Пізнім літом заїхали бульдозери. Вони рівняли берег, вибирали багно та відвозили його на недалеку мокравину, а на це місце навозили пісок. Вижолобили узбіччя понижче адміністраційного будинку та опоганили його. Так, наче б хто велетенськими опазуреними лапами дер землю. Так вибирали пісок, так вони робили пляжу. Але для цього треба було кращого доступу й сполучення пляжі з пісковим пагорбом. Тож вирішили проробити дорогу.
Ще поки взялись за цю роботу, Петро викопав секвої та посадив їх на схилі над новою дорогою, в тіні дерев, що ростуть на пагорбі, на пісковому ґрунті. Не доходив туди туман — його перехоплювали хаща й надозерний ліс. Не напував коріння сухий ґрунт.
Секвої перестали рости, поматовіла їхня чатина, кінчики гілок почали жовкнути. Чи підливав їх Петро, якого я так просила? Очевидно, що ні. Де ж би йому хотілося нести відро води так далеко! Для нього кожна деревина однакова і жадної не треба підливати — сама собі родить.
На зиму їх добре обгорнули сухим листям та пластиковими плахтами. І випала вона, зима, в тому році довга, морозна й суха. Таких морозів, як кажуть, двадцять років не було.
Коли навесні розкрили їх, вони стояли рівні, стрімкі і червоні. Ні дрібки зелені, ні сліду життя! Убили їх посуха й морози, їх, чужинок, що народились і зросли в теплиці. Чужина вбила їх, вороже підсоння. Як не одного з нас…
Не раз потім дібров’яни ходили в ліс шукати секвой. І розказували, як бачили сльози, що стікали по обличчі людини, що викохала їх.
Я врятувала хоч частинку їхнього молодого життя: влітку я зняла маленькі гілочки і поклала їх у воду. В ній вони зеленіли декілька місяців. У той час стопка, якою були колись сполучені зі стовбуром, ствердла, здеревіла й побільшилась. Тоді я посадила їх у себе в кімнаті. Вони прийнялися й випустили ніжну зелену чатину. Таку, як мала їхня мати. І ростуть вони в мене на вікні.
А до Діброви я їх не повезу.
Бурундуки
Великих звірів, як відомо, немає на Діброві. Але й малі, навіть найменші мають цікаве своєрідне життя, пригоди, справи, найчастіше нам незрозумілі. Щождо бурундуків (їх замериканська називають чіпмонками), то це крихітні звірки, похожі на мініятюрні вивірки, і живуть вони всюди, і повно їх і в Діброві. Як же живуть вони, оці підстрибуючі та підбігаючі мишенята?
Старий вистромив із землі ніс. Пахнуло раннє весняне повітря, ніде нема небезпеки, тож виставив голову. Голова була темнобронзова, аж чорна, і на ній, на яснішому місці — живі, рухливі, чорні очі. Коли весь він вийшов з печерки, ви могли помітити, що одна чорна смуга вибігала з голови на спину та по обох боках спини на жовто-сіруватому тлі темніли такі ж дві чорні смуги. Вони вибігають на хвіст, через це він темніший від усього тіла. До того ж він злегка пушистий і в постійному русі.
Старий сів на камені та почав рухливими передніми лапками умивати обличчя — на ньому були грудки землі. Прищулив малі кругляві вуха, і вони лягли на темній смузі, що вибігала по боках від очей. Закінчивши ранішню туалету, Старий завертівся на камені й закликав: чик, чик, чик! М’який привітний поклик робив у такт руху хвоста.
— Чик, чик, чик! — відгукнулося неподалік, а потім позаду і здалеку. Отже, добре: усі сусіди вже надворі, і небезпеки немає. Пора ж тепер поснідати. Старий підстрибнув і зловив лапками гілку, обвішану торішніми ягодами. Передаючи гілку однією лапкою в другу, він нагнув її та, придержуючи лапками, став обгризати ягоди. Заспокоївши перший голод, Старий подався в напрямі до озера: там можна найти щось живе, щось ситніше. Взагалі, бурундуки рослиноїдні та люблять всілякі горіхи, насіння й овочі, як от яблука, грушки, помідори, але потребують і залюбки їдять м’ясо, як от червяків, мишей, пташок та їх яєчка, а навіть невеличких гадюк. Такий харч економний і, попоївши його, можна на деякий час занехати лови, а замість того вигріватися на сонці, що бурундук дуже любить, або гратися з приятелями — теж мила розвага.
У той час у печері, звідкіля виліз Старий, заворушилась його дружина. Для неї минув час весняного кохання, і тепер пора подбати про майбутнє. Вона прибирала в хаті. У просторій кімнаті було в одному кутку ліжко — тепер, після весілля, у великому безладді: сухе листя, гілки та сіно порозкидані по хаті. Все це Бурундучиха позгрібала й привела до ладу. Треба знати, що під ліжком був склад харчів, і він підносив ліжко восени майже під стелю. Тепер цей склад був порожній, як теж і дві комори, що прилягали до кімнати. Їх усіх треба наповнити, бо, як народяться малі та прийдуть перші тижні материнства, харчі будуть необхідні. А все це мусить зробити вона сама, бо Старий, як вийшов з хати, більше до неї не вернеться, і про все мусить подбати вона, Бурундучиха. Тож подалася вона до виходу.