«А в мене, Ітане, ще гірше. Мовчун тепер спить біля мого ліжка».
«Як на мене, це ще й нічого».
«Він чекає на мене біля дверей у ванну кімнату».
«Що ж, Мейкон є Мейкон».
«Це схоже на домашній арешт».
Це й був арешт, і ми обоє про це знали.
Ми мусили знайти «Книгу місяців», а вона мала бути у Женев’єви. Скоріше за все, Женев’єву поховали в Ґрінбраєрі. Я пам’ятав, що біля саду на розчищеному місці сіріють якісь старі надгробки. Їх було видно з того каменя, на якому ми зазвичай сиділи, та і цей камінь виявився надгробком теж. Це було наше з Ліною місце, я величав його так подумки і ще ніколи не назвав уголос. Женев’єву мали поховати саме там, хіба що по війні вона залишила Гатлін, але ж ніхто ніколи звідси не виїздив.
Я завжди гадав, що буду першим.
Але сьогодні, коли я нарешті вибрався з дому, як мені було шукати загублену чарівну книгу, яка чи то врятує, чи то не врятує Лінине життя, яка чи то похована, чи то не похована в могилі проклятої пращурки-чародійки, яка може виявитися зовсім поряд з Рейвенвудом чи не виявитися ніде взагалі? І як зробити це так, щоб Лінин дядько не побачив мене, не зупинив та й узагалі не прикінчив ще до того, як я туди дістанусь?
Усе решта залежало від Ліни.
— Це через який такий проект з історії ви маєте йти на цвинтар уночі? — запитала тітка Дел, перечіпаючись через гілки ожини. — Ой Боже!
— Мамо, обережніше, — Ріс узяла матір попід руку, допомагаючи їй переступити кущі. Тітка Дел і вдень скрізь набивала ґулі, а що вже було казати про ніч!
— Нам потрібно скопіювати зразки надгробних зображень. Для генеалогічних досліджень.
Що ж, останнє було правдою.
— А чому саме з Женев’євиного надгробка? — підозріло запитала Ріс.
Вона подивилася на Ліну, але та одразу відвела очі. Ліна попередила мене, що не можна дозволяти Ріс дивитися тобі в обличчя. Варто лише сивілі зазирнути тобі в очі — й вона одразу зрозуміє, брешеш ти чи ні. А брехати сивілі ще важче, ніж Аммі.
— Бо це її портрет висить у холі. Було б круто обрати саме її. У нас не так-бо багато померлих родичів, щоб перебирати. Ми ж не такі, як місцеві.
Заворожлива музика з чародійського свята затихала й віддалялась, а на зміну їй прийшов шурхіт сухого листя. Ми переступили межу Ґрінбраєра. Ми наближались. Було темно, але повний місяць світив так ясно, що нам не потрібні були ліхтарі. Я згадав, що сказала Амма Мейкону на могилі пращурів: «Півмісяць для білої магії, повня — для чорної». Ми не збиралися чаклувати, але через це я не почувався у більшій безпеці.
— Сумніваюся, що Мейкон похвалив би нас за ці нічні походеньки. Ти сказала йому, куди ми пішли? — хвилювалася тітка Дел, підтягуючи вище комір-стійку мереживної блузи.
— Я сказала, що ми йдемо гуляти. А він наказав не ходити без вас.
— Не знаю, чи я зараз у формі. Чесно кажучи, вже й захекалася, — відсапувалася тітка Дел, прибираючи волосся, що вибилося з її кривуватої Гульки.
І раптом я відчув знайомий запах.
— Ми на місці.
— Фух.
Ми пройшли уздовж потрісканої кам’яної огорожі саду, де після інциденту з вікном я знайшов заплакану Ліну. Пригнувшись перед аркою з лози, я увійшов до саду. Уночі Ґрінбраєр мав зовсім інший вигляд — це був радше не куточок, звідки так хороше дивитись на небо і хмарки, а місце, де цілком могли бути поховані прокляті чародії.
«Це тут, Ітане. Вона тут. Я відчуваю».
«Я теж».
«Як гадаєш, де могила?»
Коли ми пройшли повз плиту, під якою я знайшов медальйон, за кілька метрів од неї я побачив галявину і ще один надгробок. Надгробок з розпливчастою фігурою, що сиділа на ньому.
Я почув, як Ліна затамувала подих.
«Ітане, ти бачиш її?»
«Бачу».
Женев’єва. Вона була зіткана з туману й світла — мерехтливе видіння, що з’являлося й зникало від подиху вітру. Вона матеріалізувалася лише частково, але сумнівів не залишалося. Це була Женев’єва, жінка з картини на стіні. У неї були ті ж золоті очі й довге хвилясте руде волосся. Воно маяло на вітрі, ніби вона була просто жінкою, що сидить на лавці автобусної зупинки, а не примарою на цвинтарному надгробку. Навіть у такому стані вона була чарівною і страхітливою водночас. У мене схолола кров.
Можливо, нам здалося?
Тітка Дел остовпіла. Вона теж побачила Женев’єву, але, вочевидь, вирішила, що більше її не бачить ніхто. Можливо, вона припускала, що примара — це результат її хаотичного синхронного «перегляду» різних епох.
— Думаю, нам ліпше повернутися додому. Щось мені недобре.
Було ясно, що тітка Дел не хотіла проблем від півторасторічного привиду на цвинтарі чародіїв.