На самому березі Білої стоять дві будки-хатинки; там поставили телеграф, провели телефонні проводи. В траві на березі обабіч мосту залягли полки. Позад них, за лісом, спинилися батареї. Цієї ж ночі вирішили прощупати ворога, дізнатися остаточно про міст; чи справді мінований, чи ні (в бригаду надійшли відомості, що уфімські робітники не дають білому війську ні висаджувати в повітря цей міст, ні готувати його до висадження в повітря). Об одинадцятій годині, коли було зовсім темно, мав прибути головний загін робітників: вони беруться полагодити міст, захаращений вагонами, і відремонтувати розібрану колію… Ось уже одинадцята, дванадцята, перша година… Загону все нема! Він прийшов тільки о третій, коли починали вже рідшати передранкові сутінки… І як тільки стало відомо, що близько загін, артилерія з-за ліска почала «розчищати» йому дорогу до роботи, — батареї разом відкрили вогонь по берегу, пробуючи вибити ворога з першої лінії окопів, нагнати паніку, відвернути увагу від робітничого загону. Але в розрахунках помилились. Ворог на вогонь артилерії відповів ще частішим, гарячішим вогнем, і тільки стукнув по рейках перший молоток, з берега заухали важкі гармати. Приціл у ворога відмінний, вивірений до точності,— видно було, що, чекаючи червоних гостей, біле військо практикувалося тут чимало і серйозно готувалося до зустрічі. Перші два снаряди впали біля переднього кам'яного стовпа, немов тільки намацуючи потрібне місце і вказуючи вогняними віхами, де повинен упасти третій. Указано було точно: третій снаряд ухнув якраз на шпали першого прольоту. З гуркотом полопались рейки, в усі боки полетіли уламки шпал. Робітники кинулись назад… їм так і не вдалося пробратися до вагонів, що темніли попереду… Ледве встигли вони відскочити, як почалася кваплива влучна стрільба по цілі. Снаряди падали весь час по мосту, якраз на шпали та рейки, і одразу понівечили колію. Загін відтягли за будку, потім його знову вернули, і робота, хоч і перервами, але посувалася.
Коли стрільба перенеслася за міст, Федір, Анна Микитівна дві санітарки та чоловік двадцять бійців вибралися сходами — хто приткнувся на сходинках, а хто розташувався по схилу насипу… Раптом над головами гахнув вибух, і всі вони' клубком покотилися вниз. На цей раз щасливо — поранило тільки двох; санітарки їх тут же перев'язали, але хлопці не пішли, залишилися на місці. Коли схопилися з землі, кинулися інстинктивно до будки і-сховались за нею, притиснувшись до стіни… Снаряди вищали й хропли, стогнали, металися над головою, а коли рвалася шрапнель, осколки засипали хатинку, стукали по покрівлі, то її пробивали, то злітали звідти й падали на землю біля самісіньких ніг. Спершу наче задубіли, стояли напівмертві, мовчки. Свої снаряди теж шугали з-за узлісся над самісінькою головою, і всі жадібно слухали їхнє пронизливе вищання і свист, а ще чуйніше прислухалися, коли летів ворожий снаряд.
«Сюди чи далі?» — свердлила кожного моторошна думка.
А вищання наближається, посилюється, переходить у страшний, пронизливий скрегіт. Ніби якісь величезні чавунні пластини труть одна об одну чимраз швидше, і вони верещать, і стогнуть, і скрегочуть нестерпним своїм чавунним скреготом…
«Над нами цей чи пролетить?»
І раптом вищання вже зовсім над головою. Ось воно пронизало мозок, застигло в ушах, промчало ураганом по м'язах, по крові, по нервах, змусило затремтіти їх частим дрібним тремтінням. І всі мимовільним швидким рухом втягають у плечі голови, нахиляються, ще тісніше туляться одне до одного, затуляють обличчя руками, начебто долоні врятують від розпеченого нестримного снаряда… Оглушливий удар… Всі здригнуться і так, закам'янілі, не ворушачи жодним членом, стоять цілу хвилину, наче чекаючи, що за вибухом станеться щось інше і навіть страшніше, ніж цей жахливий удар. По даху б'ють осколки; вони шурхотять у листі дерев, ламають гілля, падають на землю, здіймаючи бистрі, короткі вихори. Секунди затаєного дихання, могильної мовчанки, а потім хтось поворухнеться і все ще нетвердим голосом пожартує:
— Пронесло… Закурюй, хлопці…
Дивна річ — але. після цих жахливих хвилин розмова від- новлюється майже завжди жартом і майже ніколи нічим іншим. Потім замовкнуть і знову стоять, чекають нових вибухів. Так довгі-довгі години, до світанку… Кілька разів прибігав Потапов із сусідньої хати, забігав і до нього туди Федір, а потім знову йшов чергувати… Все-таки не покидала зухвала думка: якщо пощастить дізнатися, що міст зовсім цілий, — вдертися в місто хай навіть одним полком і самою лише раптовістю наскоку нагнати паніку, допомогти бригадам, які йдуть від Красного Яру…
Як тільки розвиднілось, стрільба вщухла… Перебралися на полустанок, де роьташувався штаб. Змучені безсонною ніччю, одразу поснули. А як смеркло — знову до мосту і знову почали намацувати: цілий чи ні? Розвідники дійшли вже до половини, але їх помітили, обстріляли кулеметним огнем… Федір з комісаром полку теж пішов до вагонів на посту. Пройшли вони кроків двісті і заспівали «Інтернаціонал»… Очевидно, дивне почуття переживали колчаківські солдати — вони не стріляли. Федір, скільки було сили, крикнув з мосту:
— Товариші!..
І тільки-но крикнув, знову заторохтіли кулемети. Припали до рейок і поповзли… Минулося щасливо. Вони доповзли до останнього прольоту, піднялися сходами, спустилися до хатинки. Пішли берегом, де залягли цепи.;. По траві в усі боки розкидалися бійці, деякі відповзли в ліс, там курили, збиралися невеличкими купками, інші на животі марширували до води, наповняли казанки, верталися і спорожнювали один по одному, вприкуску запиваючи хліб, передаючи один одному. їх можна було бачити, як раз у раз спускалися вони вниз берегом, ховаючи голову в гострій і цупкій осоці, перед самим носом похитуючи повним до країв казанком.
Ця ніч була така ж, як напередодні. Надійшли відомості, що дві бригади вже просунулися на тому березі від Красного Яру, значить, і тут наступає щось рішуче. Одна по одній пробують розвідки проскочити на той берег або хоча б до вагонів, які загородили дорогу, але ворог пильно охороняє всі щілини, всі дірки, де тільки можна було б проскочити… Ніч темна-темна… Там, на березі, тільки слабенькі вогні — нічого не видно, що діється у ворога. Десь о другій годині стихла артилерія… Тиша запанувала надзвичайна… Ледь засірів світанок.
І раптом із страшним гуркотом злетів міст, попадали в воду чавунні гіганти, яскраве полум'я заграло над хвилями… Стало видно як удень…
Всі, що стояли біля хатини, вискочили на насип і вдивлялись через річку, — так хотілося дізнатися, що ж там діється у ворога? І чому саме тепер, у цю годину, він знищив чавунного велетня? Отже, щось негаразд… Може, вже відступають?.. Може, і бригади вже близько підійшли до Уфи?
Всіх охопила гарячкова нетерплячка… Минали години. І як тільки стало відомо, що бригади справді йдуть *до міста, було дано команду переправлятися. З'явилися звідкись човни, повитягали з трави і спустили на воду маленькі зв'язані плоти, покидали колоди, осідлали їх і попливли…
Ворог відкрив часту безладну стрілянину. Видно було, що він дуже стурбований, а може, і в паніці. Артйлерія посилила вогонь, била по прибережних окопах ворога. По одному, по двоє, маленькими групами все пливли та пливли під огнем червоноармійці, допливали, вискакували, тут же на піску нагрібали поспіхом горбочки землі, лягали, ховали за них голови, стріляли самі…
Припікало сильне полудневе сонце. Смертельна спека. Піт струмками. Спрага.
І щораз ширшає, густішає, росте червоний цеп. Щораз упер- тіший огонь і щораз слабший, безпорадніший опір. Ворог деморалізований.
«Ура!..» Підвелися й побігли… Першу лінію окопів очистили, вибили одних, захопили інших, знову лягли… І тут же таки з ними лежали полонені — роззброєні, розгублені, сповнені смертельного переляку. Так, перебіжка за перебіжкою, чимраз далі від берега, чимраз глибше в місто…