З різних кінців входило у вулиці червоне військо. Всюди величезні натовпи робітників, несамовитими криками висловлюють вони свою бурхливу радість… Тут і захоплення, привітання доблесним полкам, і сміх, і радісні нестримні сльози…
Підбігають до червоноармійців, хапають їх за гімнастерки, — чужих, але таких дорогих і близьких, — ляскають дружньо, міцно стискають руки… Картина невимовної сили!
Засмальцьовані блузи шпалерами виклеїли вулиці, вони попереду юрби; все це щастя перемоги — головним чином, щастя для них…
Але позаду блуз і сорочок на тротуарах, у провулках, на парканах, у розчинених вікнах будинків, на дахах, на деревах, на стовпах — тут всі громадяни визволеної Уфи, і вони раді зустріти Червону Армію. Ті, що були дуже не раді, пішли геть, за Колчаком. Полками, полками, полками проходить червоне військо. Струнко, гордо виблискуючи багнетами, йде спокійне, сповнене свідомості своєї непереможної сили. Не забудеш ніколи цей мармуровий, величний спокій, який застиг на їхніх запорошених, змучених обличчях!
Зараз же, негайно і насамперед, — до тюрми. Чи залишився хоч один? Невже розстріляли до останнього? Розчиняються із скреготом на іржавих завісах важкі тюремні двері… Біжать коридорами… до камер, до одиночок… Ось один, другий, третій. Швидше, товариші, швидше з тюрми! Зворушливі сцени! Ув'язнені кидаються на шию своїм визвольникам, най- слабші і найзамученіші не витримують, вибухають істеричними риданнями… Тут, так само як і за мурами тюрми, — і сміх і сльози радості. А похмурий тюремний колорит надає побаченню якоїсь особливої, глибокої і таємничої сили…
Тікаючи від червоних полків, не встигли білі генерали розстріляти залишки своїх полонених… Але тільки залишки… Уфімські темні ночі та білі жандарми Колчака — тільки вони можуть розповісти, де наші товариші, яких похмурими партіями безповоротно і невідомо куди виводили щоночі. Ті, що лишилися живі, розповідали потім, яка це була жахлива мука — жити в чаду мерзенних знущань, безсовісного і тупого глузування офіцерських покидьків і щовечора чекати своєї черги в наступну ніч.
Звільнивши ув'язнених, розставили усюди караули: по місту — патрулі, на околицях — беззмінні пости… Ні грабежів, ні насильств, ніяких бешкетів і скандалів — адже це ввійшла Червона Армія, спаяна дисципліною, пройнята свідомістю революційного обов'язку… Цього ж першого дня приходили одна по одній делегації від робітників, від службовців різних установ: хто вітав, хто дякував за тишу, за лад, що встановився у місті.
Прийшла делегація від єврейської соціалістичної партії і розповіла про ті страхіття, яких за час колчаківщини зазнало тут єврейське населення. Знущанням і репресіям не було меж, у тюрму садовили без будь-яких причин. Ударити, побити єврея на вулиці всякий негідник вважав і за найкращу, і за безкарну втіху…
— Якщо будете відступати, — говорив представник партії,— всі до одного підемо з вами… Краще гола і голодна Москва, ніж цей блискучий і ситий диявольський кошмар.
Того ж дня єврейська молодь почала створювати загін добровольців, який влився до лав Червоної Армії.
Політичний відділ дивізії розгорнув широчезну роботу. В перші ж години було поширено у величезній кількості листівки, в яких роз'яснювалось становище. По місту розклеєні були стінні газети, а зранку почала регулярно виходити щоденна дивізійна газета. В усіх кінцях міста безперервно, один по одному, організовувались летучі мітинги. Жителі зустрічали ораторів із захопленням, багатьох тут же, на мітингах, качали, носили на руках — не за чудові ораторські здібності, а просто від радості, від надміру почуттів. Великий міський театр зайняли своєю трупою; тут усю роботу вже провадила невтомна Анна Микитівна, — вона возилася з декораціями, роздобувала по місту костюми, клопоталася з постановками, грала сама. Театр був весь час повний червоноармійців. Вже через кілька днів, коли поранений Чапаев приїхав у місто і прийшов у театр, він від імені всіх бійців вітав із сцени Анну Микитівну, підніс їй букет квітів, і весь величезний зал свою улюблену працівницю вітав громом криків і гучними оплесками — це була для неї найкраща й незабутня нагорода від червоних солдатів.
Місто відразу розворушилося, зажило новим життям. Про це особливо говорили ті, кому сіро і важко жилося при офіцерських «свободах».
За Уфу погнали Колчака інші дивізії, а 25-ту лишили тут на перепочинок, і більше як два тижні стояла вона в Уфім- ському районі. Час марно не пропадав, частини приводили себе в порядок після такого тривалого і виснажливого походу. Штаби й установи теж підтягалися і розбиралися потроху в усьому, що набралось, нагромадилось за час гарячого похідного періоду. З непослабною силою працював політичний відділ; на чолі його тепер замість Рижикова стояв Суворов, петербурзький робітник, на вигляд тихий, соромливий, але чудовий, невтомний працівник. Він у політвідділі проводив так багато часу, що тут його можна було застати кожної години. Певне, там же і ночував. Крайнюков, помічник Федора, близько зійшовся з Суворовим і весь вільний від доручень час теж проводив у політвідділі: вони вдвох виконували фактично ту величезну політичну роботу, яку перероблено було за цю двотижневу стоянку. Кличков тільки допомагав їм порадою і брав участь у різних нарадах, — час відбирала в нього робота з іншими дивізійними органами, з якими він і Чапаєв зіткнулися тут уперше після Белебея.
Незабаром почали надходити тривожні звістки з Уральського фронту. Там козаки мали успіх за успіхом, тільки ніяк не могли вдертися в обложений Уральськ. Відомості надходили через газети, через армійські зведення та телеграми, через листи, особливо багато через листи… Червоноармійці дізнавалися, що по їхніх рідних селах гасають дикі козацькі зграї, знищують господарство, вбивають, карають тих, у кого сини, чоловіки і брати пішли до Червоної Армії. Полки затривожилися, стали проситися на уральські степи, де вони з удесятеро більшою силою присягалися бИтися проти знахабнілих уральських козаків.
Чапаєв з Федором про це часто розмовляли і бачили, що перекинути дивізію конче потрібно і корисно, якщо тільки не стануть на перешкоді цьому якісь виняткові обставини. Не раз говорили з центром і Фрунзе пояснювали, який настрій створився серед бійців і який невигідний цей настрій для якогось іншого фронту, крім Уральського. А тут ще почали приїздити з тих країв біженці або просто добровольці, які не хотіли ніде служити, крім «своєї дивізії». Настрій загострювався. В центрі враховували обстановку: незабаром було одержано наказ про переведення в уральські степи. Піднесення в полках панувало надзвичайне — збиралися в похід, наче на урочисту веселу прогулянку. Чапаєв теж був задоволений не менш як рядові бійці: він переносився в степи, в ті степи, де воював уже багато місяців, де все йому знайоме, зрозуміле і близьке — не так, як тут, серед татарських аулів. Швидко закінчили приготування, і дивізія рушила в путь.
XIV. ВИЗВОЛЕННЯ УРАЛЬСЬКА
Уральськ довго був обложений козачим кільцем — аж до приходу Чапаевської дивізії, його визвольниці. Героїчна його оборона ввійде в історію громадянської війни визначною сторінкою. Відрізані від усього світу, уральці з честю витримали козачу облогу, багато разів із високою доблестю відбивали наскоки, самі робили вилазки, смикали ворога з усіх сторін. Змучений гарнізон, куди влилися добровольчою хвилею уральські робітники, ніколи не нарікав ні на втому, ні на голод — не було й думки про те, щоб віддатися в руки тріумфуючого ворога. Боротьба йшла не на життя, а на смерть. Усі знали, що середини тут бути не може і козачий полон означає фактично катування, тортури, розстріли… В самому місті викривалися змови… Місцеві білогвардійці ухилялися через голову місцевого гарнізону зв'язуватися з козачими частинами, діставали звідти вказівки, самі доносили козачому командуванню про те, що діється в місті… Вже вичерпувалися снаряди, патрони, кінчалися харчі, і, можливо, незабаром довелося б червоним героям битися самими багнетами. Але не лякало й це, — бадьорий і впевнений, спокійний і мужній був настрій обложених. А коли долинули до них звістки, що на підмогу йде Чапаєвська дивізія, зникли рештки вагань, і ще стійкіше, героїчно відбивались останні атаки ворога.