввічливість! Вони просто — із ними просто.
В полку взагалі всі були між собою звичайно на «ти». А от вище полку картина виходила інша: тут червоноармійцеві так само говорили всі «ти», а сам він відповідати в тому ж дусі начебто й «не насмілювався». Так-от на тему «про зрівняння» Чапаев з Федором і радилися, міркували, вигадували, припускали, але ні до чого остаточно так і не дійшли.
Уявіть же тепер, що сталося, коли дивізія дізналася, що оклади всім підвищено… всім, але… не червоноармійцям… Перші запротестували самі ж політичні працівники. І тому вони запротестували, що справді не хотіли себе відділяти від бійців, і тому, що всякі докори та підозріння звичайно сипалися на них і раніше, і рясніше, ніж на будь-кого іншого. Це їм в таких випадках говорили: «От дивіться — на словах рівність і братерство, а на ділі що?»
Ці примітні і такі звичайні запитання начебто й не повинні були їх бентежити, звикнути б до них пора, але насправді виходило інакше: політичні працівники, самі такі ж червоноармійці, як і всі інші, ставали дибки і частіше не тільки заспокоювали полки в таких випадках, а брали на себе обов'язок «зв'язатись», заявити «протест» і інше.
Коли дізнались про нові оклади, захвилювалися всі полки. У політичний відділ посипались один за одним протести. Федорові під час його поїздок по дивізії голову прогризли з приводу цих «шалених окладів». Тільки не подумайте, що збільшення і справді було значне, — ні, воно було мізерне, але тоді всякі крихти здавалися хлібинами.
В ті дні зібралась якраз дивізійна партійна нарада, треба було обговорити коротко і терміново ряд питань у зв'язку з наближенням до Уфи…
На цій нараді просили Кличкова знову послати протест у ЦК, і Федір, дізнавшись, що і комсклад в більшості думає так само, послав туди нову грамоту:
«Дорогі товариші!
Пишу вам від імені політичних працівників нашої дивізії і кращої частини командного складу. Ми зовсім не- вдоволені і обурені тими новими окладами платні, які нам встановлено тепер. Оклади шалені, неймовірно високі. Куди, навіщо нам гроші? Крім розбещеності, вони в наше середовище нічого не внесуть. Не кажу вже про здешевлення карбованця, про швидке зростання цін на продукти тощо, але й самі ж ми звикаємо шикувати, панствувати і розкидатися грішми або, навпаки, затаю-, вати, накопичувати великі суми, скнарувати… А при всьому цьому червоноармійцеві не набавлено ні копійки. Чи знає про це партія? Чи не чужі люди нацьковують на нас червоноармійців? А глухе нарікання в Червоній Армії стає що далі, то більш і більш виразніше. Може, високі оклади потрібні на Петербурзькому та інших головних фронтах, але навіщо вони нам, коли хліб і масло тут майже даром? Ділили б на пояси, чи що. Ми прагнули навіть того, щоб усім політпрацівникам зрівнятися в утриманні з червоноармійцями, а тут нагороджують нас новими набавками. Вовків ви ніколи і нічим не нагодуєте, а нас підгодовувати не треба, — нас і голодних не відженеш від боротьби».
У листі знову-таки більше сердечної теплоти, ніж серйозності, а в деяких пунктах і згущено навіть, хоча б цим" «шикуванням і панствуванням». Ну, який там шик на фронті, яке панствування в походах та боях!
Тільки натяки на деяке поліпшення, ледь відчутні, і «слівця» ці треба розуміти, певна річ, тільки як «красиві слівця». Потім щодо ЦК. Чому справді запит послали прямо туди, а не в армію, не у фронтові установи, не в центральні органи Червоної Армії? Та тому, що питання це вважали, розуміється, загальним, а не лише дивізійним або армійським. Зате в ЦК віра була величезна, якась благоговійна, а в успіх свого звертання вірили до того, що' навіть відповіді чекали негайної…
Про нашу наївність свідчила, між іншим, і приписка до листа в ЦК, яка справляла враження приклеєної ні до ладу, ні до прикладу.
В цій приписці йшлося про бідність ресурсів щодо постановки в армії спектаклів і концертів. Закінчувалась вона словами:
«Треба натиснути куди слід, створити збірки свіжих п'єс, благородних пісень і справді художніх творів прозою і віршами. Якщо збірки вже видані (ми їх навіть не бачимо) — женіть їх, товариші, терміново на позицію!»
Тут уже не тільки віра у всемогутність ЦК, а й цілковита безнадійність щодо своїх військових «главків». Наївні! Вони тоді у себе на позиції і не знали, що не можна наказати «породити» збірки, — їх треба виносити, їм треба дати дозріти й народитися нормальним порядком, у свої строки. А тим часом чекати нормального «народження» збірок не було часу, не було терпіння. І тому, не бачивши виходу, тикались в усякій справі, куди доведеться. В роботі часто був різнобій, суперечки, непотрібне втручання, непотрібні образи, загрози, репресії…
Взяти хоча б, приміром, «жіноче питання» в Червоній Армії, Чого-чого в цій справі не говорилося, не писалося, не наказувалося, а на ділі що виходило? На ділі завжди виходило одне тільки «на розсуд». Були розпорядження — не завжди гласні і офіційні — усунути з армії всіх дружин та жінок взагалі. І цей «очисний» порив мав під собою багато серйозних підстав: жінки були не тільки у командирів та комісарів — вони цілими зграями носилися за червоноармій- ськими полками, часто з домашнім добром, деякі з дітьми… І все це величезне «тилове військо» вантажилось на казенні повозки! Подумайте тільки, яка сила селянських підвід зайнята була завжди найнепродуктивнішою роботою! Потім і такі були міркування: як звичайно, через жінок, з різних приводів, траплялися скандальчики і справжні скандали, — це в армії справа неминуча. Та як же інакше; коли вона, армія, цілі місяці й роки змушена жити особливим, замкнутим життям, відірваним від багато дечого, абсолютно необхідного?