— Атож, — погодився моряк, — бо він таки важенький. Я міг би нести його потроху, але що кілька хвилин мусив би перепочивати.
— А не можна поставити його тобі на спину? — запитала Дороті в Лева-Боягуза.
— Та я згоден везти його, коли зумієш прив’язати, — добродушно позіхаючи, відповів Лев.
— Коли він упаде, — озвалась Тротта, — то квітка може зламатись і загинути.
— Я прикріплю її, — пообіцяв Капітан Біл. — Я зроблю з оцієї колоди рівну дошку й прив’яжу її Левові на спину, а на дошку поставимо вазон. — І зразу взявся до роботи. Але він мав тільки великого складаного ножа, й робота посувалась не швидко.
Тоді Чарівник вийняв із чорного саквояжа малесеньку пилочку, що блищала, наче срібна, й звелів їй:
Пилочка зразу почала пиляти і розпиляла колоду так швидко, що всі дивувалися, споглядаючи її роботу.
Пилочка неначе розуміла, для чого ця дошка потрібна, бо вийшла вона зверху пласка, а зісподу видовбана так, що якраз прилягала до Левової спини.
— Ну, це не те, що моє стругання! — в захваті вигукнув Капітан Біл. — Може, в вас є дві таких пилки, Чарівнику?
— Ні, — відказав той, старанно витираючи чарівну пилку шовковою хусточкою і ховаючи її в чорний саквояжик. — Така пилка є одна в усьому світі, а якби їх було більше, вони б не були такою дивовижею.
Дошку прив’язали на спину Левові — пласким боком догори, — і Капітан Біл акуратно поставив Зачаровану Квітку на неї.
— Щоб чого не сталося, — сказав він, — я йтиму поряд з Левом і придержуватиму вазон.
Тротта і Дороті сіли удвох на Голодного Тигра й поставили між собою клітку з мавпочками. Але Чарівникові, як і Капітанові, довелося тепер іти пішки, тому весь гурточок рухався повільно, і Скляний Кіт невдоволено бурчав, що вони так ще довго не дістануться до Смарагдового міста.
Кіт взагалі спочатку був не в настрої, та не встигли вони далеко від’їхати, як кришталевий звірок знайшов собі гарну забавку. Довгі хвости мавпочок раз у раз вистромлялися між ґратками їхньої клітки, а Скляний Кіт хапав їх тоді пазурами й смикав. Мавпочки вищали, і це надзвичайно тішило Скляного Кота. Тротта і Дороті намагалися спинити цю негарну розвагу, та тільки-но вони відверталися, Кіт знову смикав за хвостики, і був він такий меткий, що мавпочки рідко встигали відскочити. Вони обсипали Кота сердитою лайкою й трогали ґратки своєї клітки, але не могли вирватися з неї, а Кіт тільки сміявся.
Коли мандрівці вийшли з лісу й опинились на рівнині краю Жвакунів, уже смеркло, і їм довелось отаборитися на ніч, вибравши гарненьку місцинку біля струмочка. Своїми чарами Чарівник створив три шатра, поставлених рядочком на траві й забезпечених усім потрібним для вигідної ночівлі. Середнє шатро було для Дороті й Тротти, і в ньому стояли два гарненькі білі ліжечка і два стільці. Ще одне шатро, теж із ліжками й стільцями, було для Чарівника та Капітана Біла, а третє — для Голодного Тигра, Лева-Боягуза, Скляного Кота й клітки з мавпочками. Перед наметами Чарівник запалив багаття й повісив над ним чарівний казанок, із якого скоро почав виймати на вечерю всякі смачні наїдки.
Попоївши й погомонівши якусь часинку під мерехтливими зорями, всі зайшли до наметів, і люди скоро поснули.
Лев і Тигр теж уже куняли, та раптом їх розбуркало вищання мавпочок, бо Скляний Кіт знову смикав їх за хвости.
Голодний Тигр, розсердившись на той гамір, ревнув: «Ну, годі!» — і, побачивши Скляного Кота, підняв важку лапу й замахнувся на нього. Спритний Кіт ухилився від удару, але Тигрові пазурі зачепили клітку й зігнули кілька ґраток.
Потім Тигр ліг знову спати, але мавпочки швидко розібралися, що між зігнутими ґратками можна вилізти з клітки. Але вони не вилізли, а, пошепотівшись, повистромляли між ґратками хвости й принишкли. Скоро Скляний Кіт знову підкрався до клітки й цапнув за один хвостик.
Мавпочки вмить повискакували, і хоч вони були зовсім маленькі, але вдванадцятьох обсіли Скляного Кота й, учепившись йому в лапи, вуха і хвіст, узяли його в полон.
Далі витягли його з шатра й потягли до струмка. Мавпочки помітили, що берег вкритий густим липким багном темно-синього кольору, і, дотягши Кота туди, вимастили тим мулом його всього, навіть очі та вуха, так що Кіт не міг ні бачити, ні чути. Він уже не був прозорий, і його вкривав такий товстий шар намулу, що не видно було ні рожевого мозку, ні рубінового серця.
В такому вигляді вони завели Кота назад до намету й позалазили у свою клітку.