Великих боїв по дорозі до Уральська не було, хоч окремі сутички не припинялися ні на день. Козаки, що знали чапа- євські полки ще з 1918 року, не виявляли великої охоти битися з ними лице в лице і воліли відступати, поскубуючи там, де це вдавалося. По дорозі до станиці Соболевської козаки з двоїла броньовиками, пустивши кавалерію з флангів, пішли на Іваново-Вознесенський полк. Вони сподівалися, що під огнем броньовиків не встоять і кинуться тікати червоноармійці,— тоді б кавалерія знайшла собі роботу! Але вийшло все якось дуже просто і навіть зовсім неефектно: цепи лежали як мертві, посторонилися, пропустили в тил собі броньовики, строчили по несміливій кавалерії противника… А тим часом червона батарея чимраз влучніше, чимраз ближче до смертоносних машин клала снаряди. Страховища повернулися з тим, з чим прийшли. Тут навіть і втрат зовсім не було — так спокійно і організовано, так просто прийняли і ліквідували цей ворожий натиск.
А десь поблизу, там же таки біля Соболевської, оточили козаки відірвану од своїх роту червоних солдатів, і майже цілком її знищили. Послали на допомогу нову роту — потерпіла й вона. Послали третю — доля однакова. Лише тоді догадалися, що не можна такою маленькою підмогою як слід допомогти, що це тільки марнування живих і технічних сил. Послали полк, і він зробив, що треба було, з разючою швидкістю. Коли дізнався Чапаев, бушував немало, лаявся, погрожував:
— Не командир ти — дурень заплішений! Повинен знати назавжди, що козак не воювати, а щипати тільки вміє. От і щипав: роту за ротою, одну за одною… Ех ти, чапля! Всадити б як слід…
Незважаючи на щоденні безперервні сутички з козаками, полки посувалися швидко: пішим порядком верст по п'ятдесят на добу. В станицях і селах зустрічали червоних солдатів як визвольників, виходили нерідко назустріч жителі, вітали, допомагали як уміли і чим могли, ділилися достатками…
Самому Чапаеву зустріч улаштували надзвичайну, він у повному розумінні був тоді героєм дня.
— Хоч одне словечко скажи, — просили його мужики, — будуть ще козаки йти чи ти, голубчику, прогнав їх зовсім?
Чапаєв усмішливо покручував вуса і відповідав, добродушний, веселий, задоволений:
— Збирайтеся разом з нами — тоді не прийдуть, а коли в жінок спідниці будете нюхати, хто ж вас обороняти стане?
— А як же ми?
— Та так само-от, як і ми, — відповідав Чапаєв, показуючи на всіх, хто його оточував.
І він починав пояснювати селянам, чим міцна Червона Армія, як потрібна вона Радянській Росії, яке до неї має бути ставлення у трудової селянської маси.
Чапаеву міцно засіло в голову з десяток вірних, безперечних положень, які він почасти вичитав десь, а більше почув у розмові і запам'ятав. Наприклад, про класовий склад нашої армії; про те, що козаки не випадково, а неминуче є поки що в більшості своїй наші вороги; про те, що голодному центру треба допомагати негайно з ситих окраїн, і т. д. і т. д. Ці положення, такі переконливі й прості, він сприйняв з усією силою ясних і чистих своїх думок, сприйняв раз назавжди і безповоротно, пишався з того, що знає їх і пам'ятає, а де' небудь у розмові старався вклеїти їх неодмінно чи до речі, чи зовсім не до речі.
Мужикам-селянам ці положення він розвивав особливо охоче, а слухали вони його з увагою винятковою. Інший раз і нісенітницю всяку почне верзти, але загальний наслідок був завжди найкращий. Він, наприклад, з великими труднощами і зовсім неясно уявляв собі велике колективне господарство, систему роботи в ньому, взаємини між членами тощо, збивався нерідко «на дільбу», «самостійність» і т. д. З цього боку до ладу пояснити нічого не вмів, але навіть і від таких бесід виходило дещо позитивне. Він закликав до працьовитості, протестував проти пожадливості й корисливості, проти неуцтва і темряви, обстоював нові, вдосконалені способи праці в селянському господарстві. В одному селі він так мальовничо описував голод фабричних робітників, так жорстоко докоряв селянам за те, що вони, ситі, зовсім забули голодних своїх братів, що селяни зараз же постановили розпочати між собою збір зерна, щоб відіслати в Москву. Обрали й організаторів справи — тут-такй, на зборах, — і поклялися Чапаеву, що неодмінно пошлють у Москву все, що назбирають, а його, Чапаева, сповістять про це на позиції. Чи зібрали, чи відіслали — невідомо, а Чапаева оповістити їм не вдалося: вже недовго йому лишилося жити — незабаром Чапаева не стало…
Так наближалися до мети червоні полки, і скрізь їх зустрічали радісно. Незабаром вони були під стінами Уральська. Оетанній бій — і козаки повтікали, розірвавши кільце. З Уральська, верст за десять, виїхали назустріч керівники обложеного гарнізону, з ними ескадррн кавалерії, оркестр музики… Під грім «Інтернаціоналу», під радісні крики, із слізьми радості на очах зустрічались, обіймали один одного, хотіли зразу і багато один одному розповісти, але не могли — так переповнені були почуттям, зворушені, вражені.
— Федю! — гукнув біля автомобіля чийсь голос.
Кличков обернувся і побачив на високому вороному коні Андрєєва. Вони по-дружньому поцілувалися. В прекрасних ясних очах Андрєєва тепер було щось нове, чого Федір раніше ніколи не помічав, — вони дивились з якимсь посиленим недовір'ям, суворо і сухо. Можна було подумати, що він не радий навіть зустрічі, але голос, усі ці хороші, теплі слова, які зразу були сказані,— це все свідчить про протилежне. На лобі поглибшала зморшка, а одна, поперечна, над самим переніссям, лишалася весь час нерозгладженою, наче щілина.
Розговорилися, і Федір дізнався, яку діяльну участь брав Андрєєв у боротьбі із зрадництвом і змовами, що в них, як у тенетах, міг заплутатися обложений Уральськ. Круто треба було розправлятися з негідниками, рішуче і нещадно. Тяжка ця боротьба і наклала печать на його юнацьке обличчя — тяжку, глибоку, невитравну печать… (Незабаром обставини загнали Андрєєва в полк; там, оточений, після одчайдушної січі він був на шматки порубаний осатанілим ворогом).
В самому Уральську по вулицях не пройти — вони заповнені робітниками і бійцями. Висипало і все населення.
«Слава герою! Слава Чапаеву! Хай живуть полки Чапаєв- ської дивізії! Хай живе червоний вождь — Чапаєв!»
Ці радісні вигуки лунали по визволеному Уральську, і важко було Чапаеву з Федором пробиватися на автомобілі крізь тисячні юрби, які заповнили вулиці. На Чапаева дивилися з захопленням, кричали йому гучні привітання, кидали шапки вгору, співали урочистих переможних пісень… Місто прикрасилось червоними прапорами, всюди розставили трибуни, почалися мітинги. І коли виступав Чапаєв, юрба шаленіла, хвилювалась, як море в негоду, не знала меж захопленню. Його перше слово породжувало гробову тишу, його останнє слово відкривало простір новому шаленому захватові. Біля автомобіля його хапали десятки робітничих рук і починали підкидати вгору, а потім, коли від'їздив, всі бігли за автомобілем, наче хотіли догнати, ще і ще висловити йому свою подяку і це свіже, щире захоплення.
Полкам пошана була теж чимала: уральці постаралися оточити їх піклуванням і ласкавою увагою, шанували на парадах, організували безліч різних розваг, подбали про харчування, зібрали й оддали їм усе, що могли.
Свято тривало кілька днів — свято під розриви шрапнелі! Один снаряд влучив у театральний дах у той час, коли йшов спектакль. Але такі випадки нітрохи не порушували загального урочистого настрою. Козаки втекли за ріку, їх треба було негайно гнати ще далі, щоб не дати зібрати сили, щоб зняти загрозу з міста, щоб віддалити від них цей притягаючий магніт — Уральськ. Чапаеву найкращою нагородою були б нові успіхи на фронті, і тому, тільки-но минуло перше захоплення зустрічі, він уже незмінно мчав від полісу до полку, стежив за тим, як будувалися переправи.
Через річку налагоджували міст. А за річкою були вже два червоні полки, що перебралися на чім попало. Треба було поспішати з роботами, щоб переправити артилерію, — без неї полки почували себе безпорадно, і від командирів почали негайно надходити дуже тривожні відомості. Чапаєв чи то другого, чи то третього дня по приїзді в Уральськ рано-вранці пішов сам перевірити, що зроблено за ніч, як взагалі йде, посувається робота.