— Вітаємо вас, брати! — мовив один з дивних звірів, зупинившись перед чотирма господарями; його товариш нерішуче відстав.
— Ми вам не брати, — суворо відказав Сірий Мавпій. — Хто ви такі і як ви потрапили до Лісу Гугу?
— Ми двоє Ле-Мав-Орів, — пояснив Коструббо, вмить вигадавши назву. — Наша домівка — Небесний острів, і ми спустились на землю остерегти лісових звірів, що народ Озу збирається піти на них війною і уярмити їх, щоб вони довіку були робочою худобою й корилися тільки волі своїх двоногих господарів.
У раді Звірів пролунало тихе гарчання.
— Хто це збирається таке зробити? — спитав Лу-Одноріг високим, писклявим голосом, зводячись на ноги.
— Люди Озу, — відповів Коструббо.
— Так що ж нам робити? — спитав Одноріг.
— Оце ж я й прийшов поговорити про це.
— Не треба говорити! Ми розіб’ємо людей! — заверещав Одноріг. — Ми їх розтрощимо! Розтопчемо! Позаколюємо! Ми…
— Тихо! — загарчав Король Гугу, і Лу вгамувався, хоча ще тремтів від гніву. Леопард окинув двох чудних звірів холодним і твердим поглядом. — Люди країни Оз, — промовив він, — не були нашими друзями; та вони не були й нашими ворогами. Вони не чіпали нас, а ми не чіпали їх. Ніякої причини для війни між нами немає. Вони не тримають рабів. Вони не змогли б використовувати нас як рабів, навіть коли б підкорили нас. По-моєму, ти брешеш, Ле-Мав-Оре, мішанець-звірю, якесь ні се ні те.
— Ні, присягаюся, це правда! — заперечив Ном у подобі звіра. — Я б нізащо в світі не став брехати! Я…
— Тихо! — знову загарчав Король Гугу, і навіть Коструббо спантеличивсь і скорився.
— Що скажеш ти, Бру? — звернувся король до великого Ведмедя, який доти не сказав нічого.
— Звідки цей мішанець знає, що його слова — правда? — спитав Ведмідь.
— Ви ж бачите, що я маю орлині крила і вмію літати, — пояснив Ном. — Ми з моїм товаришем, отим он, — він обернувся до Кікі, — прилетіли до одного гаю в країні Оз і там почули, як люди розмовляють про те, як вони насукають багато мотузків — в’язати вас, звірів, — а потім оточать цей ліс і візьмуть вас у полон. Ми й прилетіли сюди остерегти вас, бо ми, хоча й живемо на небі, теж звірі, а отже — ваші друзі.
Леопард вискалив величезні зуби, гострі, як голки. Тоді повернувся до Сірого Мавпія й спитав.
— А ти як думаєш, Ренго?
— Проженіть цих мішанців геть, ваша величносте, — відповів Сірий Мавпій. — Це баламути.
— Не робіть цього! Не робіть цього! — схвильовано завищав Одноріг. — Цей чужинець сказав — він навчить нас, що робити. То нехай навчить. Чи ми дурні, щоб нехтувати осторогою?
Король Гугу обернувся до Коструббо й звелів:
— Говори, чужинцю.
— Справа ось така, — почав Ном. — Оз — дуже гарна країна. У озминських людей багато всякого добра: оселі з м’якими ліжками, всілякі смачні наїдки, гарне вбрання, блискучі самоцвіти і ще багато речей, про які звірі навіть не знають. А тут, у темному лісі, бідолашні звірі мусять добре натрудитись, поки знайдуть їжу та сяке-таке лігво для ночівлі. Але ж звірі кращі від людей! То чом би і їм не тішитись усіма отими добрими речами, що їх мають люди? От я й пропоную: перше ніж люди насукають мотузків, щоб пов’язати вас, треба нам усім, звірам, зібратись, рушити на Оз війною й узяти людей у полон. Тоді звірі стануть панами, а люди — їхніми рабами.
— А яке нам із цього пуття? — спитав Бру-Ведмідь.
— По-перше, це врятує вас від рабства, а по-друге — все те добро, що мають люди, стане ваше.
— Звірі ж не тямитимуть, що їм робити з тими речами, якими користуються люди, — сказав Сірий Мавпій.
— Так це тільки частина мого задуму, — наполягав Ном. — Дослухайте ж до кінця. Ми, Jle-МавОри, — могутні чарівники. Коли ви підкорите озминських людей, ми обернемо всіх їх на звірів і пошлемо жити в ліси, а всіх звірів обернемо на людей, і вони зможуть тішитись усіма чудесними принадами Смарагдового міста.
Якусь хвильку звірі мовчали.
Потім Король Гугу сказав:
— Доведи.
— Що довести? — спитав Коструббо.
— Доведи, що ти можеш обертати нас на людей. Коли ти справді чарівник, оберни Однорога на людину. Тоді ми повіримо вам. А як не зможеш — ми вас знищимо.
— Гаразд, — погодився Ном. — Але я втомився, хай це зробить мій товариш.
Кікі Ару стояв позаду, та він чув усе, що говорилося. Тепер він зрозумів, що повинен виправдати хвальбу Коструббо, тому відійшов на край галявини й прошепотів чарівне слово. І зразу Одноріг обернувся на маленького, опецькуватого чоловічка в ліловому лісняцькому вбранні, і важко було сказати, хто дужче здивувався: Король, Ведмідь, Мавпій чи колишній Одноріг.