До ранку намул засох, і Скляний Кіт весь зробився тьмяно-синій. Дороті й Тротта жахнулись, але Чарівник тільки похитав головою й сказав, що так йому й треба, щоб не дражнив мавпочок.
Капітан Біл своїми дужими руками швидко вирівняв ґратки на клітці, а тоді спитав Чарівника, чи треба обмити Скляного Кота в струмку.
— Ще ні, — відказав Чарівник. — Кіт заробив покарання, тож хай цей синій намул — а він міцний, як фарба, — лишається на ньому аж до Смарагдового міста. Цей дурний звірок такий марнолюбний, що йому буде страшенно соромно, коли люди в Озі побачать його таким, і, може, він затямить цю науку й більше не чіпатиме мавпочок.
Одначе Скляний Кіт тепер нічого не бачив і не чув, тож Чарівник, щоб не нести його далі на руках, сколупнув намул із очей і вух, а Дороті протерла їх намоченою хусточкою.
Тільки-но спромігшись говорити, Скляний Кіт обурено спитав:
— Ви що, не збираєтесь покарати мавпочок за те, що вони утнули зі мною таку штуку?
— Ні, — відповів Чарівник. — Ти перший утнув з ними штуку, смикаючи їх за хвости, отже, вийшло так на так, і я радий, що мавпочки тобі віддячили.
Він не дозволив Скляному Котові піти до води обмитись, а змусив його йти за всіма, коли вони рушили далі до Смарагдового міста.
— Це тільки частина твого покарання, — сказав Чарівник суворо. — Коли ми прибудемо до палацу, Озма посміється з тебе, і Страхопуд, і Залізний Дроворуб, і Тік-Так, і Кудлач, і Блискучий Гудзик, і Клаптикова Дівчина, і…
— І Рожеве Кошеня, — додала Дороті.
Ці останні слова вразили Скляного Кота найтяжче.
Рожеве Кошеня завжди сварилося зі Скляним Котом і наполягало, що плоть варта більше за скло, а Скляний Кіт піддражнював Рожеве Кошеня тим, що воно не мало рожевого мозку. Та тепер рожевого мозку не було видно за синім намулом, і коли Рожеве Кошеня побачить Скляного Кота в такому вигляді, це буде страшенне приниження.
Кілька годин Скляний Кіт ішов цілком слухняно, але перед полуднем вичекав нагоду, коли ніхто на нього не дивився, і чкурнув у високу траву. Він пригадав, що тут недалечко є малесеньке озерце з чистою водою, і щодуху гайнув туди.
Ніхто не помітив, що він зник, аж поки спинились пообідати, а тоді було вже запізно розшукувати його.
— Мабуть, пішов кудись обмитися, — сказала Дороті.
— Дарма, — відказав Чарівник. — Я гадаю, що цей скляний звірок уже достатньо покараний, та й не забуваймо, що він урятував Тротту й Капітана Біла.
— Спочатку завівши їх на той Зачарований острів, — нагадала Дороті. — Але я теж гадаю, що Скляного Кота покарано достатньо, і він, може, не буде вже смикати мавпочок за хвости.
Скляний Кіт не вернувся до наших мандрівців. Він іще гнівався, та й ішли вони як на нього надто повільно. А коли вони прибули до палацу Правителів, трохи не перший, кого вони побачили, був Скляний Кіт, що лежав, скрутившись, на лавці, блискучий, чистий і прозорий, як завжди.
Але він удав, ніби не помітив їх, і вони мовчки проминули його.
ВИЩА СПОРТИВНА ШКОЛА
ороті та її друзі прибули до палацу Правителів вчасно.
Озма саме правила суд у своїй Тронній залі. Вона слухала позов професора Жука-Хитуна, директора Державної вищої спортивної школи, який просив її покарати деяких учнів.
Ця школа стоїть у краю Жвакунів, але недалеко від Смарагдового міста. Щоб її учні могли присвячувати весь свій час спортивним вправам, як-от — веслування, футбол тощо, професор Жук-Хитун винайшов набір Навчальних пігулок. Одна така пігулка, яку учень ковтав після обіду, нібито зразу наділяла його розумінням арифметики, або алгебри, або якоїсь іншої галузі математики. Інша пігулка давала учневі повний обсяг знань з географії. Ще після однієї пігулки учень умів правильно вимовляти найскладніші слова, а ще одна давала йому чудовий почерк. Були пігулки з історії, з механіки, з домашнього куховарства, з агрономії, і байдуже було, здібна дитина чи тупа, бо пігулки вмить навчали всього. Цей спосіб, що його запатентував у країні Оз професор Жук-Хитун, економить папір і книжки, а також нудні години, марновані на навчання в деяких наших школах, не так щедро обдарованих долею; крім того, він дає учням змогу присвячувати весь свій час верхогонам, бейсболові, тенісові та іншим чоловічим і жіночим видам спорту, яким дуже заважають інші навчальні предмети в тих Храмах навчання, де не знають Навчальних пігулок.
Але сталося так, що професор Жук-Хитун (який винайшов так багато, що в нього вже виробилася звичка винаходити) необережно винайшов обідню пігулку; не більша за ніготь із вашого мізинця, вона містила у сконденсованій формі заміну для тарілки супу, порції смаженої риби, ростбіфа, салату й десерту, й живила людину так само, як повний обід.