Штаб Чапаєвської дивізії стояв в Уральську, а передові частини пішли вперед на кілька десятків верст. Не вистачало снарядів, патронів, обмундирування, хліба… Голодні червоноармійці толочили хлібні рівнини, по станицях знаходили гори необмолоченого хліба, а самі лишалися без їжі. Нестатки були тоді жахливі. Навіть запліснявілий, прогнилий хліб іноді не потрапляв на фронт протягом тижнів, і червоноармійці буквально голодували… Ох, які це були важкі, нестерпні дні!
Майже щодня Чапаєв з Федором на автомобілі мчали то в- одну бригаду, то в другу. Тут шляхи широкі, рівні, пересуватися можна дуже швидко. А коли поламається, бувало, машина (ой, як це часто бувало!), сідали на коней і за добу відмахували верст по півтораста, виїжджаючи на світанку, і на ніч повертаючись до Уральська. Чапаєв чудово розбирався в степу і завжди точно визначав місцерозташування станиць, хуторів, доріг і доріжок. Але одного разу і з ним трапився гріх — заблудив. Про це блукання в степу у Федора в щоденнику записано під заголовком «Нічні вогні». Випишемо звідти, але запам'ятаймо, що тут не передано і десятої частини своєрідності й оригінальності тих настроїв, якими жили тієї ночі в степу, товариші, що заблудилися з Чапаєвим на чолі. Багато дечого з «нічного» він не зумів як слід-описати, а до того ж і взагалі його, це «нічне», надто важко передати.
Треба було відвідати Сизова. Зібралися швидко: посідлали коней, взяли з собою чоловік дванадцять вірних супутників і помчали… Минули Чаган і біля шляху, загидженого кінськими трупами, — прямо до озера, через степ. Хлібами, високими травами, квітчастими, барвистими луками дісталися до озера- калюжі. Виїхали на косогір, позлізали з коней, спустилися до води. Коні пили жадібно, ми — ще жадібніше. Була вже година п'ята-шоста. Верст на тридцять не зустріли далі жодного хутірця. Кидались у кожну галявину, шукали воду, але не знаходили і мучилися через нестерпну спрагу. Віддалік, на вершечках сиртів, показувались верхівці — це, мабуть, козацькі дозорці та вартові. Кожної хвилини тут можна було сподіватися з першої ж лощовини раптового козацького наскоку. Це в них улюблений прийом. Виждати десь у засідці, пропустити кілька кроків, а потім налетіти ураганом з гиканням і свистом, блискаючи оголеними шаблями, потрясаючи списами, — налетіти й рубати, колоти раптово, поки не встигнеш стягти з плеча гвинтівки. їхали й озирались, заглядали в кожну діру, були напоготові.
Димчасті легкі хмарки раптом помутнішали, згустились і зовсім низько спустилися чорними хмарами. Стало швидко смеркати. Зашумів вітер, помчав по полю і ще тісніше зігнав докупи похмурі, зловісні хмари.
От упали перші краплі — ще, ще, ще… Почалася справжня степова злива — оглушлива, часта і сильна ударом. Всі одразу промокли. Я, як на гріх, був у самій тонісінькій сорочці і швидше за всіх промок аж до печінки. Стало холодно, кидало в жар і холод, тремтіли руки, клацали зуби. Осторонь замаячили якісь зруйновані мазанки — залишки колишнього селища. Біля них, видимо, копошились люди.
Під'їхали і тут застали двох обозників. Бідолашні почували себе зовсім безпомічно. їхній полк пішов далеко вперед, а в них саме тут щось трапилось: лопнули колеса, та й конячка звалилась, не підіймається ніяк. Вирішили залишити все біля колодязя, а самі — полк доганяти, поки не попали до козаків у лапи. Ми в них знайшли четверть, прив'язали її на віжках, на самому кінчику камінь прикріпили, спустили в колодязь… Хоч і знали, що отруюють часто колодязі, та відганяли страшну думку, — її переборювала спрага. — Довго чекали, поки у вузьку шийку натече вода, а як напились — тут же стало й зовсім сутеніти. Дорогу ледь видно було в траві, але загальний напрям "знали точно і тому знялися впевнено. Від'їхали верст із чотири, вирішили звернути і їхати прямо степом, на вогонь, що блимав вдалині. Лишалося, за нашими підрахунками, верст п'ятнадцять, і години через півтори думали бути на місці. Про вогонь подумали-подумали і вирішили, що це багаття горить у нашому цепу — а може, і не в нашому, та це однаково: свій цеп не перескочиш, упрешся… їдемо. Мовчимо. Поки були сухі, перед дощем пісень усе співали, та гукали, та гикали, а тут притихли — ні пісень, ні гучних розмов. Хоч про багаття і міркували, що, мовляв, «свій цеп не перескочиш», проте була й інша думка у кожного: «Ану, як помилились та їдемо прямо в лапи до козаків?»
І від цих думок ставало якось моторошно, лізло в голову різне чортовиння. Даремно черкав Чапаєв сірника за сірником, даремно водив пальцем по карті, а носом по компасу — нічого з того не виходило, і їхали навмання, наосліп, самі не знаючи куди. Вогник спереду то спалахував, то завмирав, і коли завмирав, ставав блідий, тьмяний і безмежно далекий, набирав якоїсь дивної таємничості, наче це не вогник, а мана, примара, яка жартує з нами в нічній пітьмі. Ми гадали спочатку, що всього тут якихось іність-вісім верст, але вже проїхали добрий десяток, а він, вогник, так само, як і раніш, спокійно мерехтів і то наближався, то зникав десь далеко- далеко… Стали думати-гадати: та чи ж багаття це? Може, ліхтар світить звідкись з височенного далекого стовпа?.. Але чому ж він наче все віддаляється, тікає?..
Вирішили далі не їхати. З дороги давно вже збилися вбік. Коні ступали по високій мокрій густій траві, зачіпали її копитами, і вона Хрустіла, рвалась, як соковиті дзвінкі нитки. Праворуч замерехтів другий вогник — і теж наче зовсім недалеко, але, проїхавши з версту, переконалися, що й тут наче не все гаразд. Он ще один, другий, третій… У чорному, пустому і могильно-тихому степу ставало моторошно… Дощу то нема, то знову застукотить по змоклій благенькій одежинці… Бр-р-р!.. Як холодно!.. А як це погано, коли холодні струмки течуть за шию, за спину, на груди, наче змійки пов- зуть по тілу… Тепер би в хату, до теплої печі, погрітися трохи… А попереду ціла ніч, і все така ж холодна, така ж дощова, мокра, непривітна. Настрій* упав геть. їхали і їхали — але куди? Часом здавалося, що повернули назад, проїжджаємо знайомі місця, крутимося навколо одного, немов зачарованого, місця… Як тільки шелест десь збоку, швидко повертаємо голови і пильно-пильно вдивляємось: чи не роз'їзд козацький? Може, вистежили… підкрались… ідуть по слідах… по п'ятах… і от зараз… раз… два… три… Чортзна-яку силу має над людиною нічна пітьма! Вона навіть найсміливіших, найхоробріших робить безпомічними, надумливими, полохливими… Он осторонь начебто чорніє щось довге, щось дуже незграбне… Вислали двох. Вони з різних боків тихою риссю поїхали в той бік і, повернувшись, сповістили, що це скирти необмолоченого хліба… Вирішили спинитися і тут, під скиртами, чекати світанку… Коней не розсідлували, навіть не стриножили. Кілька чоловік, міняючись через кожні дві години, повинні були вартувати цілу ніч.
Гвинтівки — заряджені, готові — були у кожного під рукою на випадок раптового нападу. Примостилися коло снопів, викопали в соломі невеличкі ямки, всунули себе всередину… Дощ не вщухав ні на хвилину… Я умостився був досить добре і соломи на землю накидав чимало, а через кілька хвилин уже відчув себе в калюжі, і було нестерпно нудотно, гидко від цієї сльоти, холодно і бридко. Чапаев сидів поруч, устромивши обличчя в промоклу солому, і раптом… заспівав — тихо, спокійно і весело своєї улюбленої: «Сижу за решеткой в темнице сырой…» Це було так несподівано, що я подумав одразу, чи не помилився? Може, мимрить щось невиразне, а мені почулася пісня?.. Але Чапаев справді співав…
— Василю Івановичу, та ти що?
— А що? — озвався він глухо.
— Почують. А що, як роз'їзд?
— Не почують, я тихенько… А то, холодно дуже та гидко тут у воді…
І від цієї хорошої, простої відповіді мені самому неначе полегшало.
— А от, Федю, згадую, — каже Чапаев. — Розповідали мені, що заблукало якось у пустелі двоє… Ну, як ми тут з тобою, тільки їх було двоє всього… Кинули їх там чи самі відстали — тільки сидять на пісочку, а йти їм нікуди… Нам хоч уночі… Ну, гаразд… Сонце зійде — знайдемо, а вони куди? І ніч і день — все пісок навкруги: і туди пісок, і сюди пісок, більше нема нічого… Води у них по фляжці висіло — не п'ють.