— Лінку, мені потрібні ключі.
— А як же тренування?
— Не можу сьогодні. Є справи.
— Ти про що?
— Дай ключі.
Мені негайно слід було кудись поїхати. Усі ці сни, пісні та якась цілковита прострація просто посеред уроку (чи як там її назвати) заводили мене у глухий кут. Я точно знав, що це не на добре.
Була б моя мама жива, я б усе розповів їй. Ми ніколи не тримали одне від одного секретів. Але вона померла, батько замкнувся у кабінеті, а Амма б місяць викачувала з мене переляк, якби дізналася, в чому річ.
Мені не було з ким поговорити.
Лінк простягнув ключі.
— Тренер тебе вб’є.
— Знаю.
— І Амма дізнається.
— Знаю.
— І дасть тобі лупки, — докинув він, і його рука дивно здригнулася, коли я забирав ключі. — Чувак, не тупи.
Я розвернувся і побіг геть. Пізно.
11. IX
Зіткнення
Заки я добіг до машини, змок до нитки. Вже тиждень як падав дощ. Тарабайка ловила аж три станції, й усі на довгих і середніх хвилях, і на кожній з них передавали прогноз погоди. Небо затягнули чорні хмари, а в сезон ураганів цим не варто було легковажити. Та я не переймався; мені потрібно було звільнити розум і збагнути, що все-таки відбувається. Навіть якщо я гадки не мав, куди скерувати авто.
Зі стоянки не можна було виїхати, не увімкнувши фар: навколо машини стіною стояв дощ. У такі дні ліпше сидіти вдома. Просто над головою небо розітнула блискавка, і за старою Амминою порадою я почав лічити: один, два, три… Гримнув грім, а це означало, що гроза недалеко — за Амминими підрахунками, милі за три.
Червоне світло на шкільному світлофорі, одному з трьох у місті. Я й гадки не мав, що робити далі. По тарабайці тарабанив дощ, радіо шипіло, але по ньому все ж таки можна було щось почути. Я підкрутив звук — і зі скрипучих динаміків залунала пісня.
«Шістнадцять місяців».
Та сама пісня, що зникла з мого айподу, та сама пісня, яку, крім мене, здається, ніхто не чує, та ж пісня, яку Ліна Дюкейн грала на альті. Пісня, яка доводила мене до божевілля.
Світлофор засвітився зеленим, і тарабайка рушила вперед. Я поїхав у нікуди.
Блискавка знову шмагнула небо, я встиг полічити лише до двох. Гроза наближалася. Я увімкнув двірники, але толку з того було мало. Мені не вдавалося розгледіти й половину вулиці. Спалах. Один. Грім гримнув просто над головою, і дощ почав лупити у лобове скло. Заторохкотіло так, ніби воно ось-ось лусне, а знаючи тарабайку, я цілком міг таке припустити.
Я не гнався за грозою; здавалося, це вона переслідувала мене і нарешті наздогнала. Колеса ледь трималися на слизькій дорозі, і машина почала ковзати по обох смугах Дев’ятого шосе.
Видимість була нульова. Я вдавив по гальмах — і здався темряві. Фари на мить спалахнули, і з самісінької середини дороги на мене блимнули зелені очі. Спочатку я вирішив, що це олень, але насправді…
На дорозі хтось стояв!
Я щосили крутнув кермо — і вдарився об дверцята машини.
Незнайомка витягнула руку, і я заплющив очі в очікуванні удару.
Нічого не сталося.
Тарабайка прокотилася ще метр і різко загальмувала. Фари малювали у товщі дощу бліді кола світла, а у них відображався дешевий дощовик, куплений у найближчій крамничці. Я бачив дівчину. Вона повільно скинула каптур, і дощ пустився на її обличчя. Зелені очі, чорне волосся.
Ліна Дюкейн.
Мені забракло повітря. Я знав, що у неї зелені очі, я бачив їх раніше, але сьогодні, сьогодні вони були зовсім іншими й не схожими на жодні очі на землі. Величезні, неприродно, я б навіть сказав, люмінесцентно зелені, подібні до блискавки над головою. Стоячи ось так під зливою, вона вже навіть не скидалася на людину.
Я виповз із тарабайки, не вимикаючи мотору і не зачиняючи дверцят. Жоден з нас не сказав ні слова. Ми стояли мовчки під хлющею, просто посеред шосе, у негоду, яку можуть принести лише урагани. Адреналін бив у скроні, м’язи застигли в напрузі — я ніби й досі чекав на удар.
Вітер хлистав Ліну мокрим волоссям. Я зробив крок назустріч, і раптом… Мокрий лимон. Мокрий розмарин. Зненацька я почав пригадувати сон, він находив хвилями, але цього разу я побачив, хто весь цей час вислизав з моїх рук.
Зелені очі й чорне волосся. Я згадав. Це вона. І зараз вона стояла переді мною.
Мені досі не вірилося, і тому я вхопив її за руку. Ось вони — маленькі півмісяці від моїх нігтів на її зап’ястку, саме там, де я вхопив її уві сні. Я торкнувся її руки, і мене немовби вдарило струмом. У ту ж мить у дерево за три метри від тарабайки влучила блискавка. Воно розкололося надвоє і почало тліти.