Він розгріб листя й вигріб саквояж, а Чарівник умить схопив його з радісним зойком. Тепер, коли знайшлось його чарівне знаряддя, він був певен, що врятує Тротту й Капітана Біла.
Ренго, Сірий Мавпій, уже нетерпеливився. Він підійшов до Чародія й сказав:
— Ну, то що ви думаєте зробити з цими бідолашними зачарованими мавпами?
— Давай сторгуємося, Ренго, — відповів чоловічок. — Коли ти дозволиш мені взяти з дванадцять твоїх Мавп до Смарагдового міста й затримати їх там до дня народження Озми, я розіб’ю чари, накладені на шістьох Велетнів-Вояків і верну їм природну подобу.
Та Сірий Мавпій похитав головою.
— Я не можу цього зробити, — заявив він. — Мавпи будуть дуже самотні й нещасні у Смарагдовому місті, а ваші люди дражнитимуть їх і кидатимуть на них каміння, і вони тоді відбиватимуться й кусатимуться.
— Люди не побачать їх аж до бенкету в день народження Озми, — пообіцяв Чарівник. — Я зроблю їх зовсім маленькими — близько чотирьох дюймів на зріст — і триматиму в добрій клітці у своїй власній кімнаті, де їх не спіткає ніяка кривда. Я годуватиму їх найсмачнішою їжею, навчу їх деяких хитромудрих штук, а на день народження Озми сховаю дванадцять маленьких мавпочок у торті. Коли Озма розріже торт, мавпочки повискакують на стіл і показуватимуть гостям свої штуки. А наступного дня я привезу їх назад до лісу й зроблю такими завбільшки, як вони й були, і вони матимуть багато чого цікавого розповісти своїм друзям. Що ти на це скажеш, Ренго?
— Я скажу — ні! — відповів Сірий Мавпій. — Я не хочу, щоб мої Мавпи були зачаровані й виробляли штуки на розвагу людям Озу.
— Що ж, гаразд, — спокійно сказав Чарівник. — Тоді я поїду. Ходімо, Дороті, — покликав він дівчинку, — рушаймо в путь.
— То ви не хочете рятувати тих шістьох Мавп, що стали Велетнями-Вояками? — занепокоєно спитав Ренго.
— А з якої речі? — відказав Чарівник. — Коли ти не хочеш зробити мені ту послугу, за яку я прошу, то й від мене не можеш сподіватися послуги.
— Стривайте, — сказав Сірий Мавпій. — Я передумав.
Якщо ви добре ставитиметесь до дванадцятьох Мавп і привезете їх до лісу живими й цілими, я дозволю вам узяти їх.
— Дякую, — весело відказав Чарівник. — Зараз підемо й урятуємо тих шістьох Велетнів-Вояків.
Тоді весь гурт покинув галявину й подався до того місця, де Велетні й досі стояли між дерев. Сотні мавп — макаки, павіани, орангутанги — зібрались навколо них, і їхнє шалене джерготіння чути було за милю. Та Сірий Мавпій враз угамував цей ґвалт, і Чарівник, не гаючи й хвилини, розвіяв чари. Спочатку один, потім другий Велетень-Вояк зник і став знову звичайною мавпою, невдовзі всі шестеро вернулись у свої колишні подоби.
Після цього велике мавпяче військо дуже прихилилося до Чарівника, і коли Сірий Мавпій оголосив, що Чарівник хоче позичити дванадцять мавп, щоб на два тижні взяти їх із собою до Смарагдового міста, напросилась майже сотня — так повірили вони в цього чоловічка, що врятував їхніх товаришів.
Чарівник вибрав дванадцять, що здались йому найрозумнішими й найлагіднішими вдачею, а потім відчинив чорний саквояжик і видобув звідти чудернацької форми таріль, срібний ззовні й золотий ізсередини. В цей таріль він насипав якогось порошку й підпалив його. Пішов густий дим, що зовсім огорнув дванадцятьох мавп і самого Чарівника, а коли дим розійшовся, таріль перетворився в золоту клітку зі срібними гратками, а дванадцять мавп стали кожна зо три дюйми завбільшки й сиділи всі вигідненько в тій клітці.
Тисячі волохатих тварин, що бачили це чарівне перетворення, були вельми здивовані й виражали хвалу Чарівникові, голосно лементуючи та розгойдуючи гілля, на якому сиділи. Дороті сказала: «Чудовий фокус, Чарівнику!» — а Сірий Мавпій зауважив: «Ти напевне найчудесніший чарівник на всю країну Оз!»
— Та де! — скромно відповів чоловічок. — Гліндині чари кращі, ніж мої, але й мої, здається, досить добрі для звичайних випадків. А тепер ми, Ренго, попрощаймось, і я обіцяю вернути тобі твоїх мавп веселими й здоровими, як тепер.
Чарівник їхав верхи на Голодному Тигрі й тримав клітку дуже обережно, щоб не хилитати нею. Дороті їхала на спині в Лева-Боягуза, а Скляний Кіт, як і доти, біг попереду, показуючи їм дорогу.
Гугу-Король, лежачи на колоді, дивився, як вони від’їздять, а прощаючись, сказав їм:
— Тепер я знаю, що ви друзі звірів і що весь лісовий народ може довіряти вам. Віднині, коли Чарівник з Озу і Принцеса Дороті прийдуть до Лісу Гугу, їм тут будуть раді, й вони будуть тут у такій безпеці, ніби в Смарагдовому місті.