Саме тому я його і шукаю.
Не розкажете?
Не можу, поки не знайду його.
Але чого?
Ви самі все зрозумієте. Пізніше. Ви дуже красива. Я теж інвалід. Але не фізичний. Євген Горко зробив мене ним.
ХІІ
А тепер, Зіновію, я готовий зачитати головне. Всю ніч я не спав. Зранку хотів випити, але стримався. Мушу сказати, мені страшно. П’ять днів Ви слухали мене, і тепер — останній крок.
Після розірвання стосунків з Асею я повернувся жити до осоки. Я не міг собі дозволити винаймати квартиру — хіба що кімнатку, але я не звик до такого. Я занадто любив себе для таких імпровізацій. Тоді. Зараз я люблю себе не так сильно. Каюсь.
Анна почала спиватись. Замість допомогти їй я почав підпивати з нею. З університету мене таки вигнали, у газетці я тримався, але додаткової роботи не шукав. Я не знаю, чи це варто називати лінню — скоріше пасивністю. Іноді мені здається, що я вже колись прожив своє незграбне життя, і нічого цікавого вже не побачу. А може, мені просто було так зручно. Важливо не це. Ми з Анною ставали безглуздими аморфними тілами.
Риба. Ми щé торгували рибою, щоби триматися на плаву. Тепер більша частина роботи лежала на мені. Анна тоді приходила на базар більше для випивки — уже зранку вона пропускала чарку-другу. Я не хотів її стримувати. Мені було байдуже. Інколи в мене виникало бажання врятувати її, але воно так і не перетекло в конкретну дію. Зрештою, я сам складав їй компанію голодраними вечорами нашого мізерного житія. Ми пили й мовчали. Над нашими душами літали прозорі птахи і випускали із дзьобів п о р о ж н е ч у. В о н а ставала основою нашого існування. Слово «життя» до цього не має жодної причетності.
Так тривало досить довго. Анно, мамо, жінко-осоко, рокована мамочко, це я — твоє убоге фатальне продовження — згубив твою свіжість на тілі лебединому, я тут шукаю порятівлі в нестямних очах Господа, як смолу з дерева ю н і в е р с у м у, тягну слово про жасний гріх до нестримного голосу, на падіння каменя зі скелини схожого, і не знаю: що далі буде. Я ситий по горло, небесна Анно, ваганнями хисткими й неприкаяним блуканням у житті — я хочу впустити слова, яко шпилясті стріли з тятиви точеної, в самого себе. Я — остання літера слова воля. Ти — останні букви слова жити. Воля і жити — антоніми.
Ми продавали рибу, і нам дуже легко тонулось. Анна ставала менш привабливою: хмільний час почав не просто ходити осторонь, але й стрибати в її чудовне обличчя. Мішки під очима й туманна притупленість в погляді робили її не такою бажаною в очах чоловіків, як раніше. Коли ми вечорами спорожнювали пляшки, я вдивлявся в лінії зморшок її чола й розумів: час — не тільки уявна абстракція, але й фізична сутність. Він розкидає свої фізичні вітрила в нашій фізичній подобі й веде наш кораблик до фізичного псування. Ти — капітан судна, руками якого керує фізичний час. Геометрія зморшок занадто ідеальна для означення нашого спотворення.
Боюсь. І каюсь.
Ми — двійко деревоподібних із пропахлими рибою руками — допомагали один одному зникати. Коханці-дикуни так само навідувались до Анни — їхня присутність викликала в мене щодалі менше емоцій. П’яні злягання моєї матері з чоловіками ставали звичайним явищем нашого хирного існування. Мені було байдуже до цього, як і до всього іншого. Страх смерті був єдиною причиною продовження мого руху до невідхильного до. Ти спитаєш мене, Отче, як я дожив до сьогодні, і я скажу Тобі: я занадто слабкий перед смертю.
Один мій знайомий з базару розповів мені про кодування від алкоголю. Несподівано для себе самого я вирішив спробувати.
І:
Мене вистачило рівно на три дні.
Я випив дві пляшки пива і майже нічого не відчув. Після того я не пив близько року. Як не дивно, моє життя майже не змінилось. Але:
Анна ставала схожою на перестигле дерево-сливу.
Наша рибна точка була вже повністю на мені, а газетку я закинув. Постійної жінки в мене не було, але час від часу якісь нетривалі зв’язки виникали. Я не прагнув нікого любити. Каюсь. Колекція моїх жінок була схожою на колекцію пляшок. А я? А я був хворим псом, якого не цікавило, що там налито всередині. Фізична любов — це оксиморон. Тому я називаю це фізкультурою для збуджених.
Але зараз не про це. Тепер час розповісти про головне. Про те, що змінило все, зіпсувало все: