— Ти божевільний? Чи не вмієш керувати авто? — Ліна відступила від мене, і її очі спалахнули. Злістю? Хтозна, але у них точно щось промайнуло.
— Це ти!
— Смерті моєї хочеш?
— Ти справжня, — слова дивно булькотіли у мене в роті, я ледь ворушив язиком.
— Ага, майже справжній труп. Спасибі.
— Я не божевільний. Гадав, що збожеволів, але ж ні. Бо ти таки існуєш і зараз стоїш просто переді мною.
— Я не збираюся довго тут стояти, — Ліна розвернулася і пішла по дорозі. Не так я уявляв нашу першу зустріч.
І я побіг за нею.
— Це ти нізвідки вибігла на шосе.
Вона махнула рукою так, ніби відмахувалася не лише від моїх слів, але й від мене самого. Раптом я побачив тьмяні обриси довгої чорної машини. Катафалк із відчиненим капотом.
— Та ти що? Я допомоги шукала, розумнику. Дядькова машина здохла. Міг би просто проїхати, не обов’язково було мене чавити.
— Та це ж ти була у моєму сні! І пісня, дивна пісня в айподі…
Вона круто розвернулася:
— Який сон? Яка пісня? Ти п’яний чи жартуєш?
— Я знаю, це ти. У тебе мої сліди на зап’ястку.
Вона спантеличено подивилася на руку.
— Оці? Це від собаки. Відчепись.
Але я точно знав, що це вона. Внутрішнім зором я тепер чітко бачив обличчя з дивного сну — і не розумів: невже вона може не знати?
Дівчина зачинила капот і, не зважаючи на дощ, попрямувала до будинку Рейвенвуда. Я наздогнав її:
— Послухай мене. Наступного разу не вилазь із машини посеред дороги в грозу, а дзвони в 911.
Вона не зупинилася.
— Я не збиралася дзвонити в поліцію. Мені навіть за кермо не можна, у мене лише учнівський дозвіл. Та й телефон накрився.
Було добре зрозуміло, що вона не місцева. Гатлінівська поліція прискіпується лише до тих, хто їде по зустрічній.
Дощ пускався дедалі дужче, і його вже потрібно було перекрикувати.
— Давай я тебе відвезу! Не мокни!
— Дякую, не треба. Чекатиму ще на якогось Шумахера!
— Марно чекатимеш. Тут півдня нікого не буде.
Ліна не збиралася зупинятися.
— Не проблема. І так дійду.
Я не міг відпустити її саму блудити під дощем. Мама старалася виховати з мене справжнього чоловіка.
— Я не пущу тебе саму за такої негоди.
Раптом, ніби навмисне, над нашими головами прокотився грім. Вітер здув з Ліни каптур.
— Я обережно поведу, як бабуся. Як твоя бабуся.
— А ти ніби її знаєш! — відпекла Ліна, перекрикуючи вітер.
— Та годі тобі.
— Що?
— Гайда в машину. В мою.
Ліна глянула на мене, і ще якусь мить я не був певен, що вона погодиться.
— Їхати безпечніше, ніж іти. Особливо по трасі.
Тарабайка цілком промокла. Лінк мене вб’є. У машині гроза шуміла по-іншому — гучніше і тихіше водночас. Дощ нещадно гамселив авто, але навіть голоснішим за нього здавалося калатання мого серця і клацання зубів. Ми рушили. Присутність Ліни я відчував шкірою. Ось вона, зовсім поряд, сидить біля мене в авто… Я не втримався і мигцем глянув на неї.
Хоча вона й змусила мене понервувати, я не міг не визнати, що вона вродлива. Величезні зелені очі, які, не знати чому, випромінювали сьогодні якесь особливе сяйво. Найдовші у світі вії, шкіра світла, ні, навіть дещо бліда на тлі неслухняного чорного волосся. І ще маленька родимка у формі півмісяця на вилиці під лівим оком. Ліна не була схожа на жодну дівчину в школі, та й узагалі — на жодну дівчину, що я бачив у житті.
Вона стягнула мокрий дощовик. Чорна футболка і джинси прилипли до тіла так, ніби вона одягнута плавала в басейні. З сірої жилетки на дерматинове сидіння потоком лилась вода.
— Не див-вис-сь.
Я відвернувся, перевів погляд убік, уперед, лише не на неї.
— Скинь краще. У мокрому холодніше.
Було помітно, як вона тремтливими руками намагалася розстібнути на жилетці крихітні срібні ґудзики. Я простягнув руку, і вона завмерла. Так ніби я знову насмілився б її торкнутись.
— Пічку увімкну, — сказав я.
— Д-дякую, — відповіла Ліна і продовжила розстібати жилетку.
Мені було видно розмиті чорнильні написи на її руках. Я зумів розгледіти лише декілька цифр — одиницю, чи то пак сімку, п’ятірку і двійку. 152. Що б це могло означати?
На задньому сидінні Лінк зазвичай возив стару армійську ковдру, але цього разу її не було. Натомість я знайшов старий спальник, залишений тут, напевно, ще відтоді, як Лінк посварився з домашніми і ночував у машині. Спальник відгонив димом і підвальною сирістю. І все ж я простягнув його Ліні.