З ним пішов і Федір. На зеленому пагорку копошилися всюди червоноармійці: треба було перетягти па берег величезні колоди… І от на кожну наліпиться безладно чоловік сорок — товчуться, плутаються, а діло не йде… Скинуть колоду на передок воза, і тут, здається, вже зовсім би легко, а гуртом — знову ладу нема.
— Де начальство? — питає Чапаев.
— А он, на мосту…
Підійшли до мосту. Там на колодах сидів і спокійно покурював собі інженер, якому доручено було всю роботу. Як тільки побачив він Чапаева — гайда на середину; стоїть і оглядається, наче нічого й не було, начебто і весь час наглядав тут за роботою, а не покурював собі спокійнісінько на березі. Чапаев у таких випадках грубий і крутий без міри. Він ще сповнений був тих слізних прохань, які надходили з-за річки, він щохвилини пам'ятав і болів душею, що от-от полки за річкою загинуть… Дорога була кожна хвилина!.. Поспішати треба було щосили — недарма він сам зігнав сюди на роботу таку силу-силенну червоноармійців, навіть віддав половину своєї комендантської команди. Він увесь напружився турботою про цей міст, ждав мало не щогодини, що він буде готовий, — і раптом… раптом застає цілковиту неорганізованість, безглузду метушню одних, мирне покурювання інших…
Як злетів на міст, як підскочив до інженера, мов розлючений звір, та з розмаху, не кажучи ні слова, з усієї сили так і мазнув його по обличчю! Той захитався на колодах, мало не звалився у воду, затрусився від страху, знаючи, що зараз же може бути розстріляний… А Чапаев насправді-таки рвонувся до кобури, тільки Федір, приголомшений цією несподіванкою, утримав його від розправи. Крутою, добірною лайкою лаяв розлютований Чапаев тремтячого інженера:
— Саботажники! Я знаю, що вам не жаль моїх солдатів… Ви всіх їх ладні згубити, сволота окаянна!.. У-у-у… падлюки! Щоб в обід був міст готовий! Зрозумів? Якщо не буде готовий, застрелю, як собаку!..
І зараз же інженер забігав по берегу. Там, де висіло на колоді по сорок чоловіка, лишилось по троє-четверо, решту було переведено на іншу роботу… Червоноармійці квапливо запрацювали… Заходило ходором, закипіло діло. І що ж? Міст, який за два дні посунувся на якусь четверту частину, в обід був готовий.
Чапаєв умів примушувати працювати, але заходи в нього були виняткові й жорстокі. Часи були такі, що в деякі момен- 'ти і всякі заходи доводилося вважати простимими; прощали навіть найміцніший, найжахливіший із цих способів — мордобій. Бували такі випадки, коли командирові своїх же бійців доводилося лупцювати нагаєм, і це врятовувало всю частину.
Чи було неминучим це, що сталося на мосту? Відповіді дати неможливо… В усякому разі, безсумнівно те, що будування мосту було справою виняткової спішності, що сам Чапаєв і викликав до себе інженера не раз, і сам ходив, наказував, підганяв, лаяв, загрожував… Робота однаково посувалася поволі.
Чи була вона свідомим саботажем, чи була вона випадковістю — хто знає! Але того ранку чаша терпіння переповнилась — неминуче сталося, а міст… в обід був готовий. Ось приклади суворої, невблаганної, залізної логіки війни!
Бували у Чапаева і такі випадки, коли виявлялося в ньоїлу якесь похмуре самодурство, особлива наївність, що межує з нерозумінням найпростіших речей.
У той приїзд до Уральська, може, через тиждень або півтора, якось удень вбігають до Федора ветеринарний лікар з комісаром. Обидва тремтять, у лікаря на очах сльози… Тремтять, квапляться — нічого не зрозуміти. (Ветеринарні комісари взагалі народ ніжний).
— В чому річ?..
— Чапаєв… лається… кричить… застрелити…
— Чого лається? Кого хотів застрелити?..
— Нас… нас обох… Або в тюрму, каже… або розстріляю…
— За що ж?
Федір посадив їх, заспокоїв і вислухав дивну, майже неймовірну історію.
До Чапаева з села приїхав знайомий мужичок, відомий «коновал», що займався ветеринарним ремеслом років з ві- сім-десять. Чоловік, видно, бувалий і безумовно на своїм ділі знається. І от сьогодні Чапаев викликає дивізійного ветеринарного лікаря з комісаром, садовить їх до стола. Тут-таки й мужичок. Чапаєв «наказує» лікареві екзаменувати в своїй присутності «коновала» і видати йому посвідку про те, що він, мужичок, теж, мовляв, може бути «ветеринарним доктором». А щоб папірець був міцніший — хай і комісар підпишеться… Екзаменувати суворо, але щоб саботажу ніякого.
«Знаємо, — каже, — ми вас, сучих дітей, — жодному мужикові на доктора вийти не даєте».
— Ми йому кажемо, що так і так, мовляв, екзаменувати не можемо і документа видати не маємо права. А він як схопиться, як стукне кулаком по столу. «Мовчати! — каже — Негайно екзаменувати при мені ж, а то в тюрму, сволоту… Розстріляю!..» Тоді-то комісар на вас указав. «Підемо, — каже, — спитаємо, як самий екзамен робити, порадимося…» Почув про вас — нічого. П'ять хвилин строку дав… чекає… Як же ми тепер підемо до нього?.. Адже застрелить…
І обидва вони запитливо, благально дивились на Кличкова…
Він залишив їх у себе, нікуди не дозволив ходити — знав, що Чапаев з'явиться сам. І справді, через десять хвилин вбігає Чапаев — грізний, злий, очі палають. Прямо до Федора.
— Ти чого?
— А ти чого? — усміхнувся той його грізному тону.
— І ти з ними? — прогримів Чапаев.
— У чому? — знову усміхнувся Федір.
— Всі ви наволоч!.. Інтелігенти… У мене зараз же екзаменувати, — звернувся він до тремтячої «ветеринарії», — зараз же гайда на екзамен!..
Федір побачив, що діло обертає на серйозне, і вирішив перемогти Чапаева своєю звичайною зброєю — спокоєм.
Коли той кричав і потрйсав кулаками у Федора під носом, загрожуючи і йому, що чи розстріляє, чи поб'є, Кличков урезонював його доказами, намагався довести, яку дурницю він зробить, видавши таку посвідку. Але переконування цього разу впливало якось особливо туго, і Кличкову довелося піти на «компроміс».
— От що, — порадив він Чапаеву, — цього питання нам тут не розв'язати. Давай пошлемо телеграму Фрунзе, спитаємо його — як бути? Що відповість, те й будемо робити, — згода?
Ім'я Фрунзе завжди на Чапаева впливало заспокійливо. Притих він і „цього разу, перестав скандалити, згодився мовчки. Комісара з лікарем відпустили, телеграму написали й підписали, але посилати Федір утримався.
Через п'ять хвилин по-приятельському пили чай, і тут у спокійній бесіді Кличкову нарешті вдалося переконати Чапаева в необхідності спалити й не показувати нікому телеграми, щоб не наробити сміху. Той мовчав — видно було, що згоджувався… Телеграму не послали…
Таких курйозів у Чапаева було скільки завгодно. Розповідали, що в 1919 році він нагаєм лупцював когось із досить високопоставлених, другому відповів матом по телеграфу, третьому накладав на розпорядженні або на клопотанні таку «резолюцію», що аж вуха в'януть, як прочитаєш. Самобутня постать! Багато чого він ще не розумів, багато чого не переварював, але вже багато до чого розумного і світлого тягся свідомо, не тільки інстинктивно. За два-три роки в ньому дещо відпало б остаточно з того, що вже починало'відпадати, і набув би він багато з того, що його починало цікавити і заповнювати, притягати до себе непереборно. Але судилось інакше…
XV. ФІНАЛ
Дивізія йшла на Лбищенськ. Від Уральська до Лбищенська понад сотню верст. Степи і степи навкруги. Тут козаки — у себе вдома, і зустрічають вони скрізь підтримку, співчуття, всіляку допомогу. Червоні полки зустрічають вороже. Де лишається частина населення в станицях, там слова доброго не почуєш, не те що допомогу, а здебільшого ці козацькі станиці до приходу червоних частин уже начисто порожні, хіба тільки подекуди трапиться забута зовсім старенька бабуся. Козаки, відступаючи, налякали населення «головорізами-біль- шовиками», і станиці підіймали на возах усе своє домашнє добро, лишали тільки хліб по коморах, та й той часто палили або з піском мішали, з гряззю, перетворювали в гидку рідоту. Колодязі майже скрізь були отруєні, багато з них засипані до половини, не було залишено жодного цебра. Все, що треба і можна було нівечити, нівечили, аж не впізнати. Потрібні будівлі поламали, зруйнували, спалили. Створювалось таке враження, наче козаки відходять безповоротно. Відступали вони тут, за Лбищенськом, з безперервним боєм, билися запекло, чинили опір упёрто, наполегливо й майстерно…