На сусідній вулиці, де спинився політичний відділ, біля Батуріна теж'згуртувалось чоловік вісімдесят: тут були з Суворовим на чолі майже всі працівники політвідділу, сам Батурін, Новиков, Крайнюков. Побачивши, що козацькі атаки стають чимраз частіші і навальніші, Батурін сам повів в атаку свій маленький загін. Цей удар був такий несподіваний, що козацькі кулеметники, які їхали попереду на повозках, посхоплювались і кинулись втікати, залишивши у Батуріна два кулемети. Кулемети негайно були обернені проти ворога… В цей час був тяжко поранений у ногу Новиков. Його відтягли трохи вбік, але не знали, куди подіти, залишили. Він доповз до хати і сховався там під лавку… Батурін- ська група трималася найдовше, але не маючи зв'язку ні в один бік, вона до останньої хвилини вірила, що е лише групкою, а в головний бій головними силами іде десь по сусідству, певно, біля Чапаева… Так і загинула з цією вірою… Зв'язку не було, і тому успіх однієї групи цілком паралізувався сусідніми невдачами: ніхто не знав, що діється поряд, що треба робити самому. Побачивши, що лобовими атаками скоро успіхів не доб'єшся, частина козаків спішилася і задвірками, через сади, почала проходити в тил групам, які оборонялись…
Коли зчинилася в тилу стрілянина, а тут, з фронту, знову і знову вилітали козацькі лави, група батурінська не витримала, почала відступати, розпорошилася. Помчали бійці поодинці ховатися, хто куди втигне. Не вцілів, звичайно, ні один… Жителі видавали поголовно; врятувалися тільки ті, хто втік'до Уралу й не загинув при переправі… Батурін забіг у хату і сховався десь під піччю, але хазяйка видала його негайно, розповіла, що «це, мабуть, сам комісар і єсть», — запам'ятала, видно, клята, на зборах, де Павло Степанович виголошував до станичників промову. Розлючені, осатанілі козаки, дізнавшись, що в руки попав «сам комісар», навіть і не подумали про щось дізнатися від нього, допитувати та випитувати, — в них палала звіряча жадоба швидше вчинити над ним криваву розправу. Витягли надвір — кожному хотілося першому встромити йому в груди холодне лезо… Потрясали над головою зброєю, схрещувались, бряжчали шаблями, з оскаженілими обличчями чекали, коли його кинуть на землю… І тільки кинули — в горло, в живіт, в обличчя встромилися шаблі і багнети… Почалася вакханалія. Але й цього було мало: ухопили за ноги, вдарили, розмахнувшись з такою силою, що розлетілась черепна коробка, вискочив мозок… Потім шматували, дерли, кололи і різали його одяг, топтали цей згусток м'яса і крові, кожен націлявся пхнути неодмінно в обличчя… Тут же поблизу стояли кілька полонених червоноармійців; вони з жахом дивилися, що зробили з славним комісаром Павлом Степановичем Ба- туріним. Нещасні! Вони майже всі до одного — і вже через кілька хвилин — самі загинули під козацькими шаблями…
А Чапаєв — де він?
В окопах довго втриматися не вдалося — сюди теж проскочили берегом козаки. Треба було відступити до кручі. Тут круча високо над хвилями, і в гору йти — все одно, що бути мішенню. Але подітися нікуди, з обох боків уже поставлено козацькі кулемети: вони б'ють по річці і вбивають плавців, які думали втекти на Бухарський бік, Чапаеву пробило руку. Він хотів утерти обличчя і залишив криваві смуги на щоці і на лобі… Петька був весь час біля нього.
— Василю Івановичу, дайте голову зав'яжу! — крикнув він Чапаеву.
Нічого… Голова здорова…
— Кров по лобі біжить, — задихаючись, старався запевнити його Петька.
— Ну, годі — однаково…
Вони крок за кроком відступали, до кручі… Не було майже ніякої надії — мало хто встигав урятуватися через бурхливий Урал. Але Чапаева вирішили врятувати.
— Спускай його на воду! — крикнув Петька.
Усі зрозуміли, кого це його треба спускати. Четверо, що стояли ближче, підтримуючи обережно закривавлену руку, зводили Чапаева поволі вниз піщаною кручею. Ось кинулись усі четверо, попливли. Двох убило в ту ж мить, як тільки торкнулися води. Пливли двоє, уже були біля самого берега — і в цей момент хижа куля ударила Чапаева в голову. Коли супутник, що заліз в осоку, оглянувся, позаду не було нікого: Чапаев потонув у хвилях Уралу…
А Петька лишився на березі до кінця і, коли гвинтівка стала не потрібна, вистріляв шість наганівських патронів по наступаючому козацькому цепу, а сьомий — в серце. І козаки оскаженіло знущалися з трупа цього маленького рядового, але такого славного, благородного воїна. Насилу впізнали потім товариші цю розчавлену в піску криваву масу людського тіда…
Місяців через два після цього трагічного кінця Революційна військова рада республіки видала Наказ про те, що за славні діла нагороджується орденом Червоного Прапора Петро Ісаєв. Запізнилася почесна нагорода — на два місяці не захопила свого героя.
Разом з усіма до самого берега відступав поруч з Ісаєвим і Чеков. Його вбили на піску, до води спуститися не встиг — куля пробила йому голову.
Тепер опору вже не чинили ніде. Козаки ганялися за червоноармійцями, наздоганяли їх, ловили і рубали на місці.
— Жиди, комісари і комуністи — виходь!
І ті виступали вперед, не бажаючи підводити під розстріл червоноармійців, — тільки не завжди їх цим урятовували. Виходили перед рядами своїх товаришів — такі горді й прекрасні в своїй мовчазній мужності, з тремтячими губами і палаючими гнівними очима — і, посилаючи прокляття козацькому нагаєві, вмирали під ударами шабель, під рушничними кулями…
Інших виводили в поле, під кулемети… Там, за станицею, е три величезні цегельні ями — вони вщерть завалені трупами розстріляних…
Бригади стояли біля Сахарної і вище по станицях, коли помчала страшна звістка: знищено штаб, політичний відділ, усе дивізійне командування, порушено зв'язок, забрано відділ постачання — нема і не буде снарядів, патронів, одягу, взуття, хліба… Опинитися в такому становищі — ясахливо! Червоноармійці, вимучені боями, виснажені голоднечею, неймовірно — цілими ротами — мучаться, гинуть з тифу… Відрізані, оточені козаками, позбавлені керівництва — що вони робитимуть?
Сизов взяв на себе командування дивізією — ніхто його не призначав, не затверджував — сам узяв, чекати було ніколи.
Іти вперед — безглуздо! Іти назад — це значило з голими руками пробиватися крізь козацькі маси біля Лбищенська. Але в цьому останньому виході поблискує хоч далека надія на успіх, а в першому вирішенні і цієї надії нема — там певна, швидка загибель. Вирішено відступати негайно, швидко, непомітно, знявшись із стоянок, намагаючись ворога збити з пантелику, приспати його пильність… Один одному зі скорботою, жахом, переказували бійці сумну звістку, і незабаром всі до одного знали про те, що гіТалося в Лбищенську.
— Вперед чи назад? — питали один одного і не знали того, що сам новий командир осиротілої дивізії не розв'язав ще в ту хвилину цього болючого, тяжкого питання: вперед чи назад?
Від Мергеневського бригада пішла перша, незабаром за' нею повинна була йти й друга, яка стояла в Сахарній. Знятися вирішено було вночі — так тихо, щоб ворог і не думав, що відступають червоні полки. В кільце замкнули обози і артилерію, залишивши на охорону кавалерійський дивізіон, знялися і безшумно, тихим ходом рушили в темряві… В станиці горіли вогнища, — хай думають козаки, що біля цих вогнищ все ще гріються безтурботні червоні бійці…
А вони все далі, далі йдуть у степ… Команда' пошепки, і цей шепіт з уст в уста передається по незримих цепах і колонах… Скрипне колесо, придавить кому-небудь ногу, і він охне мимоволі. Хтось глухо, стримано кашляне в кулак — і знову тиша, тиша… Не йшли, а наче на крилах летіли. Уже позаду лишилося Каршинське селище; ось перед очима Мер- геневське… В цей час долинув здалека глухий важкий удар — в Сахарній кавалерійський дивізіон, що відступав останнім, висадив у повітря снаряди — їх ні на чому було вивозити. Як тільки зробили це, риссю кинулися доганяти свої частини…
Майже дві доби йшли, не відпочиваючи. Трохи приляжуть— і далі: ніколи стояти, дорога кожна хвилина… На другу ніч підходили до Лбищенська. Звідси козаки ще напередодні, до приходу першої бригади з Мергеневського, пішли вгору на Уральськ. Вони теж поспішали і багато надій покладали на раптовість, на швидкість удару. Відрізані частини вони вважали приреченими:, їх доб'ють із Сахарної! А самі — швидше, швидше на Уральськ! Але обернулося інакше, зовсім інакше: «приречені» лишилися живі і цілі.