Чарівник підняв її, старанно обтер шовковою хусточкою й сховав до чорного саквояжика. Потім вони рушили далі й невдовзі вийшли до річки.
— Дайте розглядітись, — сказав Скляний Кіт, позирнувши вгору й вниз по річці. — Здається, ми вийшли нижче острова Чарів, отже, треба йти проти течії, поки натрапимо на нього.
І вони рушили понад річкою проти течії, без перешкод, рівненьким берегом. Та ось річка поширшала й круто звернула вбік так, що за тим поворотом все сховалося від очей.
Вони шпарко йшли далі й уже були недалеко від повороту, коли раптом почули чийсь голос:
— Побережіться!
Мандрівці враз зупинились, і Чарівник спитав:
— Чого поберегтися?
— Ви мало не наступили на мій діамантовий палац, — відповів голос, і перед ними з’явилась Качка в пишно-барвистому пір’ї. — Люди й звірі такі незграбні, — провадила Качка дратливо, — і чого це ви приперлись на цей берег?
Що ви тут робите?
— Ми прийшли рятувати своїх друзів, які застрягли на острові Чарів, що є на цій річці, — пояснила Дороті.
— Я їх знаю, — сказала Качка. — Я плавала, щоб побачити їх, і вони справді застрягли там. Але ви можете вертатись додому, бо їх уже ніяка сила не врятує.
— Це великий Чарівник з Озу, — пояснила Дороті показавши на низенького чоловічка.
— Ну, а я Самотня Качка, — відказала птаха, гордо проходжаючись перед ними, щоб покрасуватися своїм пір’ям. — Я велика лісова Чаклунка, це може вам сказати кожен звір, але навіть я не маю сили розвіяти жахливі чари того острова.
— То ти самотня тому, що ти Чаклунка? — спитала Дороті.
— Ні, я самотня тому, що не маю ні родини, ні друзів.
Але я люблю самотність, тому, будь ласка, не набивайтеся зі своєю дружбою. Ідіть собі, та глядіть не наступіть на мій діамантовий палац.
— А де він? — спитала дівчинка.
— За оцим кущем.
Дороті сплигнула з Левової спини й забігла за кущ поглянути на діамантовий палац Самотньої Качки, хоча барвиста птаха обурено закрякала. І справді за кущем дівчинка побачила блискучий купол, складений із діамантів найчистішої води, акуратно посклеюваних, із отвором збоку, якраз таким, щоб пройти Качці.
— Де ж ти набрала стільки діамантів? — зачудовано спитала Дороті.
— Я знаю одне місце в горах, де їх насипано, мов гальки на березі, — відповіла Самотня Качка, — і наносила їх сюди в дзьобі по одному, тоді вкинула в річку, щоб вода їх як слід відполірувала. Потім я збудувала цей палац, і я певна, що це єдиний діамантовий палац у всьому світі.
— Ну, принаймні єдиний відомий мені, — відказала дівчинка, — та коли ти живеш у ньому сама, то я не знаю, чим він кращий за дерев’яний, чи цегляний, чи з простого каміння.
— А мені байдуже, розумієш ти чи ні, — сказала Самотня Качка. — Але я, щоб трохи просвітити тебе, поясню, що будь-яка домівка має бути прекрасна для тих, хто живе в ній, і зовсім не обов’язково, щоб вона подобалась чужим людям. Діамантовий палац — моя домівка, і вона мені подобається. Тому я крякати хотіла на те, подобається вона тобі чи ні.
— Так мені ж палац подобається! — вигукнула Дороті. — Знадвору він дуже гарний, але… — І урвала мову, бо Самотня Качка ввійшла маленькими дверима до свого палацу, навіть не попрощавшись. Дороті вернулася до своїх друзів, і вони рушили далі.
— Як ви гадаєте, Чарівнику, Качка правду сказала, що ніякі чари не врятують Тротту й Капітана Біла? — стурбовано спитала дівчинка.
— Ні, я думаю, що Самотня Качка помилялася, — поважно відповів Чарівник, — але можливо, що ці чари буде важче побороти, ніж я гадав. Я, звичайно, зроблю все, що можу, та ніхто не здатен зробити більше, ніж він може.
Це не зовсім розвіяло Доротине занепокоєння, але вона більше нічого не сказала, а скоро за коліном річки вони вже побачили острів Чарів.
— Он вони! — схвильовано вигукнула Дороті.
— Так, я бачу їх, — відказав Чарівник, кивнувши головою. — Вони сидять на двох великих мухоморах.
— Дивно, — зауважив Скляний Кіт. — Коли я покинув їх тут, ніяких мухоморів не було.
— Яка гарна квітка! — в захваті вигукнула Дороті, коли її погляд упав на Зачаровану Рослину.
— Не до квітки тепер, — озвався Чарівник. — Головне — вирятувати наших друзів.
Вони саме дійшли до місця навпроти острова Чарів, і Тротта та Капітан Біл, побачивши, що їхні друзі прибули, почали гукати, щоб вони швидше визволяли їх.
— Як ви там? — спитав Чарівник, приклавши руки дудочкою до рота, щоб вони там краще почули.
— Потрапили в халепу! — гукнув у відповідь Капітан Біл. — Заякорились тут і не можемо зрушити з місця, поки ви не знайдете способу обрубати швартові!