Выбрать главу

– Може, ти й маєш рацію, – сказав я.

І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що були безрезультатними.

Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна полія. У першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував, пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі. Ритка взяла його без дозволу – щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський Їжачок!» Рудим Африканським Їжачком, як ви пам’ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний (я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий, дотепний, жвавий – будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль! Скільки разів у мріях своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з води… Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не нападали… Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це, звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, тукаючи той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?… Весь чоловічий склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри. «Ой! – мало не скрикнув я. – Це мені знак, що треба бігти по чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся – Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник – спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика я біг так, наче за мною сто вовків гналося… Добігаючи до скверика, я ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу: до лавки біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж спинився вражений – мабуть, не думав мене тут побачити…

– Ц-це ти? – розгублено спитав він.

– Це я! А це ж, мабуть, ти? – уїдливо сказав я. Ромка почервонів:

– Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!

– Еге, шукав! – пхикнув я. – Нічого ти не шукав! Просто вирішив сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… – сказав я і одвів очі – соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.

– Ой! А де ж окуляри?! – вигукнув Ромка. – Знову зникли! Я ж щойно бачив – вони лежали!

– І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.

І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено мружила очі і крутила на всі боки головою.

– Хлопці! Ви не бачили окулярів? – спитала вона. У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою.

Він теж розгублено закліпав очима і пробелькотів:

– Ба-бачили…

– Але вони зникли! – сказав я. Бабуся зітхнула:

– Якщо зникли – це погано… Бо вони особливі…

– Ч-чарівні?! – прохопився я.

– Авжеж! – хитнула головою бабуся. – Чарівні! Телескопічні!.. На спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не втраплю…

– А ми вас проведемо! – вигукнув я. – Правда, Ромко?

– Авжеж! – підморгнув він мені.

– Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! – бабуся поклала руку мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу щось сказати, і він спитав: