— А що таке чаклун? — спитав він. — І що таке хлопець?
— Невже ти не знаєш? — спитала дівчинка.
Кікі похитав головою. Тоді засміявся.
— Я, здається, не знаю нічого.
— Діло дивне, — промовив Чарівник. — Одягнений він, як Жвакун, отже, колись жив у краю Жвакунів. Звичайно, він нічого не зможе розповісти нам ні про себе, ні про свою родину, бо забув геть усе, що знав.
— Тепер, коли вся зіпсутість із нього вийшла, він здається досить милим юнаком, — сказала Озма. — Хай живе у нас, ми його навчимо жити по-нашому — бути щирим і поважати інших.
— Ну, тоді це щастя для нього, що він напився води Забуття, — зауважила Дороті.
— Атож, — погодився Чарівник. — Але мене дивує одне: як це такий молодий хлопець узнав таємне слово, здатне відмінювати живі істоти. Може, його товариш, що тепер ув’язнений у цьому волоському горісі, — це справжній Чаклун, хоча й пам’ятаю, що саме цей хлопець у подобі звіра шепотів чарівне слово в дупло, звідки я й підслухав його.
— Що ж, скоро ми довідаємося, хто він, — сказала Озма. — Може, він виявиться ще одним Хлопцем-Жвакуном.
Чарівник поклав волоський горіх біля джерела й проказав так само повільно й урочисто, як і перше:
— Я хочу, щоб ти вернувся в свою природну подобу і щоб тебе мучила спрага — пірзкщглі Вмить горіх зник, а на його місці з’явився Коструббо-Ном. Він теж стояв обличчям до джерела, теж узяв кухлик, набрав води й хотів уже пити, коли Дороті вигукнула:
— Ой, та це ж старий Король Номів!
Коструббо крутнувся на місці й став обличчям до них, з кухликом у руці.
— Так! — гнівним голосом сказав він. — Це старий Король Номів, і я збираюсь підкорити всю країну Оз і помститись вам за те, що скинули мене з трону. — Він розглядівся довкола й повів далі: — Яєць тут ніде не видно, і я могутніший за всіх вас укупі! Я не знаю, як попав сюди, але збираюсь почати головний бій у своєму житті — і я його виграю!
Вітер куйовдив його біле волосся й бороду; очі горіли ненавистю й помстою, і наші друзі були так здивовані й приголомшені несподіваною появою цього давнього ворога озминського народу, що тільки мовчки дивились на нього та нітились під його несамовитим поглядом.
Коструббо засміявся. Випив воду, кинув кухлик на землю й розлючено сказав:
— А тепер… а тепер… а…
Голос його дедалі лагіднішав. Він потер рукою лоб зі сторопілим виглядом і погладив довгу бороду.
— Що я хотів сказати?.. — благально мовив він.
— Ви не пам’ятаєте? — спитав Чарівник.
— Ні, я забув.
— Хто ви? — спитала Дороті.
Він трохи подумав.
— Я… Я… далебі, не знаю, — промимрив.
— А хто ми! Теж не знаєте? — спитала дівчинка.
— Уявлення не маю, — відказав Ном.
— Скажіть, а хто оцей юний Жвакун? — спитала Озма.
Коструббо подивився на хлопця й похитав головою.
— Я з ним не знайомий. І з вами всіма теж. Я… я сам із собою не знайомий, — докінчив він. Тоді погладив по голові Лева й промимрив:
— Хороший песик!
Лев обурено загарчав:
— Що ж із ним робити? — збентежено спитав Чарівник.
Колись давно лихий Король Номів уже приходив сюди, щоб підкорити нас. Тоді, як і тепер, він напився води Забуття й став нестрашний. Та ми вирядили його назад до Королівства Номів, і там він скоро знову навчився лихих звичок.
— А тому, — сказала Озма, — треба знайти для нього місце в країні Оз і тримати його тут. Бо тут він не може навчитись нічого поганого й завжди буде такий невинний, як наші люди.
Отак колишній мандрівний Король знайшов нову домівку, мирну й щасливу домівку, де він був цілком задоволений життям, де його дні минали в невинних розвагах.
