Помирати не хочеться, а знають — як вип'ють усе, так і смерть прийшла… Тільки водою і жили. Три дні все вкупі ходили, а знайти нічого не можуть, не бачать кінця…. На четвертий день упав один. «Я, — каже, — помираю, а ти поруч лягай: ходили вкупі — вкупі й ляжемо…» Упав на пісок, та й кінець… Той, що один лишився, посидів над другом, а в того, бачить, і зуби вищирились, очі олов'яні розплющились. Страшно йому стало самому в пустині… Ану… піде він з цього місця, а й жаль стане. Походить-походить та й знову сюди оглядається, щоб не загубити — боїться… Хоч і мертвий той, а все начебто вдвох… Так-от дивись, що вийшло. На нього верблюди прийшли — там караван був… от і жива людина. А друга в піску поховав… Оце-то так! Тут нікуди не підеш, коли з усіх сторін пісок на тисячі верст розсипається… Що тут? — обернувся він швидко вбік і схопився. Федір за ним, схопився і Петька… Схопили гвинтівки, застигли, чекаючи. Через кілька секунд виступила з темряви постать вістового, за ним, пожвакуючи і похропуючи, підійшли коні… Знову полягали в колючі, жорсткі снопи…
— А ти що це, до чого розповів? — спитав Чапаева Федір.
— Та пригадалося… Я завжди, як самому погано, згадувати починаю, кому, коли і де було ще гірше, ніж мені. Так надумаю і бачу, що терпіли люди, а тут і мені — чому б не потерпіти? Я от чув іще, ніби на морі корабель розбило, а матрос обнявся з колодою та по хвилях і гуляв два дні, аж поки його врятували… Тут-от і подумаєш, як ото йому було, коли ноги в воді, та й сам, того жди, туди ж шубовснеш… А живий лишився…
За розмовою збилися тісніше докупи… Петька слухав дуже уважно. Коли йому треба було відкашлятися, затуляв долонею рота, тикався ще глибше в солому і там хрокав якось невиразно. В темряві його блискучі чорні очі світились, як у кота… Тільки Чапаєв скінчив, Петька швидко поглянув на нього і весь аж сіпнувся — видно було, що йому самому смертельно хочеться щось сказати.
— Я от… дозвольте? — звернувся він до Чапаева.
Але той нічого не відповів і мовчки гладив вуса.
— Я хоча б, — вів далі Петька, — на Дону, в вісімнадцятому… Нас козаки в сарай чоловік двадцять замкнули. Ранком, кажуть, розберемося, хто тут у вас більшовик… А не скажете, то й усі за більшовиків підете. Капут, одне слово. Знаємо, що розстріляють, сволота… Ми ото дошку одну помалу чик та чик, чик та чик — вона й одповзла… Я в них найменший. Лізь, кажуть, ти перший, а коли попадешся — на нас не кажи… Сам, мовляв, один поліз… Вартового поріши каменем, зразу, чи що, побачиш як… Одне слово, поліз я. А ніч, от як сьогоднішня: дощик іде, а вже темінь яка, темінь яка!.. Я ото тихенько ногу просунув — нічого… Я нахилився… плечем… руку з головою випустив, другу ногу виставив… Дивлюсь — на землі, вийшов біля самого сарая, а за рогом — на тобі, вартовий стоїть… Ліг на пузо, думаю: проповзти треба спочатку, щоб його розглядіти, — сидить чоловік чи ходить… От по грязюці, мов черв'як, пливу, а хлопці висунули голови, дивляться… Він на паліні сидить і голову схилив, — спить, може, думаю… Взяв тут цеглину — з сарая дали, а як доповз до нього, та як смальну його, та по виску його. Клюкнув, бідолаха, у землю і крикнути не знав що… А я його ще разів чотири стукнув — забризкався кров'ю, вимазався… Вийшли ми всією артіллю — сарай скраю був… Ми тут поповзом всі, поповзом, так і втекли непомічені… Знали, де від своїх відбились, знайшли… Е-ех, теж страху було!..
— Страх страхом, а живий, — зауважив якось невиразно Чапаев.
— Живий! — потвердив зраділий Петька, потішений увагою. — І всі живі — так артіллю і доповзли… їй-право…
— Вірю, — посміхнувся Чапаев.
Петька знову прикрив рукою рота і два-три рази хрокнув у солому…
— От сплять, — показав Чапаев на супутників, що лежали навкруги. — А я не можу і ніколи не засну, коли щось таке..;
А все-таки втома своє взяла. Коли перестали розмовляти і притулилися знов в глибині скирти, задрімали чуйною нервовою дрімотою, раз у раз прокидаючись від найменшого шелесту… Так продрімали до світанку, а тільки замерехтіло першою, білястою каламуттю, підвелися потомлені, промоклі, тремтячі від холоду, змучені безсонною ніччю. Зігрітися вирішили швидкою їздою. І справді, тільки Чапаев розібрався на карті й вибрав напрям, поскакали на ближчий сирт і тут, уже через кілька хвилин, відчули себе бадьоріше. А коли стало сходити сонце — зовсім повеселішали. З сирту помітили обоз і хотіли прямувати до нього, але обозники, побачивши групу кінних, кинулися навскач тікати… Петька помчав за ними кар'єром — хоч би тільки довідатися, свої чи ні. Решта їхала рівною риссю… Обоз, як виявилось, був свій — саме з тієї бригади, до якої їхали… Через півгодини під'їжджали до хатки, де оселився Сизов із своїм польовим летучим штабом… Містечко звалося Усіхою!..……………………………..
…Ще не було шостої години, а Сизова з комісаром застали на ногах. Вилізши на плоский дах мазанки-хатинки, вони водили біноклі з боку в бік, уважно вдивлялися, про щось радились між собою. Коли помітили тих, що під'їздили, спустилися вниз і ввели їх у брудну напівтемну хатинку. Вигляд у них був жахливий: блідо-зелені, трупного кольору обличчя, гарячкові очі, крайній ступінь змученості і печать якоїсь приреченості в поглядах. Обидва були без гімнастерок, у спідніх сорочках, — духота й жара в халупі, не можна було працювати в одязі. Сизов був совсім босий. Ноги брудні, запліснявілі, видно, останній раз мився в лазні, мабуть, кілька місяців тому… Від безсонних ночей і неймовірного напруження в нього тремтіли руки, а коли починав квапитися в розмові, голос зривався, він починав захлинатися словами, а кадик здригався нервово, то втягуючись, то вискакуючи несподівано; пересохлі бліді губи були глибоко потріскані. Сизов уже жодного слова не міг сказати спокійно: він викрикував високим протестуючим фальцетом, махав руками в. такт своїй мові, бив кулаками в груди, доводячи те, що ясно було й без доказів, — доводив, що без патронів та снарядів воювати не можна. Місце було тут рівне, видно з даху далеко, і Сизов у бінокль чудово бачив розташування козаків.
— Так-от, будуть патрони, товаришу Чапаєв? — спитав він надсадним голосом і подивився Чапаеву в обличчя, ловлячи і погляд, і перше слово…
— Підвезуть… наказано…
— Що ж з того, що наказано… Я не можу далі!..
— Та зажди… Ну, звідки я тобі візьму? Адже не з собою везу, — урезонював Чапаєв. — Кажу — везуть, скоро повинні бути…
— Знаєте, — переводив Сизов з одного на другого свій гарячковий, напівбожевільний погляд, — ми з комісаром цілий день з цього даху не злазимо. Тут більше нема звідки… А по чотири атаки на день, падлюки, роблять… По чотири атаки! Ми все бачимо: як і готуються, як і лава несеться, — все видно звідси. А як слід — нічого не можемо: патронів нема… Вчора наказав через третього… Потім — через п'ятого… Тепер через десятого стріляють… На десять кроків підпускаємо… Ручними бомбами тільки й рятуємося… Нема змоги ніякої… Адже чо-ти-ри рази на день! А місце — бачили самі… Простирало.
— Наказ на завтра одержали? — спитав Чапаєв і оглянувся…
— Одержав… Тут усе свої,— заспокоїв Сизов. — Але що ж без патронів — я не зможу цього нічого… голими руками не можна…
— Ну, знаю, — починав сердитися і Чапаев, — знаю, нащо говориш по-пустому? Тобі зразу поможуть. Шмарін починає… Сили на нього будуть відтягнуті… а ти…
— Ясно, — згодився Сизов, — тільки-от одне: патрони…
— А снарядів як? — спитав Чапаев.
— Та теж. Ну, тут сяк-так ще. Хліба… Хліба ані крихти… От і вас нічим почастувати — ані скоринки нема, їй-бо… Тільки воду — он, у чайнику…
— Разом і хліб грузовики везуть, — пояснив Чапаев. — Ми зараз же до Шмаріна, чекати ніколи… Ну, прощай!..
З важким почуттям їхали від Сизова… їхати треба було верст п'ятнадцять. Голодні коні, голодні самі, але знали, що до Шмаріна ще звечора мали прийти харчі, тому, як тільки приїхали, зараз же організували сніданок. Шмарін парився над наказом дивізії — йому з бригадою завтра вранці починати дії. Завданню припало дуже серйозне, обміркувати треба дуже тонко, а порадників у Шмаріна раз-два — та й годі. Закликав він начальника штабу, але що ж від нього дізнаєшся особливого? Незначна особа. Начальник штабу у Шмаріна, здається, в писарях перед тим сидів, а тут нікого було поставити — ну й ткнули. Сидить хлопець, тямить дещо, недурний, але по штабній премудрості — їй-право, нічого не чув і не знає. Побалакали за чаєм, дізналися докладно, що тут за обстановка, яке де житло, чи далеко, скільки сил у ворога і наскільки можна вірити одержаним відомостям, чи чутно, щоб сам він, ворог, готувався до чого-небудь тепер же. Все це з'ясовано було ще у приватній розмові, а як тільки підживилися, зараз же сіли за карту, і Чапаев якнай- докладніше став пояснювати Шмаріну, як треба провадити* операцію від першого моменту до останнього. Просто захоплювала чапаєвська передбачливість і точність викладок, яку він тут робив. Здатність ураховувати найменші обставини — його особлива, характерна риса.