Я потягнувся до ручки дверей, щоб випустити Ліну.
— До зустрічі в школі, чувак.
І стис Лінину руку.
«Готова?»
«Наскільки це можливо».
Ми навприсядки пробралися між машинами й опинилися на тому боці стоянки. Емілі я не бачив, але чув, як вона горланить з-поза пікапа Еморі:
— Не залишайтеся осторонь! — Емілі наближалася до вікна Керрі Дженсен. — Ми створюємо в школі новий клуб під назвою «Янголи-охоронці». Допомагатимемо боронити нашу школу, повідомляючи про насильство чи дивні вчинки. Особисто я вважаю, що за безпеку школи відповідає кожен з вас. Якщо хочете приєднатися до клубу — ми чекаємо на вас у їдальні після уроків, — голос Емілі тихішав, а Ліна міцніше стисла мою руку.
«Що все це значить?»
«Гадки не маю, але вони точно ненормальні. Ходімо».
Я хотів був підняти її, але вона потягнула мене вниз.
— Мені потрібна хвилинка, — сказала вона, сидячи біля колеса.
— Ти як?
— Поглянь на них. Вони думають, що я звірюка, навіть вигадали клуб!
— Вони не виносять інших, несхожих, а ти новенька. Розбилося вікно — їм же треба когось звинуватити. Це просто…
— Полювання на відьом.
«Я не це хотів сказати».
«Але саме так ти подумав».
Я ухопився за її долоню, і по мені знову побігли мурашки.
«Не треба».
«Треба. Я дозволила таким, як вони, вижити мене з попередньої школи. Я не допущу цього знову».
Ми вийшли з-за останнього ряду машин і побачили їх: місіс Ашер і Емілі складали зайві коробки з флаєрами до бусика. Ідей з Саванною вручали листівки дівчатам з команди підтримки й усім хлопцям, охочим роздивитися ноги Саванни або її пишне декольте. Неподалік них розмову з матерями вела місіс Лінкольн. Вона, скоріш за все, обіцяла включити їхні будинки в туристичний маршрут «Південна спадщина», звісно, якщо вони натомість зроблять директору Гарперу декілька дзвінків. Місіс Лінкольн простягнула матері Ерла Петті планшет з ручкою, і за хвилину я збагнув… ні, цього не могло бути.
Петиція.
Місіс Лінкольн побачила, що ми стоїмо на стоянці, й витріщилася на нас. Інші матері теж перевели погляд. Якусь мить панувала тиша. Я вже був понадіявся, що вони передумають, позабирають свої папірці, позамикають бусики й вагончики і поїдуть додому. Це ж я, Ітан Вейт, а це місіс Лінкольн, в будинку якої я ночував не рідше, ніж удома; і місіс Сноу, яка взагалі доводилася мені якоюсь чотириюрідною сестрою; і місіс Ашер, що забинтувала мені руку, коли я у десять років розсік її до м’яса рибальським гачком; і місіс Еморі, що зробила мені першу класну зачіску. Ці жінки знали мене з самого малечку, вони не зможуть так зі мною вчинити. Вони дадуть задній ХІД.
Напевно, цю мантру слід було повторювати разів сто.
«Усе буде добре».
Коли я зрозумів, що помилився, було запізно. Вони вже оговталися від шоку, побачивши нас із Ліною разом.
Очі місіс Лінкольн звузилися.
— Директор Гарпер, — вона перевела погляд з Ліни на мене і похитала головою (скажімо так, обідати у Лінка мені тепер зась), а потім промовила голосніше, — директор Гарпер обіцяв нам повну підтримку. Школа Джексона не терпітиме насильство, яке полонило навчальні заклади американських міст. Ви, молоді джексонівці, праві, що бороните свою школу, а ми, як небайдужі батьки, — вона знову подивилася на нас, — ми зробимо все для вашої підтримки.
Досі тримаючись за руки, ми з Ліною пройшли повз них. Емілі заступила нам дорогу й простягнула мені листівку, ігноруючи Ліну:
— Ітане, приходь сьогодні на збори. Ти міг би добре послужити нашому клубу.
Вона вперше за багато тижнів заговорила до мене, що означало: «Це твій останній шанс бути з нами». Я відштовхнув її руку:
— Ага, школі Джексона саме це і потрібно — трохи твоєї янгольської служби. Може, дітей помучиш, крильця метеликам повідриваєш? Пташенят з гнізда витрусиш?
Я провів Ліну повз неї.
— Ітане Вейт, що б сказала твоя бідолашна мати? Що б вона подумала про коло твого спілкування?
Я обернувся — місіс Лінкольн стояла позаду. Вона, як і завжди, була схожа на якусь чорнокнижницю — в дивному одязі, у дешевих аптечних окулярах, зі скуйовдженим відрослим волоссям, де з-під вилинялої каштанової фарби прозирали сиві корені. Взагалі не розумію, звідки в такої, як вона, міг узятися Лінк.
— Я скажу тобі, що подумала б твоя мама. Вона б ридала. Вона б у труні перевернулася.
Оце даремно.
Місіс Лінкольн нічого не знала про мою матір. Не знала, що саме вона відсилала головному інспектору шкіл копії всіх постанов суду проти книжкових заборон у Штатах. Не знала, що моя мати здригалася щораз, коли місіс Лінкольн запрошувала її на збори ДАР або Клубу жіночої допомоги. Не тому, що мама терпіти не могла ДАР і Клуб, а тому, що ненавиділа переконання місіс Лінкольн, вузьколобу манію величності, якою славилися такі мешканки Гатліна, як Лінкова мати, місіс Ашер і їм подібні.