Коли тепер у Красному Яру зібралися вожді дивізії, треба було врахувати, крім техніки та кількості бійців, ще й якість їх, відповідно саме до цієї виняткової обстановки. Вибір припав на робітничий Іваново-Вознесенський полк. Цей вибір було зроблено не випадково. Полки бригади Сизова вкрили себе невмирущою славою перемог, вони були з погляду бойового на одному з перших місць, але для даного моменту треба було спинитися на полку високосвідомих червоних ткачів — тут лише самовідданої відваги могло бути не досить.
Нарада закінчилася. Скочили на коней, подалися на берег, звідки мала початися переправа. Коней лишили за півверсти, а самі пішли пішки піщаним схилом, поглядаючи на той берег, чекаючи, що от-от почнеться стрільба. Але було тихо. Забралися на косогір і звідти в бінокль розглядали протилежний берег, вибрали місце, остаточно і точно домовилися про деталі переправи і поїхали назад. Незабаром на місце переправи пригнали два пароплавчики,'третій стояв на мілині. Почали вантажити паливо, збивати підмостки.
Затрималися ще иа цілу добу. Вже наближаються рішучі години… Умовилися так, що переправою біля Яру керуватиме сам Чапаєв, а Федір поїде до мосту, де розташувалась бригада Потапова, і керуватиме цією операцією аж до вступу в місто. Роз'їхались.
Уже звечора на березі бідя Красного Яру панувало надзвичайне пожвавлення. Але й тиша була для таких випадків незвичайна. Люди сновигали, як тіні, групувалися, танули і зникали, збирались знову і знову танули, — це готувався до переправи Іваново-Вознесенський полк. На пароплавчики набивали народу стільки, що далі нікуди. Одних відвозили — приїздили по інших, знову відвозили — і знову верталися. Так у темряві, в тиші перекинули весь полк. Уже давно минула північ, наближався світанок.
У цей час батареї з Красного Яру відкрили вогонь. Били по найближчих ворожих окопах, що замикали ту петлю, яку в цьому місці робить річка. Ударило разом кілька десятків гармат. Пристрілку зроблено було раніше, і наслідки виявилися швидко. Під таким огнем неможливо було лишатися в окопах, — ворог завагався, почав безладно перебігати на другі лінії. Як тільки про це донесли розвідники, артилерія почала змовкати, а іванововознесенці пішли в наступ — і погнали, погнали, аж до селища Нові Турбасли… Ворог у паніці відступав, не бувши спроможний закріпитися десь по дорозі. На плечах утікаючих вступили в Турбасли іванововознесенці… Тут спинилися, — треба було чекати, поки переправиться хоч яка-небудь підмога, зариватися одному полкові було дуже небезпечно. Закріпилися в селищі. А пугачовці тим часом наступали берегом на Александровку…
Вантажилися разінці й домашкінці: вони мали негайно рушити на підмогу полкам, які пішли вперед. Переправили чотири броньовики, але з них три одразу перекинулись і застряли на шосе; їх потім підняли кавалеристи і, поставивши на ноги, пустили в діло…
Тим часом ворог, відкинутий угору, стямився і почав наступати на Іваново-Вознесенський полк. Було вже близько сьомої-восьмої ранку. Поки стояли в Турбаслах й одстрілю- вались від'демонстративних. атак, поки гнали сюди, за селище, ворога, івановці розстріляли всі патрони і тепер лишилися майже з порожніми руками, без надії на швидкий підвіз, пам'ятаючи наказ Сизова, який командував тут усією зарічною групою: «Не відступати, знаючи, що в резерві тільки багнет!» Так, тепер вони, ткачі, нічого, крім багнета, не мали.
І от, коли замість демонстративних атак ворог розпочав справжній широкий наступ, завагались цепи, не витримали бійці, посунули назад. Тепер полком командував наш старий знайомий — Буров: його з комісарів перевели" сюди. Комісаром у нього — Микита Лопар. Вони скачуть по флангах, кричать, щоб спинилися відступаючі, швидко-швидко пояснюють, що тікати однаково нікуди — позаду ріка, перевозити не можна, що треба стати, закріпитися, треба прийняти атаку. І бійці, що були завагалися, затримались, перестали відступати. В цей час до цепів під'їхало і зіскочило на землю кілька вершників. Це — Фрунзе, з ним начальник політвідділу армії Тралін, кілька близьких людей… Він з гвинтівкою забіг уперед: «Ура! Ура! Товариші! Вперед!» Всі ті, що були поблизу, впізнали його. З блискавичною швидкістю звістка пролетіла по цепах. Бійців охопив ентузіазм, вони шалено кинулися вперед. Момент був винятковий! Рідко-рідко стріляли, патронів було мало, летіли з багнетами на лавину наступаючого ворога. І така велика була сила героїчного піднесення, що завагалися тепер цепи ворога, повернулися, побігли… Сизов своїх ординарців послав бути невідступно біля Фрунзе, наказав: «Якщо вб'ють, що б там не було, винести з бою і сюди — на переправу, до пароплава!»
На повозках уже гнали від берега патрони: їх підносили плазом, як тільки цепи полягали за Турбаслами. Коли помчали в атаку, куля просто в груди збила Траліна; його підхопили і під руки відвели з поля бою. Тепер на тому місці, де була маленька, майже смертельна ранка, жевріє у ньому орден Червоного Прапора.
Перелому було досягнуто, становище відновлено. Фрунзе залишив полк і поїхав із Сизовим до другого полку, до пуга- човців. Вилазили на горбочки, на пагорки, оглядали місцевість, радились, як краще розвивати операцію, знову і знову вивчали карту, вдивлялися пильно в кожну точку, порівнюва- ли з тйм, що бачили тут насправді. Пугачовці йшли берегом. Почали підходити разінці і батальйони Домашкінського полку; вони вирівнювалися вздовж шосе. Опівдні було видано наказ про загальний дальіиий наступ, Пугачовці мали просуватися далі берегом, разінці і батальйони Домашкінського — в центрі, а з крайнього лівого флангу — іванововознесенці; вони вже захопили на той час Старі Турбасли і стали там на перепочинок. Саме в цей час з'явилися колони ворожих полків, вони з півночі нависали ударом — мимо іванововознесен- ців — у центр групи, готової до наступу.
— Може, це отари, — казав дехто.
— Які там отари, коли багнети виблискують! — відповідали їм.
Чи видно було, як виблискували багнети, — сказати не можна, але вже ніхто не сумнівався, що йдуть ворожі полки, що від цього бою залежатиме дуже багато. Фрунзе хотів взяти участь і в цій сутичці, але Сизов упросив, щоб він їхав до переправи і прискорив перекидання полків другої дивізії. Згодились, що це буде краще, і Фрунзе поїхав до переправи. Скоро під ним убило коня і самого сильно контузило снарядом, що вибухнув поблизу. Але, і бувши контужений, він не покинув роботи на березі — підганяв, допомагав порадою, переправив туди частину артилерії.
Найперший підвів до Іваново-Вознесенського полку батарею Хребтов. Він став позаду цепів і в першому ж ворожому натиску, коли застигли цепи в стані дикого, закостенілого вичікування, відкрив огонь. І бійці, зачувши свою батарею, здригнулися весело, пішли вперед…
Наступ розвинути не вдалося — на разінців і домашкінські батальйони навалилася грудьми вся та величезна маса, яка сунула з півночі. Надто нерівні були сили, надто важко було стримати і перебороти цей натиск, — разінці подалися, відступили. В одному батальйоні сталося замішання: там було мало старих бійців, більше свіжої, незвиклої молоді; цей батальйон зірвався з місця і помчав до берега, за ним кинулись окремі бійці з інших батальйонів. Решта повільно відступала, відбиваючись від напосідаючого ворога. Іванововознесенці затримались під Турбаслами. Тепер частина ворожих сил обернулася проти них. Сизов підскочив до Хребтова.
— Разінці, Хребтов, відступають, треба допомогти! Поверни гармати, бий правіше, По тих частинах, що переслідують відступаючих!..
І Хребтов повів обстріл. Вірне око, кмітливість і майстерність випробуваного, загартованого артилериста зробили чудо; снаряд за снарядом, снаряд за снарядом — і в саму гущу, в саме серце ворожих колон… Там розгубились, припинили переслідування, затримались на місці, потроху стали відступати, а огонь чимраз дужчав, снаряди чимраз частіше, все так же влучно лягали і косили ворожі ряди. Наступ було спинено. Разінці стрепенулись, підбадьорилися. В цей час Чапаеву на тім березі допомагав при переправі Михайлов. Коли він побачив, що на берег збіглося чимало червоноармійців, зрозумів, що справа негаразд, побіг до Чапаева, хотів доповісти, але той уже все знав — щойно телефоном про все переговорив із Сизовим.