— Ти не бачив чорного саквояжа?
— Багато разів, — відповів Кіт, — але не останніми днями.
— Він пропав, — пояснив Лис, — і треба його розшукати.
— Ви Чарівник? — спитав Кіт.
— Так.
— А хто інші?
— Я — Дороті, — сказало Ягнятко.
— А я — Лев-Боягуз, — сказав малий Жвакун.
— А я — Голодний Тигр, — сказав Кролик.
— А я Гугу, Король Лісу, — сказала гладка Жінка.
Скляний Кіт сів на свій хвіст і засміявся.
— Оце чудасія! — вигукнув він. — Хто ж то втнув із вами такий жарт?
— Це ніякий не жарт, — відказав Чарівник. — Це була жорстока й лиха штука, і Чаклун, що зробив її, має голову лева, тулуб мавпи, крила орла й золотий ґудз на кінці хвоста.
Скляний Кіт знову засміявся.
— Цей Чаклун, певне, ще кумедніший, ніж ви. А де ж він тепер?
— Десь у лісі, — відповів Лев-Боягуз. — Він видерся на отой високий клен, бо може лазити по деревах, як мавпа, й літати, як орел, а потім зник у лісі.
— А був з ним іще один Чаклун, такий самий, як він, його приятель, — додала Дороті, — але вони, мабуть, посварились, бо перший, лихіший, обернув свого приятеля на Гуску.
— А що сталося з Гускою? — спитав Кіт, озираючись довкола.
— Напевне, пішла шукати свого приятеля, — відповів Гугу-Король. — Але Гуска не може бігати дуже швидко, тому ми могли б легко знайти її, якби захотіли.
— Найгірше з усього, — сказав Чарівник, — те, що пропав мій чорний саквояж. Він зник тоді, коли мене було обернено. Якби знайти його, я б міг легко розвіяти ці чари своїми, і ми б вернулись у власну подобу. Ти допоможеш нам знайти чорний саквояж, друже Котику?
— Аякже, — відповів Скляний Кіт. — Але я гадаю, що той дивний Чаклун заніс його з собою. Коли він справді Чаклун, то знає, що саквояж вам потрібен, і, може, боїться ваших чарів. Тому він, мабуть, забрав саквояж, і ви більш його не побачите, якщо не знайдете самого Чаклуна.
— Це схоже на правду, — озвалось Ягнятко, що було дівчинкою Дороті. — Сьогодні твій рожевий мозок, здається, працює дуже добре.
— Якщо Скляний Кіт має рацію, — сказав поважним тоном Чарівник, — то на нас чекає ще більший клопіт. Той Чаклун небезпечний, і якщо ми наблизимось до нього, він може надати нам подоб, куди непривабливіших за ці.
— Я не бачу, як ми могли б стати ще гіршими, — прогарчав Гугу, обурений тим, що він мусить бути в подобі гладкої Жінки.
— У кожному разі, — сказав Лев-Боягуз, — чогось кращого, ніж знайти Чаклуна й забрати в нього саквояж, ми не придумаємо. Може, пощастить викрасти, а може, умовити його, щоб віддав.
— А чому не знайти спочатку Гуску? — спитала Дороті. — Гуска, певне, люта на Чаклуна і, може, якось зуміє допомогти нам.
— Думка непогана, — відказав Чарівник. — Ходімо, друзі, треба знайти Гуску. Ми розділимось і шукатимемо в різних напрямках, і перший, хто знайде Гуску, хай приведе її сюди, де ми всі зійдемось за годину.
ЧАРІВНИК УЗНАЄ ЧАРІВНЕ СЛОВО
Гуска ж була оберненим старим Коструббо, що колись був Королем Номів, і була вона ще лютіша за Кікі Ару, ніж усі інші, кого він обертав. Номові осоружне було все, пов’язане з птахами, бо птахи несуть яйця, а всі Номи бояться яєць так, як нічого в світі. Крім того, гуси — дурні птахи, і Коструббо страшенно соромився тієї подоби, в якій мусив тепер ходити. А від самої думки, що Гуска може знести яйце, він аж здригався.
Тому Ном боявся самого себе й усього довкола. Коли яйце торкнеться його, він може бути знищений, а майже кожен звір, якого він зустріне в лісі, легко подужає його. І це буде кінець старого Коструббо-Нома.
Проте, крім усіх цих страхів, він був сповнений люттю на Кікі, якого сподівався спіймати в пастку, хитро вивідавши в нього чарівне слово. Той хлопчисько, певно, навіжений, що отак зіпсував усе, але Коструббо розумів, що Кікі налякало прибуття Чарівника, і він не шкодував, що хлопець обернув Чарівника й Дороті, зробивши їх безсилими.
Його тільки дратувало власне перетворення, і він просто казився, бігаючи по лісу й розшукуючи Кікі, щоб дістати кращу подобу й таки вмовити юнака виконувати його задум підкорення країни Оз.
Кікі Ару не відлетів дуже далеко, бо був спантеличений тим, що зробив не менше інших і не знав, що діяти далі.
Коструббо-Ном був владний і хитрий, і Кікі знав, що довіряти йому не можна; але Ном умів укладати плани й інтригувати, а Юнакові-Верхотурові бракувало розуму на це, і тому, коли юнак глянув крізь гілля вниз і побачив, що там чалапає Гуска, та почув, як вона кличе: «Кікі-Ару! Ґел-ґелгел! Кікі-Ару!» — він озвався неголосно: «Я тут!» — і спустився на найнижчу гілляку.