«Такого бурану, — розповідали степняки, — не було вже багато років. Не інакше, — казали, — бог послав його як кару за холодні молитви, за те, що храми божі народ забуває».
Казали, але вже видно було, що слова ці — пусті слова, сама лише фраза, ходяча і звичайна, і говорять її мужички більше з християнської чемності, а самі й на копійку не вірять тому, що говорять.
Від бурану і на станцію набилося народу чимало. Коли під'їхали подорожні наші і, мов сніжні грудки, вивалились із саней, то тут уже не посилали одного розвідника Лопаря, а подались хто до станційного начальства, хто до коменданта, а милого Терешу спровадили по засніжених коліях шукати поїзди, які мають іти на Уральськ. Цей «поділ праці» був викликаний тим, що за час їзди до Самари хлопці стократ переконалися, як, свідомо і несвідомо, майстерно обдурюють залізничні верховоди щодо відправлення поїздів: коли скажуть, бувало, що поїзд іде «через годину», — це вже, будь певен, до завтрашнього дня не рушиш з місця, а коли скажуть «тільки на ранок», — так і жди, що проскочить перед носом.
Довго шукали чи коротко, а таки знайшли нарешті вагончик, в якому саме до Уральська зібралася група політичних працівників. Домовились, порозумілись, посідали з своїми речами. Але багато ще довелося побідувати, перш ніж дісталися до Уральська: під Єршовом замело колію — вилізали, розчищали снігові замети, лаялись з комендантами, правдою й неправдою добували дрова, нагрівали промерзлий гробок. Повзли повільно і нудно. Як тільки заїхали за Єршов, скоїлося щось з паровозом, — знову морока, знову висадка, довге нервове чекання. Потім з буксами щось сталося — і тут зупинка, знову турботи, клопіт, подорожні ремонти, нові й нові тривоги. Від Пугачова до Уральська їхали аж два дні, а тут і дороги тієї — рукою подати!
III. УРАЛЬСЬК
В Уральську зі станції подзвонили. Від коменданта прислали двоє саней; посідали хлопці з мізерним своїм манаттям, поїхали до Центрального готелю. Холод у готелі неймовірний, в номерах і вогко, і брудно, і голо: нема на чому сісти, нема на чому лягти, не знаєш, куди що покласти. Проте сяк-так влаштувалися, роздивилися, закріпили за собою номерок, — так учотирьох в одну кімнату і вселилися: не хотілося дружкам розбиватися.
Після того як з морозу видудлили зо два самовари підряд, блукали по місту, не знали, куди подіти вільний час. Ще на станції дізналися вони, що Фрунзе вранці виїхав ближче до позиції — керувати початим наступом. У цей час ближчі позиції були від Уральська всього за двадцять верст, і треба було поспішати відігнати ворога якнайдалі. А втім, ці перші бої для нас не були особливо вдалі, й одігнати козаків вдалося не тепер, а тільки пізніше, коли розроблений був і ширший, і обережніший план загального наступу одразу з кількох напрямів: не лише від Уральська, а ще й з боку Алек- сандрова-Гая на станицю Сломіхінську і через неї навперейми великому шляхові: Уральськ — Лбищенськ — Гур'єв — шляхові, яким мали гнати козаків червоні частини, що наступали з півночі.
Але про це згодом, згодом; усьому свій час, — до тяжкого переходу від Уральська до Гур'єва доведеться повернутися не раз.
У друзів наших були особливі звички, навіть ніби спеціальності. Наприклад, Терентій Бочкін дуже любив писати листи, і майже завжди в цих листах переважали в нього відомості господарського порядку: дізнається неодмінно — де, що й почім, все це запам'ятає, опише, порівняє…
Кличков — цей справно вів щоденник. В будь-якій обстановці і при будь-яких умовах ухитрявся й записував найважливіше. Якщо не в книжечку, то на аркушиках, інший раз відзначаючи на ходу, притулившись до паркана, — але вже все запише неодмінно. Приятелі з нього завжди глузували, не бачивши в тому ні пуття, ні користі.
— І чого ти, Федько, папір псуєш? Скаже, бувало, Андрєєв. — Охота от тобі усяку єресь писати? Та мало хто що зробив, хто сказав — хіба все охопиш? А вже як писатй, то треба все, зрозумів? Частинку писати нема рації, сама навіть шкода буде, бо в оману людей введеш…
— Ні, Андрійовичу, помиляєшся, — роз'яснював йому Федір. — Частинку я побачу, та другий, третій, десятий… складеш їх — і діло вийде, історія піде…
— Та ти ж там, чортяко, вигадуєш, мабуть, усякі нісенітниці… яка історія? — сумнівався Андрєєв.
— Я ж знаю, що до чого, — стояв на своєму Федір, відчуваючи гостру ніяковість од цих безцеремонних причіпок.
— Що ти знаєш? Нічого не знаєш, — перебивав Андрєєв, — дурницями займаєшся.
Кличков на цю тему говорити не любив і, знаючи впертість Андрєєва, замовкав, на деякі питання не відповідав зовсім і тим припиняв розмову.
Писав він у щоденник свій звичайно те, що аж ніяк не потрапляло на газетні шпальти або відбивалося там зовсім недостатньо. Для чого писав — не знав і сам: так, з природної якоїсь органічної потреби, не усвідомлюючи ясно, для чого.
Спеціальність Андрєєва була інша — розпізнавати всі справи по робітничому фронту; сюди його вабило так само, як Терентія до листування або Федора Кличкова до свого щоденника. Андрєєв, може, навіть і проти волі, інстинктом, усім, з ким заново і в новому місці розмовляв, починав ставити цілком особливі запитання: чи є фабрики, чи давно збудовані, чи добре працюють, чому і чи давно спинилися, скільки робітників, якого гарту, чи свідомі, чим, коли і як себе виявили і т. д. і т. д. Так і видно було робітника, якого тягне в рідне середовище, до рідних питань, потреб та турбот. Він цікавився також загальним становищем, головне, багатством місцевості, населенням, його складом і ступінню надійності; а втім, цими питаннями чи не в однаковій мірі цікавилися всі четверо.
Лопар був спецом у військових справах, — миттю дізнавався, які військові частини стоять поблизу, які полки кращі, які — гірші, що робиться по політичні^ роботі з червоноар- мійцями, чи багато комуністів, як вони поводяться, яке взагалі становище на фронті і т. д. і т. д.
Ці спеціальності визначилися почасти уже і в дорозі, але головним чином — пізніше, коли всі четверо втяглися в справжню роботу. В одних поле спостережень звузилось, як, наприклад, у Андрєєва (робітничі центри траплялися не часто), в інших, як у Лопаря, — розширились; але з цих же перших днів всім було видно одне: військові справи й інтереси захоплювали чимраз повніше, чимраз рішучіше відсували на задній план усяке інше життя і інші інтереси, аж поки їх не захопили цілком.
Виходили місто вздовж і впоперек. Обстановка нова, дивна, цілком особлива. Тільки й видно сірі солдатські шинелі, гвинтівки, багнети, гармати, військові повозки — справжній озброєний табір. По вулицях проходять червоноармійці колонами, проходять, метушаться; поодинці скачуть кавалеристи, котяться повільно гармати, велично пропливають на позиції нав'ючені каравани верблюдів. Навкруги стрілянина невпинна, непотрібна, розгульна, що ледве-ледве вщухає на ніч: одні «прочищають дуло», інші стріляють «дичину», у третіх «зірвалось ненароком». Один військовий спеціаліст, вираховуючи по секундах і хвилинах середню кількість цих випадкових пострілів, визначив, що марно за день розтрачується дурною цією стріляниною од двох до трьох мільйонів патронів. Чи вірний цей підрахунок — сказати важко, але стрілянина була воістину безсовісна. Тоді ще не було в тих, в степових військах, про які йде мова, свідомої залізної дисципліни; не було в полках кадрів свідомих більшовиків, здатних одразу полки ці перетворити, дати їм нове обличчя, нову форму, новий тон. Це прийшло згодом, а На початку 1919 року під Уральськом билися — і завзято билися, чудово, по-геройському билися — майже поспіль селянські полки, де або не було зовсім комуністів, або було дуже мало, та й то з них половина липових.
У цих полках мала успіх агітація, нібито комуністи — жандарми та насильники, ніби прийшли вони з міста силоміць вводити свою «комунію».
Нерідко в полках так і говорили, що «більшовики, мовляв, — це товариші і брати, а от комуністи — люті вороги»… Через два дні по приїзді Кличкову довелося навіть публічно робити доповідь на цю безглузду тему: «Яка різниця між більшовиками і комуністами».