— А брехати вмієш?
— Ні, паночку, то тільки пси брешуть…
— Але мусиш знати: як тебе зловлять з краденим, то мусиш казати, що не брав чуже, хоч би тебе на тріски рубали.
— Добре, паночку, що ви мені все файно розказали.
— Тепер місяць поробиш за так, а я подивлюся, чого ти є вартий.
— Най буде, як ви кажете.
Тягниверітка все встигав зробити: і в полі, і вдома, і дитину колисати, і кукурудзу теребити. Пан був ним контетний. Потому спитав:
— Яку хочеш платню за одинадцять місяців?
— А чому не за дванадцять?
— Бо те, що-сь заробив, то вже і з'їв за місяць.
«Цей захланний пан, — подумав Василь, — добре мене обрихтував, та най…»
— Ну, будеш служити чи ні? — спитав пан.
— Буду, але хочу, аби у гміні ми уклали якийсь контракт чи що…
— Ходім, — згодився пан.
Прийшли до гміни. Наймит каже писареві:
— Ви, пане, пишіть то, що буду говорити. Так і так напишіть, що я наймаюсь… І там ще дошкрябайте, що яка плата, така й робота. Наймит намалював хрестик під контрактом і пішов з паном додому.
— Завтра підеш косити, — сказав пан.
— Най буде, як косити, то косити.
На другий день прокинувся аж перед полуднем.
— Чому так довго спав? — розсердився пан.
— Аби була сила для коси.
Пообідав, сів у холодочку і почав косу клепати. Так клепав, що аж заснув. Пан знову крикнув:
— Ану, чому спиш? То лише пани мають право спати по обіді.
— Для свого здоров'я я теж пан, — відповів Василь.
— А коли будеш косити?
— Та вже завтра. Сьогодні злагоджу косу.
Вранці розбудив його сам пан. Наймит файно поснідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:
— Сьогодні, пане, не піду косити, бо, мабуть, буде дощ.
— А що хочеш робити?
— Пожену коні пасти.
— Е, ні, ти будеш там весь день вилежуватися. Не пущу. Іди косити!
— Зачекайте, пане, не пилуйтеся, бо в мене ще коса не доклепана.
Сів у холодочок і клепав до обіду. Пообідав і вийшов надвір. Подивився на небо і каже:
— Ади, пане, збираються хмари… — Пішов до стодоли, зарився у солому і так спав, що й не вечеряв. Уранці пан будить:
— Вставай, треба косити!
Наймит почав взуватися. Одну ногу взув, а коли став узувати другу, то знову заснув. Пан закричав:
Вставай, коні голодні, що жолоби гризуть! Треба трави їм накосити.
— А я що? Дивіться — взуваю постоли. Думаєте, що це так легко? Доки соломи в них настелиш, то за той час можна один покіс утяти. Купіть мені чоботи. Тоді все піде жвавіше.
— Чоботів захотів! Ходи в постолах, бо ти є мужик. На ніч не роззувайся — спи у постолах.
— Добре, паночку, більше роззуватися не буду.
Василь файно поснідав і чухає потилицю:
— Що маю робити?
— Бери косу й нараз іди косити! На обід не приходь — донька принесе їсти.
Наймит узяв косу, але без кіссяти, і поплівся в поле. Ліг на межу й захропів. На обід його розбудила панова дочка. Дівчина здивувалася:
— Ти не вкосив ані стеблини?
— А чим я мав косити? Пан веліли взяти лише одну косу, а про кісся, брусок і кушку навіть не згадали. Я ж повинен слухатися пана і не касувати його розказу. Давай мені- обідати.
Василь поїв, ліг спати. Панова донька принесла тим часом кісся, брусок і кушку. Розбудила наймита. Він набив косу, потягнув по ній пару разів бруском. Потім сказав дівчині:
— Сідай та поговоримо. Увечері підемо на вулицю?
Василь був леґінь файний, подобався дівчині.
— Я б пішла, але тебе не пустять. Ти маєш кукурудзу теребити. Підемо вже завтра.
Забрала торбу з порожньою мискою і пішла додому. Василь ще встиг кілька разів махнути косою, як сонце помалу почало заходити. Поклав косу на плече і теж пішов додому.
— Як косилося? — спитав його пан.
— Добре, але ще не закінчив.
— Зараз повечеряй і стереби мішок кукурудзи. Не забудь лягти у постолах.
— Файно, пане, — відповів Василь.
Пішов до стодоли і заліз у солому. На сніданок пані дала йому миску гальоп-зупки. Він висьорбав і знову пішов у солому. Пан закричав:
— Ти чого спиш у робітню днину?
Василь вийшов надвір, подивився на небо і каже:
— Зараз буде дощ. Я ліпше вижену коней на пасовисько, бо вони, ади, вже застоялися у стайні. Ще можуть вкалічіти!
— Нєх бендзє,— мовив пан. — Але щоб ти там задурно не сидів, то візьми два мішки клоччя і сплети мені мотуззя.
— Це я добре вмію, пане. Я такий мотуз ізсукаю, що не соромно вам буде і повіситись на ньому.
— Ну-ну, не теленькай язиком!
Узяв Василь два мішки клоччя і погнав коней на пасовисько. На дорозі здибав Мошка-ганделеса, який їздив по селах і вимінював на крони всіляке дрантя. Василь кинув міхи на Мошкову фіру і заправив:
— Дай мені якусь шустку, пів-ока горілки і пачку турецького бакуну.
Мошко забрав клоччя і дав Василеві все, що він просив.
На пасовиську наймит випив горілку, запалив собі файку, як доброго року, і почав чистити камінчиком оту дурну шустку. Вона заблищала, як золота. Більше не мав, що робити. Ліг на травичку і заснув. Як зайшло сонце, прокинувся, сів на коня й поїхав додому.
— Де мотуззя? — спитав пан.
— Я, пане, не плів, бо був гарячий день. Клоччя так пересохло, що почало рватися в руках. Лишив-им його в полі, аби відійшло трохи від роси. А вже завтра зранку візьмуся до роботи. Аби рано встати, не буду навіть постоли скидати.
— Нєх бендзє,— мовив пан.
— Вночі пішов дощ. Пан втішився, що клоччя намокне. Ото будуть мотузки!
Василь пішов у поле. Спутав коням ноги і ліг спати.
Увечері пан спитав:
— Де є мотуззя?
— Не плів-им, пане, бо клоччя було замокре. Аби не пропало, я накрив його своїм сардаком. І завтра буде акурат.
— Досить мене дурити, пся крев! — розлютився пан.
На другий день рано поїхали на поле обидва. Але Василь не поспішав і гнав коней так, аби приїхати якраз після заходу сонця. А щоб панові пустити в очі диму, почав розповідати:
— Я колись служив у одного дідича, що мав великий ліс. У тому лісі є велика скеля. Дідич щороку йшов до скелі і тричі бив по ній своїм носом. Ударить раз — із скелі посиплеться цілий мішок золота, ударить другий раз — Має мішок срібла, вдарить третій раз — збирає мішок діамантів. Він більше не бив носом, бо трьох мішків було йому доста на цілий рік.
Пан аж підскочив:
— А ти не повіз би туди і мене? Може, і я б натеребив носом якийсь мішок грошей.
— Можу, пане, туди повезти не тільки вас, але й вашу паню. Все-таки два мішки грошей — то не один. І я щось заробив би коло вас.
— А чому ти, Василю, не служив там далі? — цікавиться пан.
— Не міг. Там такі блохи, як ваші барани.
— Василю, твій язик плете щось не те!
— Не вірите, паночку? Тоді подивіться, які там гроші сипляться зі скелі, коли вдарити носом… — і Василь показав шустку, яку начистив камінчиком на пасовиську.
Пан приклав її до носа і сказав:
— Ади-и-и, пахне скелею!
Приїхали у поле тоді, коли вже стемніло. Почали шукати міхи з клоччям. Василь водив пана по всьому пасовиську, але міхів ніде не було. Побачили вогник.
— Йой, пане, там вовки! Тікаймо, бо вони з'їдять нас з постолами.
Пан так перепудився, що скочив на фіру і закричав:
— Гони, Василю, борзо!
Наймит не пилувався. Довго поправляв збрую, а потім довго шукав батога. Ще й приповідав:
— Не так мені шкода того клоччя, як сардака, бо теплий був сардак. Може, ще пошукаємо?
— Гони коней борзо!
— Ну то лягайте на помостину, щоб ті вовки не уздріли нас.
— А ти, Васильку?
— Мені себе не шкода! Як нема сардака, то най і мене вовки з'їдять.
Пан ліг на помостину, Василь накрив його бур'яном. Відтак ударив коні батогом і погнав по шанцях і ярах. Пан обтовкся, як просо у ступі, але мовчав — боявся вовків. Потім почав просити: