Життя швидко дало мені відповідь на моє питання: я знайшла кілька яличок, зів’ялих, з опущеною чатиною. Бо тільки камінь росте без коріння, як співають у пісні. Але я хотіла, щоб жили й росли мої гості з Каліфорнії, мої гості з сірої безодні віків. Живіть, живіть! У вас же неприборкана сила, якої не вбили мільйони віків, не погубив океан, не спалило сонце. Мусите жити!
Вони стали наче моїми донями — так боліло мені їхнє вмирання. Але — ні, не дам вам умерти!
Малою пилочкою я відрізала кусок мозолі з двома яличками. Праця нелегка, бо тверде й вогке дерево дуже тяжко різати, та ще ж так, щоб не пошкодити паростків. Все ж завезла я їх панові, що його звання — любов лісу.
— Пане ліснику, оце вам кусок, а на ньому допотопний ліс. Збережіть його життя!
Поклав знову до скляної коробочки, але на дно насипав землі. Секвойки ще жили, ще зеленіли. Але до двох тижнів були мертві. Бура нежива лежала мозоля серед води, і на ній розпаношилась пліснь, поросли гліни, вони, що люблять мертве.
Що ж мені робити, як же зберегти життя тих, що ще зостались у мене?
Пан Перкінс має великі теплиці. У цих скляних палатах він годує гвоздики. Надворі зима, лютує мороз, але під холодною розіскреною синявою неба, що заломлюється крізь скляний стіжок склепіння, цвітуть найрозкішніші гвоздики. Вони, що привикли до яскравого сонця Кольорадо, ловлять його сяйво і тут, у північній країні, та цвітуть життєрадісно і пахнуть солодко, принадно.
— Пане Перкінс, он вам секвої!
Пан Перкінс знає досконало все про них. Тільки не знає, чого хочу від нього. А я хочу життя для мого сучка з кількома зеленими пагінцями!
Спершу відмовляється. Для вас, мовляв, городництво — розвага, а для мене тяжке звання. Де мені присвячувати час і увагу експериментуванню, та ще й неуспішному!
— Прошу, прошу, прошу! Подумайте: коли виросте секвоя, посадите в себе в садку і кожному розказуватимете її історію.
Пан Перкінс сміється. І — знову скрипить пилка, і він відрізує малесенький кусочок з двома секвойками і зараз же садить його у горщик з мохом, до якого додає дрібку землі.
Я йду, і тягар спадає з моїх грудей: мою відповідальність за життя перебрав ще хтось.
Смерть зацарила в моєму допотопному лісі. Мертвий і чорний кусок моєї мозолі ліг на полиці між іншими дрібницями, що їх я привезла з подорожі. Не стало ясної молодої зелені на вікні. За вікном тільки дикі поля, а позаду нього — лікарня.
Але там, за дорогою — теплиці. Що діється там? З маленькою тривогою заходжу туди щокілька днів і дивлюсь на обличчя пана Перкінса, готова вичитати на ньому грізну вістку. Але пан Перкінс сміється і веде мене до полиці, де в кутку малопомітний горщик. І глянь: на кінчиках гілок появилися малесенькі бруньки, ще ясніші, ще зеленіші, ніж рослинка. Живе, житиме!
Відкіля береться життя? Відкіля його сила? Сонце й вологість теплиці допомогли йому, алеж сонце й вологість були й у мене й у лісника, але рослинки погинули. Де загадка життя? Невже цю священну іскру передав батько-мозоля тільки цим двом донькам своїм? Вони не народжені з насіння, тільки з батьківського коліна, чисті панни.
Вони росли швидко, до року висота їх була півметра, і широко розкинули вони гілки, завжди посипані бруньками, і гін їх був рівний, гордовитий і стрілчастий, як їхніх батьків там, у проваллях Сієрра Невади. Пестило їх сонце, гріло їх штучне огрівання теплиць, і маленькі водограйчики, що бігли рядком уздовж стін теплиць, одягали їх постійно срібними росинками. Як там, на побережжі Великого Океану. І знову пилка пана Перкінса розділила дві сестри-близнючки. Відокремлені, вони стали ще кращі, ще розкішніші.
Два роки проминули. За той час сестри-секвої вигналися високі й рівні і вершками сягали скляного склепіння свого житла. Здавалося, немає стриму пишному ростові, немає сили, що поборола б їхнє прямування до висот. І тоді секвої вимандрували на Діброву.
Гей, сестри! Яка доля жде вас від посухи й від холоду?! Але ж ви любите волю, і вам у хаті все одно життя не було б. Може, ви звикнете до дібров’яних холодних зим, і, може, Петро даватиме вам водиці, і туман з озера поїтиме вас, як рідних дітей своїх?
Серед чагарнику на вогкому ґрунті зажили секвої. Неподалік смерек. Шуміли вони темною гущею крислатого гілля, купалися в сонці та не боялися вітру. Вони, що вродилися й жили на Діброві. Пахнули живицею, і птахи гніздилися в їхній чатині. Під нею зажили сестри-секвої і знаходили захист та тепло. Надозерний туман прибирав їх краплинками води і поїв їх грунт, що не так ще давно був дном озера. Чорна торфячка свідчила про її історію. Раз у тиждень я приїздила до них, сідала побіч і говорила до них і раділа їхньому ростові, їхньому стрілчастому бігові у височину. Коло їх ніг росли маленькі смерічки, однолітки з ними, і були вони наче клубки вовни супроти гордовитих стрімких секвой.