Як не перестанете цю ж мить — я закричу «ура». Зрозуміли?
Пулемьоткін швидко озирнувся, блиснув водянистими злими очима і, побачивши рішучий вираз на обличчі Лопаря, зрозумів, що той не жартує,— закінчив Квапливо, зліз з трибуни, зник у натовпі. Промови як промови… Такі промойи того дня виголошувались по всій Радянській Росії… Вечір як вечір… І вечори були, мабуть, однакові: з лекціями, спектаклями, кіносеансами…
Від майдану — по місту з червоними прапорами, з революційними піснями. Прийшли на могилу загиблих воїнів, і тут стояла теж трибуна. З трибуни говорили Фугас і Лопар. Пулемьоткіна, що поривався виступити, своєчасно затримали і виступати йому не дали. Коли Лопар згадав про товаришів, що спочивають у братській могилі, пояснив, за яку вони справу загинули і як повинні ми шанувати їхню священну пам'ять, у відповідь на його палкі, повні свіжості й сили слова — глибоке, зосереджене, довге мовчання. І раптом — постріл. Цей одинокий і, можливо, цілком випадковий постріл — наче сигнал: скільки тут було частин, — радісно всі відкрили «вогонь по богу». Стрілянина зчинилася оглушлива, безладна, — це зовсім не був урочистий салют. При бажанні в такому сум'ятті легко було «зняти» якомусь там білогвардійцеві більшовиків, що стояли на трибуні: цього в розпалі ніхто б не помітив і не розпізнав. А вниз спускатися *— ганебно; так і простояли на вишці, аж поки розстріляли червоно- армійці свої патрони. Лопар стояв блідий, як місячна тінь, — за ці кілька хвилин він пережив могильний жах. Ніколи, ніколи потім, навіть у найстрашнішій бойовій колотнечі, не зазнавав він цього неясного, хвилюючого, дражливого трепету, в якому тремтіло безпомічне тіло. Нема гіршого стану, коли почуваєш себе безпорадним під владою сліпих випадковостей!
По Уральську День Червоної Армії пройшов, можна сказати, непогано, а як він пройшов по області — хто його знає; путніх директив дати туди не встигли, тільки нагадали загалом, що слід робити. На фронт ще напередодні виїхали Бочкін з Федором Кличковим; вони захопили, що можна було, з літератури: ювілейний номер «Яицкой правды», відозвоч- ки, різні листівки. Повернулися тільки пізно вночі, розбудили приятелів і з запалом розказували здивованим, — Напівсонним Андрєєву і Лопареві, як чудово зустріли їх на «передових позиціях» (це вимовлялося з гордістю неймовірною!), як бійці дякували за подарунки, за те, що пам'ятають про них, як слухали промови, просили приїздити знову! Сонні друзі озивалися тупо на ці захоплені слова. Андрєєв вилаявся спросоння і сказав, що йому смертельно набридли ці «мисливські байки». Розмова явно не клеїлась. Незабаром, через брак слухачів, оповідачам довелося замовкнути, хоч яке велике було бажання розповісти до «найменших подробиць» про свою барвисту подорож на «найпередовіші позиції». Цим закінчився для наших приятелів День Червоної Армії.
Одного найближчого вечора, після обіду, коли всі четверо були вкупі, принесли телеграму: «Лопареві і Бочкіну вранці виїхати в бригаду».
Кінець! Прийшов час розлучатися!
У всіх настрій був особливий, прощальний, сповнений несподіваних думок та почуттів. І нічого не було дивного в тому, що треба їхати вранці, а двом, може, слідом за ними. Вони ж цього тільки й чекали! І,все-таки були настроєні всі четверо по-особливому. У Лопаря й Терентія раптом з'явилася небувала войовничість, ніби вони тільки й знали досі, що воювали. Андрєєв був похмуріший, ніж звичайно, Федір зосереджено мовчав і з усмішкою слухав нервово-захоплені розмови від'їжджаючих товаришів.
Уранці в саночки посадили Терентія з Лопарем, попрощалися, поцілувалися, — поїхали дружки. А тут надійшла і друга телеграма: Андрєєву лишатися на місці, працювати комісаром тут же, в дивізії; Федорові Кличкову їхати в Алексан- дров-Гай налагодити там політичну роботу в новоутвореній групі, начальником якої призначається Чапаев. Як прочитав, так і завмер Федір, не повірив навіть зразу. Перечитав удруге і втретє,— сумнівів нема ніяких: Чапаев…
Ударило раптом у скроні, запульсувала поштовхами кров, він зразу й слова не міг вимовити од хвилювання.
«З таким героєм… з Чапаєвим пліч-о-пліч… як це все дивно склалося… Щось виходить дивовижне: то я мріяв про Чапаева як про легендарну особу, то раптом з ним разом, зовсім близько, запросто, як тепер ото з Андрєєвим… Може, навіть і зійдемося ближче один з одним, потоваришуємо?.. Ух, цікаво, чорт візьми, склалося все!»
З того моменту Федір сповнений був однієї тільки думки, одного тільки палкого бажання — якнайскоріше побачити Чапаева. І хоч про що починав говорити — зводив усі розмови до Чапаева. З телеграми можна було зрозуміти, що тепер Чапаева в Александрові-Гаї немає, він туди тільки збирається їхати, але — однаково… В Александров-Гай треба поспішати негайно! І Федір не став чекати наступного дня, зібрався години за три. З Андрєєвим попрощалися по-приятельському, сердечно і просто. Федір поїхав, Андрєєв лишився в Уральську сам.
Федорові наговорили, що поїздом довезуть його до Алгая (так коротко називали Александров-Гай) мало не на другий день. А потім виявилось, що в Єршові, Урбаху і Красному Куті — пересадки. Три пересадки — це не жарт! Хто їздив у 1919 році залізницями, той повірить, що витримати в дорозі три пересадки — справа болісна і зовсім не легка. За приблизними підрахунками, підганяючи до середньої норми, Федір визначив, що подорож ця забере тижня півтора. Тому передумав, зліз у Дергачах, узяв коней і рушив на перекладних: тут навпростець до Алек'сандрова-Гая півтораста верст.
І знову степ, простори, голубі обрії, безмежні простирала снігу… Подекуди вже з'явилися лисини — чорніють горбочки оголеної землі. Коли нема великого вітру, вдень сонце, тепло, — значить, скоро весна закружляє хороводами. По степу села тут рідкі: двадцять п'ять — тридцять верст одне від одного; живуть вони ситим, замкнутим життям; тут і дівчат до інших сіл віддають мало — обходяться самі, всіх і на всіх вистачає вдосталь. Кожне село — ніби невелика республіка: почуває себе незалежно, нікого й нічого не потребує, м^є велику схильність до самостійності. Ці великі села, що їх доводиться проїздити до Алгая, відіграли величезну роль в історії громадянської війни уральських степів: Осинов-Гай, Орлов-Гай, Курилово… Ці села дали не тільки окремих добровольців, — вони дали готові червоні полки. Щоправда, з цих же таки сіл чимало куркульні пішло й до білих; але лишається безперечним, що перевага завжди була на червоній стороні. Коли в Курилово вдерлася в 1918 році козара і, за вказівкою місцевих куркулів, почала хапати радянських працівників, — піднялася вся величезна трудова сільська маса, озброїлась, хто чим міг, перебила козаків, рештки вигнала геть і тоді ж вирішила створити свій окремий полк: його назвали Куриловським. Приблизно в такій самій обстановці створені були й інші місцеві полки: Домашкінський, Пугачовський, Стеньки Разіна, Новоузенський, Малоузен- ський, Краснокутський. Вони створювалися спершу для того, щоб охороняти та обороняти свої рідні села; бійцями й командирами (комісарів спочатку не було) були всі свої ж односельчани. Спайка була, певна річ, надзвичайна: тут люди знали одне одного десятки років, часто були давніми товаришами, багатьох зв'язували й родинні стосунки — в Курилов- ському полку служили, наприклад, батько з п'ятьма синами. Бували, правда, і такі явища, що колись близькі друзі раптом розділялися: один тікав з білими, другий вступав черво- ноармійцем до рідного полку; бували випадки і ще разючіші, коли члени однієї сім'ї розколювались на дві половини: одна до білих, друга до червоних.
Усі ці місцеві полки, створені для оборони своїх сіл, незабаром змуШені були ходом подій покинути рідні місця, піти глибоко в уральські степи, звідти на Колчака, від Колчака — знову в степи і з степів — на панський Польський фронт.
Серед інших заслуженим, геройським полком вважався Мусульманський, який налічував чотирнадцять національностей; переважали в цьому полку киргизи, досі безжалісно й безсовісно експлуатовані багатими неробами козаками, до яких вони почували жагучу, жорстоку ненависть. Добровольчі полки ці творили справді героїчні діла: без снарядів, без патронів, погано й недостатньо озброєні, роздягнені, невзуті — вони довго трималися, стійко й хоробро билися, багато разів і успішно били повстале проти Радянської влади уральське козацтво. Як бійці вони стояли незмінно високо від початку й до кінця; що ж до політичної свідомості, то вони дозріли не зразу і не зразу охопили і збагнули причини й масштаб розпочатої соціальної боротьби: слабка дисципліна, своєрідне поняття про «волю», тривала боротьба за виборність комскладу, неясне і неточне розуміння завдань і директив, що надходили з центру, — всі ці ознаки ще довго^довго відрізняли від полків центральної Росії ці молодецькі добровольчі, поспіль селянські полки.