Баба Франя, щоправда, ще трохи побурчала, мовляв, не подобається їй така мандрівка, бо степ є степ, а їхати мають не на ярмарок, але дядько Яків її одразу заспокоїв:
— Не подобається на волах? То попросіть Гапку, вона вас на ступі підвезе. Якщо не втопить по дорозі в якійсь копанці.
— Бачиш? — повернулася баба Франя до діда Оха. — Чому ти молодь учиш? Слухають, як ти з мене кепкуєш, та й собі вже…
— А я хіба що? Я нічого… Давайте краще зберемося швиденько, бо валка без нас пройде.
— Не пройде. Чи я не знаю, що ти Даринку ластівкою послав чумаків попередити?
Щось таке про чумаків Богдан читав у підручнику з історії. Але запам'яталися йому лише круторогі воли, точніше їхні опудала в Ніжинському краєзнавчому музеї, куди він з батьками ходив, як вони гостювали у батькових родичів. Їм іще екскурсовод сказав тоді, що чумаків уже немає років зі сто, якщо не більше, і навіть отакі воли з великими рогами давно повимирали. А чим ці чумаки займалися і що таке валка, нарешті, чому з ними було безпечніше, аніж самим іти через степ, поки що залишалося для хлопця таємницею. Бо на картині, що висіла над опудалами, чумаки сиділи увечері коло багаття, і що у них там на возах лежало, не роздивишся.
Коли всі четверо вибралися за околицю, де в тінистому гайочку відпочивали чумаки, Богдан одразу зрозумів, що отой художник, який для музею картину малював, ніколи в житті живих чумаків та їхніх волів не бачив. Бо на що вже воли дядька Якова були і величенькі, і круторогі, але в порівнянні з чумацькими вони видавалися просто телятами. Та й чумацькі вози або, як потім йому пояснили, мажі, скидалися чимось на взірець бойової машини піхоти, хіба що без башти з кулеметом. І самі чумаки, які спокійно запрягали своїх величезних волів, були як один широкоплечі, високі й мускулясті. Зодягнені всі вони були так, як решта в цьому світі, — у полотняний одяг і шкіряне взуття, плетене з ремінців. Те, що Богдан спершу назвав сандалями, але Даринка підняла його на сміх і пояснила, що то постоли. От тільки брилі у чумаків були крислатіші, аніж у дядька Якова. Та за поясами стирчали криві ножі у шкіряних піхвах. Але найбільше вразили Богдана воли чумацького отамана. Ні, вони були не просто найбільші з усіх тридцяти пар волів, що складали валку. Їхні роги… Богдан спочатку подумав, що вони пофарбовані, та коли підійшов ближче, зрозумів, що то не фарба, а тонкий шар жовтого металу. На вигляд, як справжнісіньке золото.
— Здоров, небоже, — привітав отамана дядько Яків. — Дивлюся, ти вже на справжнього ватажка вибився. Он волам уже й роги позолотив.
— І не кажіть, дядьку, — відгукнувся молодий отаман. — Ким би я був без тих воликів та своєї ватаги? Клятий коваль-волох здер з мене за роботу добряче, зате золото чистісіньке! Здаля видно: не хто-небудь, а чумаки їдуть!
Доки віталися, решта чумаків робили своє: обережно повитирали з волячих морд краплі води, змастили дьогтем кожну вісь, перевірили, як короб воза тримається на міцних, окованих залізом люшнях.
— Важниці не позабувайте, як минулого разу, — гукнув отаман, — бо як віз перекинеться, будете на власних спинах піднімати.
Чумаки слухняно перевірили, чи на місці довжелезні товсті жердини, схожі швидше на запасні голоблі. Потім допомогли залізти на отаманського воза бабі Франі й підсадили Богдана. Точніше, підкинули як пір'їнку. Він навіть не встиг сказати: «Я сам!», як упав на мішки, вкриті баранячими шкірами. Дядько Яків і дід Ох умостилися поряд. З ярма спурхнула ластівка, сіла дідові на плече, щось прощебетала — і полетіла кудись попід хмари.
— Гей-гей! — гукнув отаман, ляснули батоги, зарипіли навантажені короби, і валка повагом рушила.
Коли Богдан придивився уважніше, то побачив, що чумацькі вози відрізняються від звичайних не тільки розмірами і конструкцією. І ярма, і голоблі, й борти коробів були прикрашені вигадливою різьбою й оковані тоненькими смужечками металу, схоже на те, що міді. А ще вози майже не підкидало на вибоїнах, короби лише м'яко колисало.
— То скажи мені, небоже, — озвався дядько Яків до отамана, — ти Орду давно зустрічав?
— Орда, дядьку, сидить коло свого моря і ще навіть коней не підкувала.
— Та ти що? Бони ж у цю пору якраз і налітають.
— Біда у них, дядьку. Хан занедужав. А на сина-спадкоємця не сподобився. Самі дівчатка. А в Орді — не як у нас, коли у великих князів і доньки володарками ставали. Там тільки сина подавай — і край! От Орда і колотиться, хто ж із племінників ханського бунчука собі забере.
— Тоді, пане отамане, я чогось не розумію, — подав голос дід Ох. — Якщо Орда сидить у своїх землях, то хто ж тоді позавчора напав на нас на кладці, а ще за день до того — на Мамая в степу? І хто ж тоді всю цю ворожбу навколо нашого хлопця розводить?